Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
СТАВИЩА, мѣстечко по обѣимъ сторонамъ рѣки Гнилаго Тикича, недалеко отсюда начинающагося. Ставища прежде довольно населенный городъ, пользовавшійся магдебургскимъ городовымъ правомъ, потомъ главный городъ Ставищскаго старотства, нынѣ составляетъ вотчинную собственность графа Александра Браницкаго, дѣдъ коего Ксаверій получилъ Ставищскій ключъ въ подарокъ вмѣстѣ съ Бѣлою-церковью и многими другими мѣстечками и селами отъ послѣдняго польскаго короля. Въ настоящее время въ Ставищахъ учреждена главное управленіе такъ называемаго Ставищскаго ключа, въ которомъ числится 6763 ревизскихъ душъ въ слѣдующихъ селеніяхъ:
Переклад
СТАВИЩЕ, містечко по обидва боки річки Гнилого Тікича, що починається неподалік звідси. Ставище — колись досить людне місто, що користувалося магдебурзьким міським правом, потім головне місто ставищенського староства — нині становить вотчинну власність графа Олександра Браницького, дід якого, Ксаверій, дістав ставищенський ключ у подарунок від останнього польського короля разом із Білою Церквою та багатьма іншими містечками й селами. Тепер у Ставищі влаштовано головне управління так званого ставищенського ключа, у якому налічується 6763 ревізькі душі в таких поселеннях:
Оригінал
| Ставищахъ, | Плоской, | Юрковкѣ, |
| Винаровкѣ, | Ясиновкѣ, | Скибинѣ, |
| Янишевкѣ, | Журавлихѣ, | Розумницѣ, |
| Рожкахъ, | Антоновкѣ, | Тетеровкѣ, |
| Севериновкѣ, | Снѣжкахъ, | Городищѣ. |
Переклад
| Ставищі, | Плоскому, | Юрківці, |
| Винарівці, | Ясенівці, | Скибині, |
| Янишовці [нині Іванівка], | Журавлисі, | Розумниці, |
| Ріжках, | Антонівці, | Тетерівці, |
| Северинівці, | Сніжках, | Городищі [нині в межах Жашкова]. |
Оригінал
Въ самомъ мѣстечкѣ Ставищахъ жителей обоего пола: православныхъ 3977, римскихъ католиковъ большею частію во владѣльческой службѣ 119, евреевъ 1709. Въ 1765 году, какъ видно изъ люстраціи, въ мѣстечкѣ числилось христіанскихъ домовъ 238, козацкихъ 46 и еврейскихъ 61, шляхецкихъ 9. Ставища славны многими стычками малороссіянъ, отстаивавшихъ свою вѣру и національность отъ насилія поляковъ. Такъ въ 1664 году Ставищане, надѣясь на свое многолюдство и укрѣпленіе города, вырѣзали польскій гарнизонъ и отразили нападенія поляковъ; но на другой годъ подверглись страшному мщенію. Да позволено будетъ намъ выписать изъ краснорѣчиваго историка давнихъ дѣяній малороссійскихъ Маркевича ту страницу, гдѣ описано это послѣднее событіе подъ Ставищами:
Переклад
У самому містечку Ставищі жителів обох статей: православних 3977, римо-католиків (здебільшого на власницькій службі) 119, євреїв 1709. 1765 року, як видно з люстрації, у містечку налічувалося християнських домів 238, козацьких 46 і єврейських 61, шляхетських 9. Ставище славне багатьма сутичками малоросіян, які відстоювали свою віру й національність від насильства поляків. Так, 1664 року ставищани, сподіваючись на свою численність і укріплення міста, вирізали польську залогу й відбили напади поляків; але наступного року зазнали страшної помсти. Хай буде дозволено нам виписати в красномовного історика давніх малоросійських діянь Маркевича ту сторінку, де описано цю останню подію під Ставищем:
Оригінал
