Посуд, що їхав за межі краю
Похилевич у виданні 1864 року вже відзначав значне виробництво глиняного посуду в Дибинцях. Його продавали на навколишніх ярмарках і вивозили до Херсонської губернії. Отже, автор пов’язував сільське ремесло як із місцевою торгівлею, так і з дальшим збутом.[2]
Окремим виробом була вогнетривка цегла, яку виготовляли для фабрик і заводів. У короткому описі поруч опинилися побутовий посуд та матеріал для промисловості. Назв підприємств-замовників або кількості виготовленої цегли Похилевич тут не навів.[2]
Гончарство і польові роботи
Пізніший довідник пояснює співвідношення занять: до землеробства населення зверталося під час посіву та збирання врожаю. Це характеристика, яку дали укладачі Списку, а не твердження, що кожен житель села був виключно гончарем.[1]
Оборот гончарного промислу в записі оцінено сумою до 1 000 рублів. Період, за який її обчислено, у цьому реченні не уточнений. Частина селян також їздила на заробітки до Херсонської й частково Катеринославської губерній; місцева економіка поєднувала кілька джерел праці.[1]
Село в числах
У Списку 1900 року для самого села записано 391 двір і 2 103 жителі — 1 050 чоловіків та 1 053 жінки. Ферма Дибинці має наступний, самостійний запис. Її населення не входить до наведеного тут числа жителів села.[1]
Сільський перелік установ включає однокласну міністерську парафіяльну школу, три вітряки й дві кузні. Запасний продовольчий капітал на 1 січня 1900 року становив 4 624 рублі 20 копійок. Ці відомості доповнюють образ гончарного осередку його навчальним і господарським життям.[1]
