Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
АНТОНОВЪ село; причина названія и время происхожденія этаго села неизвѣстна. По древнему преданію жители утверждаютъ, будьто на мѣстѣ этаго села былъ въ старину городъ Розволожье, имѣвшій значительное населеніе и нѣсколько церквей и что этотъ городъ до основанія разрушенъ татарскимъ нашествіемъ. Остатокъ земляныхъ валовъ существующихъ въ урочищѣ Старосельѣ на подобіе крѣпости, огибающей южную сторону рѣчки на пространствѣ болѣе 50 десятинъ, открываемое по мѣстамъ множество костей человѣческихъ, находимыя иногда древнія монеты серебренныя и мѣдныя, случавшіеся провалы земли отъ неизвѣстныхъ погребовъ, по видимому подтверждаютъ народное преданіе о Розволожьѣ, хотя мы и незнаемъ письменныхъ актовъ, которые бы могли засвидѣтельствовать о немъ 1). Достовѣрно только то, что Антоновъ считался мѣстечкомъ. Въ презентѣ данной княземъ Вишневецкимъ священнику Захарію Наумовичу 1723 года такъ оно прописывается, да и старожилы помнятъ еще бывшіе торги и ярмарки. Они прекратились только 1790 года и Антоновъ съ этого времени сталъ называться селеніемъ. Селеніе расположено на ровномъ мѣстѣ, на землѣ очень плодородной, по обѣимъ сторонамъ рѣки Березянки и впадающаго въ нее ручья, выше озера Лабенщины начинающагося. Земли къ имѣнію принадлежащія, въ количествѣ 4142 десятины, лѣсомъ скудны. Примѣчательности окрестностей села составляютъ 4 древнихъ могилы, изъ коихъ одна называется Яхнихой, яръ Костовня и озеро Лабенщина. Кому Антоновъ принадлежалъ до возстанія Малороссіи, произведеннаго езуитами и ихъ уніею, мы незнаемъ. Послѣ окончательнаго же усмиренія края при Петрѣ Великомъ и высылки послѣдняго врага поляковъ Семена Палія, Антоновъ со многими прилегающими селеніями и мѣстечками, принадлежитъ въ 1723 году къ обширнымъ имѣніямъ князя Михаила Корыбута-Вишневецкаго; въ 1765 году къ Володарскому ключу княгини Екатерины изъ Замойскихъ Мнишекъ 2). Въ 1770 году Антоновъ пріобрѣтенъ Михайловскимъ, а чрезъ годъ Михаиломъ Бальтазаромъ, Подгорскимъ, внукъ коего Игнатій Ивановичъ Подгорскій съ 1834 года, владѣетъ Антоновымъ (латин. испов., 3 сына: Августъ 1841, Леонъ 1846, Михаилъ 1847 г.). Жителей обоего пола считается въ селеніи: православныхъ 2059, римскихъ католиковъ и другихъ раскольниковъ 32, евреевъ 24. Еще въ половинѣ прошлаго вѣка жителей числилось въ Антоновѣ, какъ видно изъ нѣкоторыхъ церковныхъ актовъ, не болѣе 1000. Значительное прибавленіе жителей произошло найболѣе въ 1770 году, когда Михаилъ Подгорскій, купивши Антоновъ, перевелъ на здѣшнія плодородныя земли изъ Волынскаго своего имѣнія села Борокъ до 30 семействъ; потомъ въ 1835 году, когда нынѣшній владѣлецъ, въ слѣдствіе раздѣла съ братьями отческихъ вотчинъ, перевелъ изъ Березной 12 семействъ.