«Къ концу 1665 года, назначенный поляками по смерти Хмѣльницкаго, намѣстникомъ Украины Чарнецкій, рѣшился однимъ, такъ сказать ударомъ сразить малороссію. Онъ послалъ Тетерю и Замойскаго на Умань, племянника своего, старосту Каневскаго на Лысянку, а самъ, соединивъ большія силы, устремился на Ставище, желая отомстить этому городу за неудавшееся въ прошломъ году покушеніе овладѣть имъ. Умань, хорошо укрѣпленный, не сдался; подъ Лысянкою погибъ въ сраженіи староста Каневскій, а въ Ставищахъ дѣло такъ происходило: здѣсь Дашко и Булгакъ, испытанные въ бояхъ, еще при старомъ Хмѣльницкомъ, запершись съ 16,000 козаковъ, рѣшились защищаться до послѣдней капли крови; народъ былъ воспламененъ къ рѣшительному сопротивленію. Историки Польскіе говорятъ, что Янъ Собѣзскій предлагалъ имъ очень выгодныя условія: сохраненіе городскихъ привиллегій и свободу отъ уніатовъ и что самъ себя отдавалъ въ залогъ исполненія оныхъ. Граждане не приняли ни условій, ни заложника. Чарнецкій построилъ батареи, орудія начали громить городъ; осажденные сдѣлали сильную вылазку, овладѣли одною изъ этихъ батарей, вырыли предъ нею глубокій ровъ, поставили на насыпи рва орудія, осыпали огнемъ осаждающихъ. Чарнецкій приказалъ Тетери забросать ровъ фашинами, самъ сошелъ въ окопы, и обнажилъ саблю и повелъ отрядъ на убійственную батарею. Козаки узнали Чарнецкаго, одѣтаго въ рысью шубу, и кричали съ городскихъ валовъ: ряба собака! Онъ прошелъ ровъ и взялъ батарею. Все поле покрыто было трупами, и въ этотъ день палъ Дашко. На завтра Ставищане снова отвергли предложеніе сдачи. Чарнецкій съ Собѣсскимъ лично предводительствовали полками, вступали сами съ козаками въ рукопашный бой. Уже поляки начали овладѣвать городскими валами, уже знамена ихъ развѣвались на нашихъ укрѣпленіяхъ, неосторожность польской артиллеріи остановила ихъ успѣхъ; осаждающіе рядами повалились отъ собственныхъ выстрѣловъ. Козаки были ободрены; началась битва кровопролитная. Злобницкій бросился въ толпу Россіянъ съ польскимъ знаменемъ; ему отсѣкли правую руку. Онъ схватилъ знамя въ лѣвую, продолжалъ сражаться и погибъ. Козаки прогнали поляковъ съ окоповъ городскихъ, Чарнецкій однако не отступилъ отъ города. Онъ облегъ его со всѣхъ сторонъ, пресѣкъ всѣ сообщенія и рѣшился принудить къ сдачѣ голодомъ. Пять мѣсяцевъ боролись съ нимъ Ставищане. Чарнецкій не принималъ условій. Требовалъ 13-ть старшинъ, между ними главнѣйшихъ: Чепу и Подадницу. Они были отданы Тетерѣ; а городъ приговоренъ къ уплатѣ крымцамъ польской донативы. Тогда отняли отъ церквей колокола, какъ голоса призывающіе народъ къ бунту, потребовали уплаты за лошадей, погибшихъ во время осады и назначили горожанамъ содержать на свой счетъ 2 польскія хоругви, оставленныя вмѣсто гарнизона. 30 знаменъ, изъ которыхъ 2 съ гербами царскими и 40 пушекъ достались побѣдителямъ. 20-го октября Чарнецкій развелъ войска на зимнія квартиры, чтобы дать имъ необходимый отдыхъ. Весною Ставища опять подняли знамя войны. Чарнецкій послалъ туда Маховскаго. Его разбили и изъ его отряда погибло 200 человѣкъ. Раздраженный народною борьбою Чарнецкій собралъ полки, самъ выступилъ къ Ставищамъ, взялъ ихъ съ бою. Тогда съ обыкновеннымъ ему звѣрствомъ, городскихъ старшинъ онъ предалъ казни, собственность гражданъ—разграбленію, городъ огню». Съ этого времени Ставища сдѣлались не значительнымъ мѣстечкомъ и жители мало-по-малу потеряли воинскія наклонности, покорились своей участи, трудясь надъ обработываніемъ собственныхъ, а большею частію владѣльческихъ полей. Достойно замѣчанія, что не смотря на то, что почти всѣ они не грамотны, они сохранили въ памяти, по преданіямъ ихъ отцевъ, выше описанныя подробности осады Ставищъ за 200 лѣтъ происходившей, даже имя Чарнецкаго. Но Злобницкаго, потерявшаго при знамени обѣ руки, признаютъ Россіяниномъ, державшимъ козацкое знамя. Мѣсто стариннаго замка, такъ упорно защищавшагося, на лѣвомъ берегу Тикича, занимаетъ теперъ экономическій домъ съ садомъ и костеломъ и едва примѣтны слѣды его укрѣпленій.
