Поштова дорога
За Похилевичем, через Білогородку проходив Житомирський поштовий тракт і діяла поштова станція. Автор розрізняє цю дорогу та давніший шлях, відомий із літописної історії. У статті йдеться про сполучення XIX століття, а не про незмінну трасу від княжої доби.[1]
У 1854 році відкрили Києво-Брестське шосе, після чого поштовий шлях перетинав Ірпінь уже інакше. Вона відділяє колишню роль села в поштовому сполученні від стану дорожньої мережі на час його опису.[1]
Земля, млин і сільське управління
Село раніше належало монастирю. Після переходу монастирських маєтків до казни у володінні митрополичого дому, за книгою, залишився млин на Ірпені з невеликою ділянкою землі. Він давав до 1 500 рублів річного орендного доходу.[1]
У Білогородці діяли сільське управління й сільський запасний магазин — громадська комора із запасом зерна. Окремо Похилевич згадує ферму, утворену 1862 року з 500 десятин казенних запасних земель і трьох млинів та здану в оренду на 48 років. Ці записи описують різні господарські установи, а не один маєток.[1]
Церква та навчання
Парафіяльна Воскресенська церква була дерев’яною. Точного року її спорудження автор не знав, зате зазначив ґрунтовний ремонт 1848 року, оплачений казною та парафіянами. До церкви належало сорок десятин землі — показник її земельного забезпечення.[2]
При парафії відкрили училище, яке Похилевич оцінив як одне з найкращих у губернії. Це оцінка автора XIX століття, а не сучасний рейтинг. Разом із ремонтом храму вона додає до господарського опису відомості про освітнє життя села.[2]
