Текст і переклад

Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.

Оригінал

ЖИВОТОВЪ, мѣстечко въ западной части Таращанскаго уѣзда, въ 80-ти верстахъ отъ Таращи, расположено по обѣимъ сторонамъ Роськи, живописно текущей между скалами, и по ручьямъ впадающимъ въ нее съ правой стороны. Жителей обоего пола: православныхъ 1870, римскихъ католиковъ 43, евреевъ 1052; земли 4619 десятинъ. Средина мѣстечка населенная нынѣ исключительно евреями, изгибомъ рѣки образуетъ полуостровъ съ узкимъ перешейкомъ къ сѣверу. Сходство этаго полуострова съ желудкомъ, по малороссійски съ животомъ, дало въ древности названіе поселенію. Объясненіе названія Животова отъ слова жизнь и кормовое помѣстье—новое, хотя оно основывается на плодородіи почвы и печатно высказано (въ обозрѣніи могилъ Фундуклея стран. 55. Описаніе мѣстечка помѣщено также въ Вѣстникѣ Географ. общества за 1851 годъ № 5). Во время польскаго владычества, когда каждый панъ, поссорившись съ своимъ сосѣдомъ, начиналъ войну, по тогдашнему—дѣлалъ заязды, Животовъ служилъ значительнымъ укрѣпленнымъ мѣстомъ. Перешеекъ соединявшій полуостровъ съ землею былъ перекопанъ каналомъ, такъ что укрѣпленіе было окружено со всѣхъ сторонъ водою и усилено дубовымъ частоколомъ. Чрезъ каналъ и чрезъ рѣку съ юго-восточной стороны были устроены подъемные на цѣпяхъ мосты, которые на каждую ночь были поднимаемы. При мостахъ были бойницы съ пушками. Гарнизонъ изъ окрестныхъ жителей или козаковъ содержался на счетъ владѣльцевъ Животовскихъ. Начальникъ гарнизона назывался атаманомъ. Животовскіе старики разсказываютъ о послѣднемъ Животовскомъ атаманѣ Иванѣ Зражевскомъ, прозванномъ за свое искусство въ стрѣльбѣ изъ пушекъ Паліемъ. Онъ служилъ при помѣщикѣ Животовскомъ Петрѣ Доленгѣ-Цѣшковскомъ, а братъ его Павелъ былъ священникомъ при Животовской Николаевской Церквѣ. Впрочемъ три кургана въ южной и юго-восточной сторонѣ при въѣздѣ въ Животовъ и нѣсколько могилъ на поляхъ, также замчище за рѣкою на восточной сторонѣ мѣстечка, должно относить къ эпохѣ предшествовавшей владычеству польскихъ магнатовъ. Построеніе замка народъ приписываетъ Русскимъ князьмъ Четвертинскимъ; о могилахъ же не сохранилъ никакихъ преданій. Замѣчательно, что около 1776 года, когда были раскапываемы валы древняго замка, то найдена мраморная плита, на коей написано было славянскими буквами, что на этомъ мѣстѣ погребена княгиня Ирина Четвертинская. Но тогдашній помѣщикъ Цѣшковскій, по фанатизму, коимъ тогда отличались всѣ зашедшіе изъ Польши владѣльцы украискихъ имѣній, велѣлъ этотъ памятникъ, свидѣтельствовавшій о православіи прежнихъ князей Животовскихъ, разбить въ мелкіе куски и побрасать ихъ въ воду. Заключаютъ, что при князьяхъ Четвертинскихъ, на мѣстѣ погребенія княгини Ирины, еще не было вала и по всей вѣроятности стояла церковь окруженная жилищами; что подтверждается и тѣмъ, что близъ этаго мѣста подъ валами, находимы были основанія или фундаменты каменныхъ зданій и остатки погребовъ. Вообще нѣтъ мѣста ни въ мѣстечкѣ, ни вокругъ его, гдѣ бы не были выкапываемы человѣческія кости въ большемъ количествѣ. Древніе каменные кресты, среди нынѣшнихъ еврейскихъ жилищъ и на предмѣстьяхъ, также свидѣтельствуютъ о существовавшихъ нѣкогда церквахъ и при нихъ кладбищахъ, по давнему обычаю и о большомъ христіанскомъ населеніи Животова. Безъ сомнѣнія, построеніе большей части укрѣпленій должно быть приписано Полякамъ, которые въ Животовѣ и въ окрестностяхъ его содержали часто войска, для удержанія въ повиновеніи Русскаго населенія. Въ 61 стат. трактата заключеннаго Богданомъ Хмѣльницкимъ въ Бѣлой-церкви съ Поляками, было постановлено: «а Польское войско содержатися имать около г. Животова, а въ Брацлавщину не входя, ажъ по совершенью и списанью списка войсковаго». При Хмѣльницкомъ въ числѣ малороссійскихъ полковъ былъ и Животовскій. Въ 1649 году Хмѣльницкій соединился съ Крымскимъ ханомъ Исламомъ-Гареемъ на черномъ шляху за Животовымъ, и отсюда вмѣстѣ пошли къ Збаражу Волынскому, противъ Поляковъ.