Переклад
АНТОНІВ, село; причина назви й час виникнення цього села невідомі. За давнім переказом, жителі стверджують, ніби на місці цього села колись було місто Розволожжя, що мало чимале населення й кілька церков, і що це місто вщент зруйнувала татарська навала. Рештки земляних валів в урочищі Староселля, на кшталт фортеці, що огинає південний бік річки на просторі понад 50 десятин, безліч людських кісток, які подекуди відкриваються, давні срібні й мідні монети, які іноді знаходять, провали землі через невідомі льохи, що траплялися, — усе це, схоже, підтверджує народний переказ про Розволожжя, хоча ми й не знаємо писемних актів, які могли б про нього засвідчити 1). Достовірно лише те, що Антонів вважався містечком. У презенті, даній князем Вишневецьким священникові Захарію Наумовичу 1723 року, його саме так і записано, та й старожили ще пам’ятають колишні торги й ярмарки. Вони припинилися лише 1790 року, і відтоді Антонів став називатися селом. Село розташоване на рівному місці, на дуже родючій землі, обабіч річки Березянки та струмка, що впадає в неї і починається вище озера Лабенщини. Землі, що належать до маєтку, — 4142 десятини — бідні на ліс. Примітні місця околиць села — 4 давні могили, з яких одна зветься Яхнихою, яр Костовня й озеро Лабенщина. Кому належав Антонів до повстання Малоросії, спричиненого єзуїтами та їхньою унією, ми не знаємо. Після ж остаточного упокорення краю за Петра Великого й заслання останнього ворога поляків Семена Палія Антонів разом із багатьма прилеглими селами й містечками 1723 року належить до величезних маєтків князя Михайла Корибута-Вишневецького, 1765 року — до Володарського ключа княгині Катерини з Замойських Мнішек 2). 1770 року Антонів придбав Михайловський, а через рік — Михайло Бальтазар Подгорський, онук якого Ігнатій Іванович Подгорський із 1834 року володіє Антоновим (латин. віроспов., 3 сини: Август 1841, Леон 1846, Михайло 1847 р.). Жителів обох статей у селі налічується: православних 2059, римських католиків та інших розкольників 32, євреїв 24. Ще в середині минулого століття жителів в Антонові, як видно з деяких церковних актів, числилося не більше 1000. Значне збільшення кількості жителів відбулося найбільше 1770 року, коли Михайло Подгорський, купивши Антонів, переселив на тутешні родючі землі зі свого волинського маєтку, села Борок, до 30 родин; потім 1835 року, коли нинішній власник унаслідок поділу батьківських вотчин із братами переселив із Березни 12 родин.
Оригінал
Въ обозрѣніи могилъ Фундуклея говорится о Разволожьѣ (Радволжьѣ), съ приписаніемъ ему 7-ми церквей, стран. 48. Но мы не считаемъ этаго печатнаго извѣстія фактомъ, потому что оно заимствовано изъ того же источника, изъ коего почерпаемъ мы наши извѣстія—народнаго преданія.
Переклад
В огляді могил Фундуклея йдеться про Разволожжя (Радволжя), якому приписано 7 церков, стор. 48. Але ми не вважаємо цього друкованого повідомлення фактом, бо воно запозичене з того самого джерела, з якого черпаємо свої відомості й ми, — з народного переказу.
Оригінал
Вотъ ея титулъ, выписанный изъ презенты данной ею священнику Волковинскому: «Екатерина изъ Замойскихъ Мнишкова, подкоморина Велькіего Ксіенжства Литевскіего; Яворовска, Щуровска, Голубска и проч. Старостина, на Княжествѣ Вишневецкомъ и ключу Володарскомъ Дѣдична пани.
Переклад
Ось її титул, виписаний із презенти, даної нею священникові Волковинському: «Екатерина изъ Замойскихъ Мнишкова, подкоморина Велькіего Ксіенжства Литевскіего; Яворовска, Щуровска, Голубска и проч. Старостина, на Княжествѣ Вишневецкомъ и ключу Володарскомъ Дѣдична пани. [Катерина з Замойських Мнішкова, підкоморина Великого князівства Литовського; яворовська, щуровська, голубська та ін. старостиня, спадкова пані на Вишневецькому князівстві й Володарському ключі.]
