За наведеним у дослідженні Кузіної описом 1905 року, після початкової загальної освіти дівчата ще два роки вивчали ткацтво. По завершенні кожна учениця безкоштовно отримувала верстат і необхідне приладдя. Отже, навчання передбачало й матеріальну можливість працювати далі, а не лише знайомство з прийомами ремесла.⁠[1]

Хлопці навчалися столярства протягом трьох років. Випускникам давали інструменти, матеріал і допомагали продавати продукцію. Для дорослих діяли вечірні курси із загальноосвітніх предметів та сільського господарства, була бібліотека. Ці складові розширювали освітню справу за межі звичайного шкільного класу.⁠[1]

Тканини й килими для виставок

1906 року роботи Оленівської навчально-ткацької майстерні показали на виставці народного мистецтва. Варвара Ханенко прагнула розвинути заклад у майстерню мистецького промислу. Збут також виходив за межі села: дослідниця згадує продаж оленівських тканин і килимів разом із виробами інших майстерень через магазин у Лондоні.⁠[1]

1912 року до співпраці залучили професійного художника В. Г. Кричевського. За його ескізами виконали килими та декоративні тканини для виставки 1913 року, де вироби майстерні відзначили золотою медаллю. Євгенія Спаська характеризувала Оленівку саме як ткацько-килимарський осередок: вишивка займала в його роботі значно менше місця.⁠[1]⁠[2]

Перерва та подальші труднощі

Кузіна повідомляє про припинення роботи навесні 1915 року через труднощі Першої світової війни. Однак це не можна вважати остаточним зникненням установи. Спаська зафіксувала існування Оленівської ткацької майстерні у 1921–⁠1922 роках. Два повідомлення описують різні моменти її історії, не встановлюючи точної дати відновлення роботи.⁠[1]⁠[2]

У 1923–⁠1925 роках майстерня мала нестачу матеріалів і керівництва. За дослідженням Спаської, згодом її майно передали художньому інституту. За успішними виставковими виробами тому стоїть і менш видима історія забезпечення роботи: потрібні були не лише вміння майстрів, а й сировина, обладнання та організація збуту.⁠[1]⁠[2]