Храм і давні записи

Похилевич пише, що Микуличі вперше згадано в XV столітті, у грамоті київського князя, а в наступні століття село разом з околицями належало до Радомисльського, або поліського, митрополичого маєтку. Записи про парафію, які він навів, походять від комісарів митрополичих маєтків і від самого архієпископа.⁠[1]⁠[2]⁠[3]

Церкву Похилевич назвав Богородичною. Вона була дерев’яна, мала 42 десятини землі й була збудована 1782 року. Попередній дерев’яний храм на тому самому місці, за його повідомленням, згорів за десять років перед тим. Від жителів автор записав і переказ про ще одну давню церкву: її розібрали, а дерево продали в село Пологи, проте коли саме, ніхто сказати не міг. Похилевич припускав, що це була друга парафіяльна церква, бо до Микуличів належало багато прихожан.⁠[1]⁠[2]

Фундушеві записи, або ерекції, — документи про забезпечення церкви — Похилевич умістив у примітці: він вважав їх вартими пам’яті і за викладом, і за змістом. За його словами, ці записи вміщено у візиті — церковній перевірці — Димерського деканату за 1783 рік. Перший датовано 1756 роком. Після опитування громади комісар митрополичих маєтків визнав, що сіножать належить парафіяльному священникові, заборонив селянинові, який самовільно її косив, туди заходити й залишив її священникові та його наступникам у вічне користування.⁠[1]

Плата священникові й осип

Другий запис, 1770 року, постав із суперечки священника з громадою. Священник скаржився, що громада не виконує постанови 1724 року. Постанова призначала парафіяльному священникові вільне суботнє мливо, або «суботній вимір», і 50 польських злотих за цей вимір; цих грошей священник досі не отримував. Він показав і ще один давніший документ: за ним громади Микуличів і Мироцького мали щороку давати до церковної скарбнички півтора рубля на вино й три дійниці пшениці на проскури.⁠[1]

Громада відповідала, що виконувала б усе це, якби парафія лишалася цілою, як за давніх часів, і до неї належали Рубежівка, Козинці, Пилиповичі й Бабинці. Тепер же в Бабинцях і Рубежівці стали свої церкви, парафія збідніла й зменшилася, а громада сама поставила нову церкву в Микуличах і, за її словами, не мала хліба, щоб допомагати священникові.⁠[1]⁠[2]

Зваживши слушні претензії й убозтво священника, а також убозтво громад Микуличів і Мироцького та нечисленність парафіян, постановили «на вічні часи»: за суботній вимір священникові щороку платитиме орендар у Мироцькому — 25 злотих на святого Михаїла (8 листопада) і 25 злотих 1 березня. За ці гроші священник і його наступники мали давати розписку.⁠[2]

Господарі, які тримали й обробляли поля, мали віддавати священникові осип — по три мірки жита, гречки чи ячменю. Від відробітку для священника на косовиці чи в жнива люди не мали відмовлятися.⁠[2]

Два замки й письмовий реєстр

Церковні старости — титарі — мали двічі на рік робити калькуляцію: на початку Пилипівського посту й через тиждень після початку Великого посту. Рахували так звані канунні гроші, а також надходження й видатки скриньки. Скринька мала бути з двома замками: один — у парафіяльного священника, другий — у титаря. Надходження й видатки належало записувати в реєстр, а борги церкві — стягувати на оздобу храму.⁠[2]

Титарів мало бути двоє — старший і молодший, і служити вони мали не довше двох років. Вино громада мала купувати сама або давати священникові два рублі на вино й ладан. Дітей громада мала посилати вранці й увечері до бакаляра вчити молитви; тих, хто молитви не знав, наказано не вінчати.⁠[2]

Наостанок запис вимагав обгородити церковний цвинтар і перевезти стару микулицьку церкву до Мироцького. У перевезенні мали допомогти Пилиповицька, Лубʼянська, Рубежівська й Бабинецька громади, а в її встановленні — мельники всього маєтку; простежити за цим мали «панове губернатори» маєтку.⁠[2]

Що було з храмом далі

«Енциклопедія Сучасної України» називає дерев’яний храм 1782 року церквою Різдва Пресвятої Богородиці. За її даними, у 1907–⁠1909 роках на його місці звели однойменну цегляну церкву за проєктом архітектора В. Рикова, а 1936 року її знищили. Там само сказано, що 1897 року в селі відкрили церковнопарафіяльну школу.⁠[4]