Переклад
«Під кінець 1665 року Чарнецький, призначений поляками після смерті Хмельницького намісником України, вирішив, так би мовити, одним ударом повалити Малоросію. Він послав Тетерю й Замойського на Умань, свого племінника, канівського старосту, — на Лисянку, а сам, з’єднавши великі сили, кинувся на Ставище, прагнучи помститися цьому місту за торішню невдалу спробу оволодіти ним. Умань, добре укріплена, не здалася; під Лисянкою загинув у битві канівський староста, а в Ставищі справа відбувалася так: тут Дашко й Булгак, загартовані в боях ще за старого Хмельницького, замкнувшись із 16 000 козаків, вирішили боронитися до останньої краплі крові; народ був запалений до рішучого опору. Польські історики кажуть, що Ян Собеський пропонував їм дуже вигідні умови: збереження міських привілеїв і свободу від уніатів, — і що сам віддавав себе в заставу їх виконання. Міщани не прийняли ні умов, ні заручника. Чарнецький поставив батареї, гармати почали громити місто; обложені зробили сильну вилазку, оволоділи однією з цих батарей, викопали перед нею глибокий рів, поставили на насипі рову гармати, засипали вогнем облягачів. Чарнецький наказав Тетері закидати рів фашинами, сам зійшов в окопи, оголив шаблю й повів загін на згубну батарею. Козаки впізнали Чарнецького, вбраного в рисячу шубу, і кричали з міських валів: ряба собака! Він перейшов рів і взяв батарею. Усе поле було вкрите трупами, і того дня поліг Дашко. Назавтра ставищани знову відкинули пропозицію здатися. Чарнецький із Собеським особисто вели полки, самі вступали з козаками в рукопашний бій. Уже поляки почали опановувати міські вали, уже їхні знамена маяли на наших укріпленнях, — необережність польської артилерії спинила їхній успіх; облягачі рядами повалилися від власних пострілів. Козаки підбадьорилися; почалася кривава битва. Злобницький кинувся в натовп росіян із польським знаменом; йому відтяли праву руку. Він схопив знамено в ліву, продовжував битися й загинув. Козаки прогнали поляків з міських окопів, проте Чарнецький не відступив від міста. Він обліг його з усіх боків, перетяв усі сполучення й вирішив голодом примусити до здачі. П’ять місяців боролися з ним ставищани. Чарнецький не приймав умов. Вимагав [видати] 13 старшин, серед них найголовніших — Чепу й Подадницю. Їх віддали Тетері, а місто присудили сплатити кримцям польську донативу. Тоді позабирали з церков дзвони — як голоси, що закликають народ до бунту, зажадали плати за коней, які загинули під час облоги, і зобов’язали міщан утримувати власним коштом 2 польські хоругви, залишені замість залоги. 30 знамен, з яких 2 з царськими гербами, і 40 гармат дісталися переможцям. 20 жовтня Чарнецький розвів війська на зимові квартири, щоб дати їм потрібний відпочинок. Навесні Ставище знову підняло прапор війни. Чарнецький послав туди Маховського. Його розбили, і з його загону загинуло 200 чоловік. Роздратований народною боротьбою, Чарнецький зібрав полки, сам виступив на Ставище, узяв його з бою. Тоді з притаманним йому звірством він міських старшин віддав на страту, майно міщан — на пограбування, місто — вогню». Відтоді Ставище стало незначним містечком, і жителі потроху втратили войовничі нахили, скорилися своїй долі, обробляючи власні, а здебільшого власницькі поля. Варто уваги, що, хоча майже всі вони неписьменні, вони зберегли в пам’яті з переказів своїх батьків описані вище подробиці облоги Ставища, що відбувалася 200 років тому, і навіть ім’я Чарнецького. Але Злобницького, який утратив при знамені обидві руки, вважають росіянином, що тримав козацьке знамено. Місце старовинного замку, що так уперто боронився, на лівому березі Тікича, займає тепер економічний дім із садом і костелом, і ледь помітні сліди його укріплень.
