Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
СТАРОСЕЛЬЦЫ село на старой почтовой дорогѣ изъ Радомысля въ Житомиръ, въ 22-хъ верстахъ отъ перваго и въ 26-ти отъ послѣдняго города; расположено при соединеніи двухъ ручьевъ почти равныхъ: Мыки и Свинолужи, на равнинѣ, наклоненной нѣсколько къ востоку. Жители утверждаютъ, что лѣтъ за 300 на мѣстѣ нынѣшняго села была деревушка или хуторъ съ семью хатами, раскиданными по лѣсу. Впрочемъ самое названіе села, а также многія урочища во кругъ его приводятъ къ убѣжденію, что начавшееся за 300 лѣтъ заселеніе этихъ мѣстъ было вторичное послѣ долгаго періода пустынности. Урочища близъ Староселья, въ коихъ находятся признаки древнихъ жилищъ слѣдующія: Довгавесь, Довгалоза, гдѣ примѣтны печища, камни и другіе слѣды человѣческихъ жилищъ; Касперовщина, съ такими же признаками, и кромѣ того существуютъ два подземелья или подвала, ни кѣмъ не изслѣдованныя; Селище, гдѣ было село, по словамъ жителей позже, нежели въ первыхъ урочищахъ. Владѣльцами окрестныхъ мѣстъ и Староселья были послѣ руинъ, какъ можно заключить изъ преданія и нѣкоторыхъ памятниковъ, князья Миничи, потомъ Стрыболи, за ними Ярошевичи и Корчевскіе. Въ какіе годы и по какимъ правамъ они вступали во владѣніе Старосельемъ, мы не имѣемъ возможности опредѣлить. Опредѣленно мы знаемъ Іоанна Антонія—подчашаго Житомирскаго, владѣвшаго до 1750 года, Топорчикъ—Якубовскаго и его сына Іосифа, сначала стольника Кіевскаго, а потомъ подкоморія Житомирскаго, давшаго презенту въ 1769 году священнику Староселецкому Дмитрію Мацькевичу, внуку здѣшняго же священника Ѳеодосія Чабановскаго. Іосифъ Якубовскій умеръ; какъ значится въ подписи на портретѣ его, въ церковной ризницѣ, хранящемся 2-го іюня 1782 года. По смерти его имѣніе поступило во владѣніе его вдовы Екатерины изъ дому Слугоцкихъ Якубовской, до замужества ея дочери съ Трипольскимъ, сынъ котораго Григорій, въ 1836 году продалъ Староселье нынѣшнему помѣщику коллежскому ассесору Антону Рыкальскому. Въ 1783 году жителей обоего пола въ Староселье считалось 751 въ 130-ти домахъ. Въ настоящее время числится православныхъ 771, римскихъ католиковъ 22 и евреевъ 20; земли принадлежитъ къ имѣнію 3730 десятинъ.
Переклад
СТАРОСІЛЬЦІ, село на старій поштовій дорозі з Радомишля до Житомира, за 22 версти від першого і за 26 від другого міста; розташоване при злитті двох майже рівних струмків — Мики і Свинолужі, на рівнині, дещо похиленій на схід. Жителі запевняють, що років 300 тому на місці теперішнього села було сільце або хутір із сімома хатами, розкиданими по лісу. Утім, сама назва села, а також багато урочищ довкола нього переконують, що заселення цих місць, почате 300 років тому, було вторинним, після довгого періоду безлюддя. Урочища поблизу Старосільців, у яких є ознаки давніх осель, такі: Довгавесь, Довгалоза, де помітні печища, каміння та інші сліди людських осель; Касперовщина з такими самими ознаками, де, крім того, є два підземелля, або підвали, ніким не досліджені; Селище, де, за словами жителів, село було пізніше, ніж у перших урочищах. Власниками навколишніх місць і Старосільців після руїн, як можна судити з переказу й деяких пам’яток, були князі Миничі, потім Стриболи, після них Ярошевичі й Корчевські. У які роки і на яких правах вони вступали у володіння Старосільцями, ми не маємо змоги визначити. Достеменно ми знаємо Іоанна Антонія — житомирського підчашого, що володів [селом] до 1750 року, — Топорчика-Якубовського та його сина Іосифа, спершу київського стольника, а потім житомирського підкоморія, який 1769 року дав презенту старосілецькому священникові Дмитрові Мацькевичу, онукові тутешнього ж священника Феодосія Чабановського. Іосиф Якубовський помер, як зазначено в підписі на його портреті, що зберігається в церковній ризниці, 2 червня 1782 року. Після його смерті маєток перейшов у володіння його вдови Катерини Якубовської з дому Слугоцьких [і був у неї] до шлюбу її дочки з Трипольським, син якого Григорій 1836 року продав Старосільці теперішньому поміщикові колезькому асесору Антонові Рикальському. 1783 року в Старосільцях у 130 будинках налічувалося 751 житель обох статей. Нині налічується православних 771, римо-католиків 22 і євреїв 20; до маєтку належить 3730 десятин землі.
