Як використовували форму мису
У каталозі «Древнерусские поселения Среднего Поднепровья» головний майданчик має розміри 110 на 70 метрів. З боку продовження мису його відділяв штучний рів завширшки 14,5 метра. Перед ним лежав другий майданчик, за яким проходила ще одна западина. Автори припускали, що цей зовнішній рів міг бути природним яром.[1]
Н. В. Лінка, описуючи обстеження 1947 року, прямо назвала північний бік напільним — зверненим до плато. Тоді вона зафіксувала вал заввишки 1,5–2 метри та рів завглибшки 3–5 метрів. У розрізах насипу було видно обпалену до червоного глину під гумусом.[2]
Що встигли побачити дослідники
Після експедиції «Великий Київ» укріплення вивчав Павло Раппопорт: 1950 року він розкопував вал. Борис Рибаков у 1961 році досліджував вал і в’їзд. Ці роботи дали відомості про конструкції, які за самою формою пагорба розпізнати неможливо.[1]
Обстеження Михайла Кучери 1972 року зафіксувало наслідки іншого втручання: ще в середині 1960-х поверхню городища разом із валом спланували земляними роботами місцевого цегельного заводу. Тому сучасні виїмки та уступи потребують зіставлення зі старими описами; кожну помітну нерівність не можна автоматично вважати давнім укріпленням.[1]
Життя за межами укріплення
На прилеглому плато було також неукріплене селище. Каталог 1984 року відносить кераміку городища до X–XI століть, а для селища називає матеріали того самого часу та XII століття. Це два пов’язані елементи комплексу; розміри головного майданчика не описують усю заселену територію.[1]