Переклад

ЖИВОТІВ [нині Новоживотів], містечко в західній частині Таращанського повіту, за 80 верст від Таращі, розташоване по обидва береги Роськи, що мальовничо тече між скелями, і вздовж струмків, які впадають у неї з правого боку. Жителів обох статей: православних 1870, римських католиків 43, євреїв 1052; землі 4619 десятин. Середина містечка, заселена нині виключно євреями, утворює вигином річки півострів із вузьким перешийком на північ. Схожість цього півострова зі шлунком, по-малоросійськи — з животом, і дала в давнину назву поселенню. Пояснення назви Животова від слова «життя» і як «годувального маєтку» — нове, хоча воно ґрунтується на родючості ґрунту й було висловлене друком (в огляді могил Фундуклея, стор. 55. Опис містечка вміщено також у «Віснику Географічного товариства» за 1851 рік, № 5). За польського панування, коли кожен пан, посварившись із сусідом, починав війну — як тоді казали, робив «заязди», — Животів був значним укріпленим місцем. Перешийок, що з’єднував півострів із суходолом, був перекопаний каналом, тож укріплення було оточене водою з усіх боків і посилене дубовим частоколом. Через канал і через річку з південно-східного боку були влаштовані підйомні мости на ланцюгах, які щоночі піднімали. Біля мостів були бійниці з гарматами. Гарнізон із навколишніх жителів, або козаків, утримували коштом животівських власників. Начальника гарнізону називали отаманом. Животівські старожили розповідають про останнього животівського отамана Івана Зражевського, якого за вміння стріляти з гармат прозвали Палієм. Він служив у животівського поміщика Петра Доленги-Цешковського, а його брат Павло був священником при животівській Миколаївській церкві. Утім, три кургани з південного й південно-східного боку при в’їзді до Животова і кілька могил на полях, а також замчище за річкою, на східному боці містечка, слід відносити до доби, що передувала пануванню польських магнатів. Будівництво замку народ приписує руським князям Четвертинським, а про могили не зберіг жодних переказів. Примітно, що близько 1776 року, коли розкопували вали давнього замку, знайшли мармурову плиту, на якій слов’янськими літерами було написано, що на цьому місці похована княгиня Ірина Четвертинська. Але тодішній поміщик Цешковський через фанатизм, яким тоді вирізнялися всі власники українських маєтків, що прийшли з Польщі, звелів цю пам’ятку, яка свідчила про православ’я колишніх животівських князів, розбити на дрібні шматки й повкидати їх у воду. Роблять висновок, що за князів Четвертинських на місці поховання княгині Ірини ще не було валу і, найімовірніше, стояла церква, оточена житлами; це підтверджує й те, що поблизу цього місця під валами знаходили основи, або фундаменти, кам’яних будівель і залишки льохів. Узагалі немає місця ні в містечку, ні навколо нього, де б не викопували людських кісток у великій кількості. Давні кам’яні хрести серед теперішніх єврейських осель і на передмістях також свідчать про церкви, що колись існували, і про цвинтарі при них, за давнім звичаєм, а також про велике християнське населення Животова. Безсумнівно, спорудження більшої частини укріплень слід приписати полякам, які в Животові та його околицях часто тримали війська, щоб утримувати в покорі руське населення. У 61 ст. трактату, укладеного Богданом Хмельницьким у Білій Церкві з поляками, було постановлено: «а Польское войско содержатися имать около г. Животова, а въ Брацлавщину не входя, ажъ по совершенью и списанью списка войсковаго» [«а польське військо має стояти біля м. Животова, не входячи на Брацлавщину, аж до завершення й складання військового реєстру»]. За Хмельницького серед малоросійських полків був і Животівський. 1649 року Хмельницький з’єднався з кримським ханом Ісламом-Гіреєм на Чорному шляху за Животовом, і звідси вони разом пішли проти поляків до Збаража Волинського.