Оригінал
По преданію у жителей сохранившемуся первоначально въ Старосельѣ, когда здѣсь было лишь нѣсколько хижинъ, находилась деревяная каплица во имя Рождества пресв. Богородицы, въ которой совершали богослуженіе православные (благочестивые) священники. Въ послѣдствіи времени, именно въ 1726 г. на мѣсто этой каплицы построена трехкупольная деревяная церковь, въ которое богослуженіе совершали уже уніатскіе священники. Церковь эта стояла до 1790 г. Между тѣмъ въ 1773 г. владѣлецъ Іосифъ Якубовскій, исполненный набожности, заложилъ въ нѣсколькихъ сажняхъ къ западу отъ деревяной новую каменную церковь, но не окончивши ее умеръ. Уже въ 1789 году она окончена камердинеромъ его Амалицкимъ, а старая деревяная церковь въ слѣдующемъ году перенесена въ Слободку, состоявшую тогда въ одномъ владѣніи съ Старосельемъ и еще неимѣвшую церкви. Подъ алтаремъ нынѣшней каменной Староселецкой церкви находится усыпальница, въ коей покоятся рядомъ тѣла строителей церкви: Іосифа Якубовскаго, камердинера его Амалицкаго и тогдашняго священника Дмитрія Мацкевича. Въ церкви замѣчателенъ иконостасъ, оригинально устроенный въ видѣ обширнаго кіота образа Божія Матери, признаваемаго окрестными жителями чудотворнымъ. Объ иконѣ сей разсказываютъ жители слѣдующее: еще въ то время, какъ въ Староселье имѣло лишь нѣсколько хатъ, зашелъ сюда какой-то монахъ изъ Почаевскаго монастыря и принесъ съ собою сію икону. По убѣжденію этаго монаха построена была жителями часовня или каплица, въ которой и поставлена была икона. Мѣсто каплицы указываютъ жители на концѣ села, откуда дорога идетъ къ Гуменикамъ и гдѣ нынѣ стоятъ давніе каменные надгробные кресты. Въ каплицѣ служилъ монахъ, и жилъ въ пещерѣ имъ самимъ ископанной, которой слѣды и теперь замѣтны недалеко оттуда. Благодатные дары исходили отъ святаго изображетія по молитвамъ вѣрующихъ, когда оно находилась въ каплицѣ монаха, потомъ въ церкви прежней и нынѣшней. Окончившій построеніе церкви Амалицкій всѣмъ гласно разсказывалъ и утверждалъ, что онъ именно заступленіемъ Божія Матери Староселецкой спасенъ отъ неизбѣжной смерти, когда, переѣзжая Вислу въ Варшавѣ, утопалъ. Икона въ серебренной ризѣ, построенной еще въ прошломъ вѣкѣ Амалицкимъ. Замѣчательна еще въ церкви проповѣдническая каѳедра и серебренная чаша съ крышкою, отъ уніи оставшіеся. Староселецкая церковь по штатамъ причислена къ 5-му классу; земли имѣетъ 41 десятину. Къ приходу церковному причислена деревня Минейки. Въ Старосельѣ, не смотря на малочисленность лицъ, придерживающихся латинства, построена бывшимъ помѣщикомъ Трипольскимъ латинская каплица, въ коей совершается богослуженіе по понедѣльникамъ и четвергамъ, привозимыми Коростышевскими ксендзами.
