Перебудова зупиняла майстерні

Ольга Школьна дослідила переобладнання за архівними документами фабрики. У 1856 році більшість майстерень або припиняла працювати, або переходила до тісніших приміщень. Частину майстрів через простій перевели на поденну оплату. Тож оновлення виробництва спочатку означало для людей перерви й зміну звичного порядку.⁠[1]

Парова машина прибула 1854 року, а її дообладнання тривало до 1857-го. Від неї очікували швидшого подрібнення сировини: замість дев’яти діб із використанням волів планували витрачати дві.⁠[1]

Чистіша маса й рівномірніший жар

Посуд міг псуватися ще через недосконалу підготовку матеріалу. Тепла маса залишала повітряні пухирці й органічні домішки, які спричиняли дефекти. План передбачав витримування маси у спеціальному погребі протягом кількох місяців. Для глазурі хотіли відокремити розмелювання, щоб уникати небажаних домішок заліза.⁠[1]

Іншою проблемою був випал: старі печі прогрівалися нерівномірно, а зайвий дим погіршував білизну фаянсу. За висновком Школьної, тридцять шість старих одноповерхових горнів замінили чотирма двоповерховими французького типу. Змінювали також форми й розміри тари, у якій посуд ставили до печі.⁠[1]

Що змінилося для виробів і людей

Один конкретний результат авторка називає для випалювальної тари: замість одинадцяти тарілок вона тепер уміщувала шістнадцять. Натомість значно довше використання цієї тари та різке зростання щоденного виробітку формувальників подано серед намірів. За планом, капсулі мали витримувати до 20 випалів замість 3–⁠4.⁠[1]

За Похилевичем, із 1859 року жителі Нових Петрівців уже не належали до фабричного відомства; для роботи на підприємстві передбачали добровільні домовленості з його утримувачем. Технічне оновлення збіглося зі зміною трудових відносин. Водночас Школьна зазначає труднощі опанування нового обладнання: його встановлення саме собою не забезпечило тривалого успіху фабрики.⁠[1]⁠[2]