Оригінал
Жители Антоновскіе, подобно всѣмъ окрестнымъ жителямъ губерніи—искони православные; и хотя при Польскомъ правительствѣ въ прошломъ вѣкѣ нѣсколько разъ имѣли священниковъ отъ разъединенныхъ со вселенскою церковію іерарховъ Кіевскихъ, но какъ сами священники, такъ и жители всегда только въ православіи признавали благочестіе; латинство же и его дочь—унію признавали заблужденіемъ временно допущеннымъ Богомъ, которое имъ силою навязало Польское правительство. О привязанности къ православію свидѣтельствовали: 1) что всѣ церковныя книги, по коимъ совершалось богослуженіе при такъ называемой уніи, были православнаго изданія, особенно тѣ, которые жертвуемы были въ церкви прихожанами. Изъ визитъ или обзоровъ церквей совершенныхъ по порученіямъ Унитскихъ архіереевъ деканами и другими начальствующими духовными лицами, коихъ приверженность папству и Завислянская національность не подлежала никакому сомнѣнію, видно, что почти въ каждой церкви они находили богослужебныя книги, печатанныя въ типографіяхъ Кіева и Москвы и въ своихъ декретахъ reformationis (поправленія) заставляли прихожанъ и приходское духовенство перемѣнять ихъ на изданія типографій Унитскихъ. 2) Въ весьма многихъ приходахъ, считавшихся Унитскими находили священниковъ съ упорствомъ поминавшихъ въ церквахъ публично, вмѣсто Римскаго папы, Святѣйшій Всероссійскій Синодъ. 3) Писаніе иконъ вездѣ производилось по Греческому вкусу съ подписями славянскими и греческими. Тоже слѣдуетъ сказать о церковномъ напѣвѣ и вообще всей обрядности. Все это слѣдуетъ отнести и къ Антоновскимъ жителямъ прошлаго вѣка. Нѣкоторые изъ нихъ, люди пристарѣлые, замѣтные разсудительностію, честностію и долгимъ житіемъ, слышали и сами помнятъ, какъ унія два раза силою была вводима въ Антоновѣ. Именно: въ первый разъ около 1760 года предъ Коліивщиною введенная, продолжалась нѣсколько лѣтъ; потомъ въ Коліивщину возвратилось благочестіе. Затѣмъ опять по настоянію правительства и латинскаго духовенства, столь могущественнаго въ Польшѣ, унія введена и продолжалась непрерывно до паденія въ 1795 году самаго езуитскаго королевства.
Переклад
Антонівські жителі, як і всі навколишні жителі губернії, — споконвіку православні; і хоча за польського уряду в минулому столітті вони кілька разів мали священників від київських ієрархів, відокремлених від вселенської церкви, проте як самі священники, так і жителі завжди визнавали благочестя лише в православ’ї; латинство ж і його доньку — унію вважали оманою, тимчасово допущеною Богом, яку їм силоміць нав’язав польський уряд. Про прихильність до православ’я свідчили: 1) те, що всі церковні книги, за якими правили богослужіння за так званої унії, були православного видання, особливо ті, які парафіяни жертвували до церков. З візит, або оглядів церков, що їх за дорученнями уніатських архієреїв здійснювали декани та інші духовні особи, наділені владою, чия відданість папству й завіслянська національність не викликали жодного сумніву, видно, що майже в кожній церкві вони знаходили богослужбові книги, надруковані в друкарнях Києва й Москви, і у своїх декретах reformationis (виправлення) змушували парафіян і парафіяльне духовенство замінювати їх на видання уніатських друкарень. 2) У дуже багатьох парафіях, що вважалися уніатськими, знаходили священників, які вперто публічно поминали в церквах замість римського папи Святійший Всеросійський Синод. 3) Ікони всюди писали в грецькому смаку, зі слов’янськими та грецькими написами. Те саме слід сказати про церковний спів і взагалі про всю обрядовість. Усе це слід віднести й до антонівських жителів минулого століття. Деякі з них, люди похилого віку, відомі розсудливістю, чесністю та довгим життям, чули й самі пам’ятають, як унію двічі силоміць запроваджували в Антонові. А саме: першого разу, запроваджена близько 1760 року, перед Коліївщиною, вона трималася кілька років; потім у Коліївщину повернулося благочестя. Згодом, знову на вимогу уряду й латинського духовенства, такого могутнього в Польщі, унію запровадили, і вона трималася безперервно аж до падіння 1795 року самого єзуїтського королівства.