Переклад
За переказом, що зберігся в жителів, спочатку в Старосільцях, коли тут було лише кілька хиж, стояла дерев’яна каплиця на честь Різдва Пресвятої Богородиці, в якій правили богослужіння православні (благочестиві) священники. Згодом, а саме 1726 року, на місці цієї каплиці збудовано трикупольну дерев’яну церкву, в якій богослужіння правили вже уніатські священники. Ця церква простояла до 1790 року. Тим часом 1773 року власник Іосиф Якубовський, сповнений побожності, заклав за кілька сажнів на захід від дерев’яної нову муровану церкву, але помер, не закінчивши її. Уже 1789 року її закінчив його камердинер Амалицький, а стару дерев’яну церкву наступного року перенесено до Слобідки, яка тоді належала до одного маєтку зі Старосільцями і ще не мала церкви. Під вівтарем теперішньої мурованої старосілецької церкви є усипальниця, в якій поруч спочивають тіла будівничих церкви: Іосифа Якубовського, його камердинера Амалицького і тодішнього священника Дмитра Мацкевича. У церкві примітний іконостас, оригінально влаштований у вигляді великого кіота ікони Божої Матері, яку навколишні жителі визнають чудотворною. Про цю ікону жителі розповідають таке: ще тоді, коли Старосільці мали лише кілька хат, зайшов сюди якийсь чернець із Почаївського монастиря і приніс із собою цю ікону. За намовою цього ченця жителі збудували часовню, або каплицю, в якій і поставили ікону. Місце каплиці жителі показують на краю села, звідки дорога йде до Гуменників і де тепер стоять давні кам’яні надгробні хрести. У каплиці служив чернець, а жив у печері, яку сам викопав; її сліди й тепер помітні неподалік звідти. За молитвами віруючих від святого образу сходили благодатні дари, коли він був у каплиці ченця, потім у колишній і в теперішній церкві. Амалицький, який закінчив будівництво церкви, усім привселюдно розповідав і запевняв, що саме заступництвом Старосілецької Божої Матері його врятовано від неминучої смерті, коли він, переправляючись через Віслу у Варшаві, тонув. Ікона в срібній ризі, зробленій ще в минулому столітті Амалицьким. Примітні ще в церкві проповідницька кафедра і срібна чаша з кришкою, що залишилися від унії. Старосілецька церква за штатами зарахована до 5-го класу; землі має 41 десятину. До церковної парафії приписано село Минейки. У Старосільцях, попри нечисленність осіб, що дотримуються латинства, колишній поміщик Трипольський збудував латинську каплицю, в якій по понеділках і четвергах правлять богослужіння коростишівські ксьондзи, яких сюди привозять.
Оригінал
Деревня Минейки лежитъ на правой сторонѣ Мыки въ полутора верстахъ ниже Староселья, на возвышенномъ мѣстѣ. Намъ кажется что Минейки древнѣе Староселья, которое можно считать западною оконечностію Минеекъ, здѣлавшеюся въ послѣдствіи населеннѣйшею и важнѣйшею. Минчане извѣстны въ древней Русской исторіи. Въ Минейкахъ есть древній замокъ или мѣсто, окруженное землянымъ валомъ и рвомъ, гдѣ нынѣ помѣщичій домъ и дворъ. Но нынѣшній владѣлецъ, безъ милосердія раскапываетъ этотъ валъ, можетъ быть, единственный памятникъ Минчанъ. Здѣсь примѣтны признаки бывшей церкви и кладбища по древнимъ каменнымъ надгробнымъ памятникомъ. Впрочемъ городъ, по сохранившемуся у жителей преданію находился выше по рѣкѣ Мыкѣ, близъ Староселья на мѣстѣ, называемомъ нынѣ Городищемъ, гдѣ нынѣ выориваются камни. Урочища въ окрестностяхъ Минеекъ: Селище, Лосковаха, Великоболото, Шутово-болото, Синецъ, Жолобы, Кринчуки, Былина и проч. Отъ Іосифа Якубовскаго Минейки перешли по заставному контракту въ руки офиціала (предсѣдателя) унитской Радомысльской консисторіи Михаила Примовича, а потомъ къ родственницѣ Якубовскаго Маріаннѣ, по мужу Понговской. Отъ наслѣдниковъ Понговскихъ Минейки перешли въ 1803 году къ Криштофу Чайковскому, а чрезъ 6 лѣтъ къ его брату Каэтану, коего сынъ Протъ, камеръ-юнкеръ двора Его Императорскаго Величества, нынѣшній владѣлецъ Минеекъ. Въ имѣніи Минейковскомъ считается земли 1421 десятина; жителей обоего пола 416. Въ 1783 году было 171 обоего пола и 30 дворовъ. Упомянуто выше что въ древнемъ замкѣ Минеекъ, а также на городищѣ видны и нынѣ признаки древнихъ церквей, но какіе это церкви, кѣмъ и когда построены, когда перестали существовать, опредѣленнаго ничего нельзя сказать. На другой сторонѣ рѣки Мыкѣ, напротивъ деревни, уединенно стоитъ деревяная церковь во имя Іоанна Предтечи, построенная въ 1752 году. При ней также находится нѣсколько старинныхъ каменныхъ крестовъ. До 1796 года она была приходскою для жителей деревень Минеекъ и слободки Староселецкой титулуясь именемъ св. Апостола и Евангелиста Іоанна Богослова. Но когда въ слободку перенесена церковь изъ Староселья и тамъ образованъ самобытный приходъ: то Минейковская церковь приписана къ Староселецкой. Самое лучшее время для Минейковской церкви было тогда, какъ въ Минейкахъ жилъ оффиціалъ Примовичъ, принадлежавшій къ каѳедральному составу. Онъ часто совершалъ въ ней торжественное богослуженіе при участіи множества духовныхъ лицъ присылаемыхъ къ нему изъ Радомысля для духовныхъ экзаменовъ. Онъ снабдилъ ее сребрянными сосудами и подарилъ, какъ записано въ визиты 1783 года, на устройство ея 17 червоныхъ обручковыхъ и тяжеловѣсныхъ злотыхъ. По закрытіи прихода въ Минейкахъ въ 1796 году, тогдашній владѣлецъ Понговскій, желая обезпечить на будущее время положеніе Минейковскаго священника, формальнымъ письменнымъ актомъ обязалъ владѣльцевъ Минеекъ, кромѣ оставленія за церковію давнихъ ея земель до 37 десятинъ, платить еще изъ доходовъ имѣнія священнику по 30 рублей (200 злотыхъ). Хотя въ послѣдствіи наслѣдники Понговскаго прекратили было платежъ назначенныхъ денегъ и взяли въ свое пользованіе церковную землю: но рѣшеніемъ Сената въ 1835 году послѣдовавшимъ, данные Понговскимъ права возстановлены.
