Тридцять метрів завдовжки, один завширшки

Білоцерківська експедиція Інституту археології заклала на верхньому майданчику траншею завдовжки 30 метрів і завширшки один метр. У північній частині під валом до неї додали невелику прирізку розміром 1 × 2 метри. За опублікованим описом, культурний шар був малопотужним: природний ґрунт загалом залягав уже на глибині 0,4–⁠0,5 метра.⁠[1]

Такий розкоп дає вузький переріз майданчика. Він дозволив побачити шари та частину давньої будівлі, але не відкрив усе поселення. Результати цих робіт описані у статті Т. І. Латухи, виданій 2001 року в томі «Археологічні відкриття в Україні 1999–⁠2000 рр.»: самі розкопки відбулися значно раніше, у 1978-му.⁠[1]

Горщик, який зібрали з уламків

У північній частині траншеї на глибині 0,6–⁠1 метра в материковому суглинку виявили заглиблену частину споруди. Уздовж стінки траншеї вона простягалася на 3,7 метра. Це довжина відкритої частини, а не доведений повний розмір будівлі.⁠[2]

У її заповненні лежали фрагменти ліпної сковороди без бортика та розвал ліпного біконічного горщика — посудини з двома конічними частинами тулуба. Горщик згодом відреставрували в лабораторії. Його висота становила 25 сантиметрів, діаметр вінця — 16 сантиметрів.⁠[2] Отже, описана форма відома завдяки зібраним докупи уламкам; цілу посудину з ґрунту не виймали.

У заповненні знайшли також залізну пряжку. У публікації поєднання пряжки й біконічного посуду зіставлено з матеріалами інших пам’яток. На цій основі висловлено припущення, що нижній культурний шар Палієвої гори може належати до раннього етапу пеньківської культури.⁠[2] Це можливе пояснення, а не остаточно встановлена дата споруди.

Два часові горизонти — не безперервна хроніка

На глибині 0,2–⁠0,4 метра дослідники зібрали гончарну кераміку XII–XIII століть і ліпну кераміку пеньківського типу VI–VII століть.⁠[2] У короткому повідомленні обидві групи названі в межах цього інтервалу глибин. Воно не описує їх як два непорушені шари, чітко відділені один від одного по всій траншеї.

Знахідки свідчать про використання місця в різні епохи. Самі по собі вони не доводять безперервного життя між VI та XIII століттями й не датують кожен вал городища. У публікації Латухи точніше історичне пояснення пов’язане з потребою подальших стаціонарних розкопок.⁠[2] Будову укріплень, яку зафіксували археологічні обміри, розглянуто в окремій статті про вали й тераси Палієвої гори.