Оригінал
У жителей сохранилось также преданіе, что Ставища еще за долго до возстанія малороссіянъ были большимъ городомъ, именовавшимся Любоміромъ, что этотъ Любоміръ, былъ разоренъ Татарами и оставался безъ жителей долгое время, что онъ лежалъ на правой или южной сторонѣ Тикича, извѣстной теперъ подъ названіемъ Роскошной, что онъ далеко былъ обширнѣе предѣловъ нынѣшняго мѣстечка, простираясь до мѣстъ, гдѣ нынѣ стоятъ села Юрковка и Скибинъ. Слѣды этаго древняго города жители отличаютъ отъ слѣдовъ укрѣпленій, построенныхъ во времена козацкихъ войнъ. Такъ къ древностямъ Любомірскимъ они причисляютъ нѣкоторые курганы или могилы близъ Ставищъ и заваленные погреба въ лѣсу, называемомъ Вышковское. Вскорѣ по возсоединеніи края съ Россіею, Ставищане предъявили Русскому правительству свои права на городское состояніе; но указомъ Правительствующаго Сената въ 1816 году послѣдовавшимъ, они укрѣплены за владѣльцемъ, а главные жалобщики признаны виновными и присуждены въ наказаніямъ. Сохранившіеся нынѣ акты и тяжебное дѣло жителей свидѣтельствуютъ, что въ царствованіе Сигизмунда I-го, Любоміръ былъ собственностію короля и что обезлюдили его и раззорили набѣги Татаръ еще до пришествія Поляковъ; а когда опять сталъ заселяться: то отъ множества спущенныхъ ставовъ или ставищъ, коихъ на 20 верстъ было 100, получилъ нынѣшнее названіе.
Переклад
У жителів зберігся також переказ, що Ставище ще задовго до повстання малоросіян було великим містом, яке звалося Любоміром, що цей Любомір був зруйнований татарами й довго лишався без жителів, що він лежав на правому, або південному, боці Тікича, відомому тепер під назвою Роскошна, що він був далеко просторіший за межі нинішнього містечка, сягаючи місць, де нині стоять села Юрківка і Скибин. Сліди цього давнього міста жителі відрізняють від слідів укріплень, збудованих за часів козацьких воєн. Так, до любомірських старожитностей вони зараховують деякі кургани, або могили, поблизу Ставища й засипані льохи в лісі, що зветься Вишковське. Невдовзі після возз’єднання краю з Росією ставищани заявили перед російським урядом свої права на міський стан; але указом Правлячого сенату, що вийшов 1816 року, їх закріплено за власником, а головних скаржників визнано винними й присуджено до покарань. Збережені досі акти й позовна справа жителів свідчать, що за царювання Сигізмунда I Любомір був власністю короля і що спустошили та зруйнували його набіги татар ще до приходу поляків; а коли він знову почав заселятися, то від безлічі спущених ставів, або ставищ, яких на 20 верст було 100, дістав нинішню назву.