Переклад
Село Минейки лежить на правому березі Мики, за півтори версти нижче Старосільців, на підвищеному місці. Нам здається, що Минейки давніші за Старосільці, які можна вважати західною окраїною Минейок, що згодом стала найлюднішою і найважливішою. Минчани відомі в давній руській історії. У Минейках є давній замок, або місце, оточене земляним валом і ровом, де тепер поміщицький будинок і двір. Але теперішній власник безжально розкопує цей вал — можливо, єдину пам’ятку минчан. Тут помітні ознаки колишньої церкви та кладовища — за давніми кам’яними надгробними пам’ятниками. Утім, місто, за переказом, що зберігся в жителів, було вище по річці Миці, біля Старосільців, на місці, яке тепер називають Городищем, де тепер виорюють каміння. Урочища в околицях Минейок: Селище, Лосковаха, Великоболото, Шутово-болото, Синець, Жолоби, Кринчуки, Билина та ін. Від Іосифа Якубовського Минейки перейшли за заставним контрактом до рук офіціала (голови) уніатської радомисльської консисторії Михайла Примовича, а потім до родички Якубовського Маріанни, за чоловіком Понговської. Від спадкоємців Понговських Минейки перейшли 1803 року до Криштофа Чайковського, а через 6 років — до його брата Каетана, чий син Прот, камер-юнкер двору Його Імператорської Величності, — теперішній власник Минейок. У минейківському маєтку налічується 1421 десятина землі; жителів обох статей 416. 1783 року було 171 житель обох статей і 30 дворів. Вище згадано, що в давньому замку Минейок, а також на городищі й тепер видно ознаки давніх церков, але що це були за церкви, ким і коли збудовані, коли перестали існувати, — нічого певного сказати не можна. На другому боці річки Мики, навпроти села, самотньо стоїть дерев’яна церква на честь Іоанна Предтечі, збудована 1752 року. Біля неї також є кілька старовинних кам’яних хрестів. До 1796 року вона була парафіяльною для жителів сіл Минейок і старосілецької слобідки й мала титул святого апостола і євангеліста Іоанна Богослова. Але коли до слобідки перенесли церкву зі Старосільців і там утворили самостійну парафію, то минейківську церкву приписали до старосілецької. Найкращий час для минейківської церкви був тоді, коли в Минейках жив офіціал Примович, що належав до кафедрального складу. Він часто правив у ній урочисті богослужіння за участю багатьох духовних осіб, яких присилали до нього з Радомишля на духовні іспити. Він забезпечив її срібним посудом і подарував, як записано у візиті 1783 року, на її облаштування 17 червоних обручкових і тяжковагових злотих. Після закриття парафії в Минейках 1796 року тодішній власник Понговський, бажаючи забезпечити на майбутнє становище минейківського священника, формальним письмовим актом зобов’язав власників Минейок, крім того, що за церквою залишалися її давні землі — до 37 десятин, платити ще з доходів маєтку священникові по 30 рублів (200 злотих). Хоча згодом спадкоємці Понговського припинили було виплату призначених грошей і взяли церковну землю у своє користування, проте рішенням Сенату, ухваленим 1835 року, права, надані Понговським, відновлено.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 22 версти ≈ 23,5 км; 3730 десятин ≈ 4075 га; 41 десятина ≈ 44,8 га; 1421 десятина ≈ 1552 га; 37 десятин ≈ 40,4 га. Перерахунок наш.
Назва. «Старосельцы» — Старосільці.
«Городище», «замковище». Місце давнього укріплення з валами й ровами.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Радомисльський повіт, «СЕЛЕНІЯ, ПРИНАДЛЕЖАЩІЯ РАЗНЫМЪ ПОМѢЩИКАМЪ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 173–175. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/starosiltsi/
