За Похилевичем, парафіяльне училище відкрили 1843 року. Через п’ять років його перетворили на писарське — школу, що готувала писарів. Автор повідомляв про навчання до шістдесяти хлопців; казна платила наставникові 100 рублів, а його помічникові 80. Це відомості про конкретний заклад, а не підрахунок усіх дітей містечка.⁠[1]

Той самий опис згадує чотири затверджені щорічні ярмарки. Їхніх дат і переліку товарів автор тут не подає. У довіднику 1900 року названо однокласну міністерську народну школу та волосне правління. Це пізніший зріз життя Димера; запис не пояснює всіх змін попереднього училища.⁠[1]⁠[2]

Невеликі заводи й кузні

На межі XIX і XX століть головним заняттям мешканців довідник усе ще називав хліборобство. Поряд із ним існували підприємства іншого профілю. Завод свинцевих білил, матеріалу для білої фарби, мав п’ять робітників. На цегельному заводі працювали двадцять п’ять осіб. Ці числа показують масштаби зайнятості на двох окремих виробництвах.⁠[2]

Ремісниче й торговельне життя доповнювали сім кузень, трактир та вісім заїздів. Поштова і телеграфна станції також містилися в Димері. Такий перелік допомагає побачити різноманітність містечкових занять, але сам по собі не встановлює, які саме установи працювали для ярмаркових відвідувачів.⁠[2]

Допомога та громадські запаси

У довіднику перелічені приймальний покій для хворих, лікар і два фельдшери, а також богадільня — заклад утримання нужденних. Ці записи засвідчують наявність медичної допомоги й опіки, хоча не повідомляють про кількість пацієнтів, мешканців богадільні або порядок приймання до неї.⁠[2]

Громада мала й запасний хлібний магазин: так називали склад резервного зерна. Окремо від запасів довідник обліковував видане в позички. Для боротьби з пожежами зазначено насос, п’ять бочок і п’ять багрів. Це перелік наявного спорядження; відомостей про окрему професійну пожежну команду запис не містить.⁠[2]