Підприємство Василя Чорноярова
Власником заводського підприємства довідник називає київського купця другої гільдії Василя Лазарева Чорноярова. Управляв заводом дворянин Микола Карпович Шмідт. Джерело розрізняє ці дві ролі: власник підприємства й людина, яка ним керувала, були різними особами.[1]
У самому означенні заводу поєднано ливарне й механічне виробництво. Перелік конкретних виробів у цьому записі не наведений, як і обсяг річної продукції. Тому назва підприємства дає загальне уявлення про його діяльність, але не замінює фабричного звіту чи каталогу замовлень.
Місцеві та приїжджі робітники
На заводі облікували 45 робітників-чоловіків: 29 місцевих і 16 приїжджих. Ці числа стосуються саме чавуноливарного й механічного підприємства. Поруч у довіднику описана окрема лісопильня купця Іойни Даниловича Вайсберга з 13 місцевими робітниками; її штат не входить до заводських 45.[1]
Пристань, млини та кузні
Промислове життя Трипілля не обмежувалося цими двома заводами. У переліку 1900 року є пароплавна пристань, два водяні млини, 26 вітряних млинів і вісім кузень. Вітряки належали місцевим селянам. Один водяний млин був власністю Ржищівського жіночого монастиря: його орендував селянин із містечка Обухів Олексій Павлов, який сам на ньому працював. Інший належав двом селянам — Петру Мартиненку й Михайлу Цедіну.[1]
Раніша згадка про чавун
Ще в доповненнях до книги 1864 року Лаврентій Похилевич повідомив, що у Трипіллі Мордасевич улаштував чавуноплавильний завод у 1861 році. Чи йдеться про те саме підприємство і як змінювалася його власність, наведені записи не пояснюють.[2]
Похилевич описав і транспортний зв’язок Трипілля з Києвом: пароплави ходили майже щодня протягом навігації. Перешкодою могла стати мілина біля містечка, яку в сухий час вода вкривала лише на один аршин. Ця деталь показує, як місцеві умови річки впливали на регулярність сполучення.[2]