Оригінал
Въ Ставищахъ нынѣ превосходныя хозяйственныя учрежденія владѣльцевъ: на поляхъ собирается разнаго рода хлѣба до 20,000 копъ; устроена огромная каменная винокурня, пивоваренный, кирпичный и сахарный заводы, нѣсколько мельницъ, въ томъ числѣ каменная вѣтряная; больница, аптека и приходское при церкви сельское училище, заведенное покойнымъ священникомъ Антоніемъ Борымскимъ. Ярмарки бываютъ по воскресеніямъ чрезъ 2 недѣли. Живетъ становой приставъ.
Переклад
У Ставищі нині чудові господарські заклади власників: з полів збирають різного збіжжя до 20 000 кіп; влаштовано величезну кам’яну гуральню, пивоварний, цегельний і цукровий заводи, кілька млинів, зокрема кам’яний вітряк; лікарню, аптеку й парафіяльне сільське училище при церкві, засноване покійним священиком Антонієм Боримським. Ярмарки бувають по неділях що 2 тижні. Тут живе становий пристав.
Оригінал
Римско-католическій каменный костелъ построенъ въ Ставищахъ въ 1756 году Бѣлоцерковскимъ старостою Мнишкомъ. Въ немъ находится образъ Божіей Матери, признаваемый римскими католиками чудотворнымъ.
Переклад
Римо-католицький кам’яний костел збудував у Ставищі 1756 року білоцерківський староста Мнішек. У ньому є образ Божої Матері, який римо-католики вважають чудотворним.
Оригінал
Православныхъ церквей во время раззоренія Ставища Чарнецкимъ, по преданію жителей, было 6; но какимъ праздникамъ они были посвящены и гдѣ находились, жители не сохранили памяти. Еще съ начала прошлаго вѣка въ Ставищахъ осталось только двѣ православныя церкви: Покровская и Успенская. По штатамъ 1843 года обѣ они отнесены къ 5-му классу сельскихъ церквей и имѣютъ указную пропорцію земли. Покровская стоитъ при въѣздѣ въ Ставища отъ Бѣлой-церкви. Она каменная, построена прихожанами, при нѣкоторомъ пособіи со стороны владѣльческой экономіи въ 1836—1852 годахъ, на мѣсто сгорѣвшей въ 1804 году, среди торговой площади стоявшей Покровской церкви, которая, какъ значится въ визитѣ Богуславскаго деканата за 1741 годъ, была построена въ 1736 году. Успенская стоитъ среди торговой площади, деревяная; построена, какъ видно изъ той же визиты въ 1728 году около старой. Въ настоящее время, по совершенной ея ветхости, предположено перенести ее на другую сторону рѣки въ предмѣстье Роскошну, гдѣ она будетъ находиться среди своихъ прихожанъ.
Переклад
Православних церков під час зруйнування Ставища Чарнецьким, за переказом жителів, було 6; але яким святам вони були присвячені й де стояли, жителі не зберегли пам’яті. Ще з початку минулого століття в Ставищі залишилися тільки дві православні церкви: Покровська й Успенська. За штатами 1843 року обидві вони віднесені до 5-го класу сільських церков і мають указну пропорцію землі. Покровська стоїть при в’їзді до Ставища від Білої Церкви. Вона кам’яна, збудована парафіянами за деякої допомоги з боку власницької економії в 1836—1852 роках на місці Покровської церкви, що стояла посеред торгової площі й згоріла 1804 року; та церква, як записано у візиті богуславського деканату за 1741 рік, була збудована 1736 року. Успенська стоїть посеред торгової площі, дерев’яна; збудована, як видно з тієї самої візити, 1728 року біля старої. Нині через її цілковиту ветхість передбачено перенести її на другий бік річки, у передмістя Роскошну, де вона стоятиме посеред своїх парафіян.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км. У статті: 20 верст ≈ 21,3 км. Перерахунок наш.
Назва. «Ставища» — Ставище.
«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.
«Городище», «замковище». Місце давнього укріплення з валами й ровами.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Таращанський повіт, «Имѣніе графовъ Браницкихъ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 433–436. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/stavyshche-tarashchanskyi/