Оригінал
Церковь въ Антоновѣ деревяная, трехкупольная, во имя Благовѣщенія пресв. Богородицы, построена 1741 года, близъ старой церкви, какъ значится въ визитѣ этаго года (Тетіевскаго деканата). Жители, по преданію говорятъ, что церковь существовавшая до 1741 года сгорѣла въ день святаго Иліи, 20-го Іюля. Прихожанъ къ ней принадлежало во время визиты: 100 дворовъ въ Антоновкѣ, 20 въ Шаліевкѣ. До 1795 года на хорахъ нынѣшней церкви былъ другой престолъ во имя великомученицы Варвары, впрочемъ необходной и съ малымъ иконостасомъ. Самые иконы въ 1831 году перенесены съ хоръ въ сѣверный придѣлъ. Въ 1818 году церковь покрыта желѣзомъ, а въ 1831 году разширина пристройкою двухъ придѣловъ и отнятіемъ бывшаго при ней опасанія. Колокольня построена вновь въ 1849 году, а старая разобрана. Причемъ какъ колокольня, какъ и церковь выкрашены снаружи масляными красками, а кресты позлащены. Иконостасъ церковный здѣланъ, какъ видно изъ надписи на иконѣ, 1761 года. На погостѣ близъ церкви есть крестъ изъ камня изсѣченный, вышиною въ 1½ аршина, принадлежащій глубокой древности съ надписью уже истершеюся. Говорятъ, что онъ поставленъ надъ погребеннаго какою-то греческою дѣвицею. Подобные два каменые креста находятся въ урочищѣ Старосельѣ на возгорьѣ. По преданію тамъ также когдато-очень давно была церковь. По штатамъ Антоновская церковь причислена къ 4-му классу; земли имѣетъ съ хуторомъ 79 десятинъ. Изъ священниковъ, служившихъ при церкви замѣчательны: 1) Іаковъ Волковинскій, посвященный въ Уневѣ 15-го Мая 1741 года по презентѣ, данной 13-го Августа 1740 года, въ Ополѣ, гетманомъ, княземъ Вишневецкимъ. Онъ испросилъ у княгини Екатерины Мнишекъ для церкви, кромѣ прежнихъ земель, хуторъ, снабдилъ церковь богослужебными православнаго изданія книгами, купленными большею частію за собственныя деньги. При немъ устроены въ церкви и доселѣ остающіеся благолѣпные рѣзные иконостасы, устроенные, какъ говорятъ по его начертанію на мѣсто прежнихъ холстяныхъ. Самъ собственноручно велъ метрическія и другія церковныя книги, любилъ рѣдкую чистоту въ писаніи, такъ что его трудъ можетъ служить образцемъ для подражанія его пріемниковъ. Нравомъ былъ тихъ, набоженъ и общителенъ. Священствовалъ при церкви долго и при ней погребенъ.
Переклад
Церква в Антонові дерев’яна, трибанна, на честь Благовіщення Пресв. Богородиці, збудована 1741 року поблизу старої церкви, як зазначено у візиті того року (Тетіївського деканату). Жителі за переказом кажуть, що церква, яка існувала до 1741 року, згоріла в день святого Іллі, 20 липня. Парафіян до неї на час візити належало: 100 дворів в Антоновці, 20 у Шалієвці. До 1795 року на хорах нинішньої церкви був інший престол — на честь великомучениці Варвари, утім, такий, що його не можна було обійти довкола, і з малим іконостасом. Самі ікони 1831 року перенесено з хорів до північного бічного вівтаря. 1818 року церкву покрито залізом, а 1831 року розширено прибудовою двох бічних вівтарів і зняттям опасання, що було довкола неї. 1849 року збудовано нову дзвіницю, а стару розібрано. При цьому і дзвіницю, і церкву зовні пофарбовано олійними фарбами, а хрести позолочено. Церковний іконостас зроблено, як видно з напису на іконі, 1761 року. На цвинтарі біля церкви є хрест, витесаний із каменю, заввишки 1½ аршина, що походить із глибокої давнини, з уже стертим написом. Кажуть, що його поставлено над похованою [тут] якоюсь грецькою дівицею. Два подібні кам’яні хрести є в урочищі Староселля на узгір’ї. За переказом, там теж колись, дуже давно, була церква. За штатами антонівську церкву зараховано до 4-го класу; землі має разом із хутором 79 десятин. Із священників, які служили при церкві, визначні: 1) Іаков Волковинський, висвячений в Уневі 15 травня 1741 року за презентою, даною 13 серпня 1740 року в Ополі гетьманом, князем Вишневецьким. Він випросив у княгині Катерини Мнішек для церкви, крім попередніх земель, хутір, забезпечив церкву богослужбовими книгами православного видання, купленими здебільшого за власні гроші. За нього в церкві влаштовано пишні різьблені іконостаси, що збереглися й досі, зроблені, як кажуть, за його рисунком замість колишніх полотняних. Сам власноруч вів метричні та інші церковні книги, любив рідкісну охайність у письмі, тож його праця може слугувати зразком для наслідування його наступникам. Вдачею був тихий, побожний і товариський. Довго священствував при церкві й біля неї похований.
Оригінал
2) Григорій Корниловичъ, перешедшій изъ Бѣліевки 1790 года ввелъ въ приходѣ Антоновскомъ такъ называемое церковное братство, котораго цѣль состояла въ попеченіи о церкви и ея нуждахъ. Братство состояло изъ 48 почтенныхъ хозяевъ раздѣленныхъ на 4 разряда, въ каждомъ по 12 человѣкъ. Всякому изъ сихъ лицъ вмѣнено было въ обязанность содержать въ церкви собственнымъ иждивеніемъ приготовленную большую свѣчу и употреблять оную въ церкви при чтеніи Евангелія и проч. Первый разрядъ вступалъ въ свою должность въ первые три мѣсяца года, потомъ отходилъ на сторону, а вмѣсто ея занималъ второй разрядъ и такъ далѣе. Кромѣ этой наружной службы каждый членъ братства долженъ былъ сохранять трезвость, честность и добросердечную расположенность къ церкви. Въ Антоновской церкви хранится на польскомъ нарѣчіи инструкція для подобныхъ братствъ, которыя во время уніи заводимы были, по настоянію духовенства во всѣхъ приходахъ. Въ 1795 году Корниловскій возсоединился къ православію со всѣми своими прихожанами. Но это радовавшее его духъ событіе принесло ему неожиданныя огорченія. Тогдашній владѣлецъ Александръ Подгорскій, возвратясь изъ заграницы и узнавъ о возсоединеніи его подданныхъ (такъ именовались тогда крестьяне), произшедшемъ вопреки его желаніямъ, немедленно призвалъ Корниловича, выразилъ ему сильное свое негодованіе за введенное имъ благочестіе, объявилъ, что онъ уже ему и прихожанамъ навсегда чуждъ, отказалъ ему и всѣмъ будущимъ православнымъ Антоновскимъ священникамъ въ личномъ свиданіи съ собою и тогда же предположилъ выстроить въ Антоновѣ каменный костелъ, который дѣйствительно и построилъ спустя нѣсколько лѣтъ, то есть въ 1810 году. Священникъ Корниловичъ уже въ 1796 году принужденъ былъ перейти въ Самгородокъ, гдѣ и умеръ. Прихожане говорятъ, что онъ былъ искусный проповѣдникъ слова Божія изъ устъ.
Переклад
2) Григорій Корнилович, який перейшов із Біліївки 1790 року, запровадив в антонівській парафії так зване церковне братство, мета якого полягала в піклуванні про церкву та її потреби. Братство складалося з 48 поважних господарів, поділених на 4 розряди, по 12 осіб у кожному. Кожному з цих осіб ставилося в обов’язок тримати в церкві велику свічку, виготовлену власним коштом, і використовувати її в церкві під час читання Євангелія тощо. Перший розряд виконував свої обов’язки в перші три місяці року, потім відходив убік, а його місце займав другий розряд, і так далі. Крім цієї зовнішньої служби, кожен член братства мав зберігати тверезість, чесність і щиру прихильність до церкви. В антонівській церкві зберігається польською мовою інструкція для подібних братств, які за часів унії на наполягання духовенства заводили в усіх парафіях. 1795 року Корнилович возз’єднався з православ’ям з усіма своїми парафіянами. Але ця подія, що тішила його дух, принесла йому несподівані прикрощі. Тодішній власник Олександр Подгорський, повернувшись із-за кордону й дізнавшись про возз’єднання своїх підданих (так тоді називали селян), що сталося всупереч його бажанням, негайно викликав Корниловича, висловив йому своє сильне обурення за запроваджене ним благочестя, оголосив, що віднині він назавжди чужий і йому, і парафіянам, відмовив йому та всім майбутнім православним антонівським священникам в особистих зустрічах із собою і тоді ж задумав збудувати в Антонові мурований костел, який справді й збудував через кілька років, тобто 1810 року. Священник Корнилович уже 1796 року мусив перейти до Самгородка, де й помер. Парафіяни кажуть, що він був умілим проповідником слова Божого з уст [тобто без писаного тексту].
Оригінал
3) Матѳей Бобровницкій, рукоположенный въ Шаргородѣ, прибылъ на приходъ 1797 года. Въ началѣ его священства возникали притязанія владѣльца къ церковнымъ угодіямъ, изъ коихъ онъ желалъ отторгнуть хотя часть. Священникъ избѣгая изнурительныхъ процессовъ, не всегда оправдывающихъ истинну, дѣйствовалъ противъ притязаній разсудительнымъ убѣжденіемъ и терпѣніемъ и защитилъ этимъ церковное достояніе. Онъ заботился также о благолѣпіи и устройствѣ церкви и усильными трудами построилъ нынѣ принадлежащій церкви домъ, безъ малѣйшаго содѣйствія при этомъ со стороны владѣльца. Скончался 9-го Мая 1828 года. На гробѣ его поставленъ каменный памятникъ тремя его сыновьями, изъ коихъ 1 докторъ, другой профессоръ, а третій священникъ. Нынѣшній владѣлецъ Антонова въ 1848 году построилъ близъ костела великолѣпный каменный дворецъ. Онъ съ семействомъ и его оффиціалисты составляютъ прихожанъ Антоновскаго латинскаго костела. Паства не многолюдная, но безспорно могущественная!.....
Переклад
3) Матфей Бобровницький, рукопокладений у Шаргороді, прибув на парафію 1797 року. На початку його священства виникали домагання власника на церковні угіддя, від яких той хотів відірвати бодай частину. Священник, уникаючи виснажливих судових процесів, які не завжди стають на бік правди, протидіяв домаганням розважливим переконуванням і терпінням і цим захистив церковне майно. Він дбав також про благоліпність і впорядкування церкви й наполегливою працею збудував дім, що нині належить церкві, без найменшого сприяння з боку власника. Помер 9 травня 1828 року. На його гробі троє його синів поставили кам’яний пам’ятник; з них 1 — доктор, другий — професор, а третій — священник. Нинішній власник Антонова 1848 року збудував біля костелу розкішний мурований палац. Він із родиною та його офіціалісти становлять парафіян антонівського латинського костелу. Паства нечисленна, але безперечно могутня!.....
Примітки до перекладу
Міри. Десятина — близько 1,09 га. У статті: 50 десятин ≈ 54,6 га; 4142 десятини ≈ 4525 га; 79 десятин ≈ 86,3 га. Перерахунок наш.
Назва. «Антоновъ» — Антонів.
«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.
«Містечко». Невелике торговельне поселення з ярмарками й торгами, проміжне між селом і містом.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Сквирський повіт, «Мѣстечка и селенія принадлежавшія въ прошломъ и текущемъ столѣтіи разнымъ лицамъ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 234–237. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/antoniv/