Оригінал

Въ XV-мъ столѣтіи Животовъ назывался городомъ и принадлежалъ православнымъ и Русскимъ князьямъ Четвертинскимъ, потомкамъ св. Владиміра 1), въ послѣдствіи, къ стыду своему, изъ мірскихъ видовъ измѣнившимъ и отечеству и вѣрѣ своихъ предковъ. Въ 1620 году, когда при содѣйствіи гетмана Сагайдачнаго, патріархъ Іерусалимскій поставлялъ въ Малороссію епископовъ на мѣсто отпадшихъ въ унію, Животову и его князьямъ пришлось въ этомъ дѣлѣ принять патріотическое участіе. Ѳеофанъ, уже поставивши въ Кіевѣ, Терехтеміровѣ, въ Бѣлой-церкви епископовъ для епархіи Кіевской, Перемышльской, Туровской и Пинской, Полоцкой, Владимірской и Брестской, Луцкой и Острожской, на выѣздѣ изъ Малороссіи заѣхалъ, съ провожавшими его гетманомъ Сагайдачнымъ, новопосвященнымъ митрополитомъ Кіевскимъ Іовомъ Борецкимъ и 3000 козаковъ въ Животовъ; здѣсь у князя Стефана Четвертинскаго гостилъ 3 дня, и здѣсь же съ митрополитомъ поставили на епископство Холмское и Бельзское Паисія Иполитовича 2). Изъ князей Четвертинскихъ извѣстенъ еще въ исторіи Россійской церкви, Гедеонъ Святополкъ съ 1686 года митрополитъ Кіевскій. Мысль о посвященіи его духовному служенію, возбудилъ въ родителяхъ его тотъ же патріархъ Ѳеофанъ, во время пребыванія въ Животовѣ. Частныя владѣнія городами и мѣстечками, какъ извѣстно, были прерваны въ періодъ козацкаго возстанія при Богданѣ Хмѣльницкомъ. Только по окончательномъ усмиреніи Малороссіи, при помощи Петра Великаго, Польское правительство, въ началѣ истекшаго столѣтія, стало вновь раздавать магнатамъ, обязавшимся распространять въ Украинѣ папство и полонизмъ, города и села Малороссійскія. Первымъ польскимъ владѣльцемъ Животова, по утвержденіи Польскаго владычества, почитаютъ родъ Вижицкихъ, изъ коихъ Варвара Вижицкая въ 1742 году дала письменныя записи на владѣніе земли двумъ Животовскимъ церквамъ. Во второй половинѣ прошлаго вѣка владѣлъ Животовымъ Петръ Доленго-Цѣшковскій, отнявшій Животовъ отъ Вижицкой, по преданію жителей, заяздомъ или силою и сынъ его Игнатій, подчашій Черниховскій. Отъ Цѣшковскаго наслѣдовалъ по родству Северинъ Вислоцкій, а по смерти его Ѳеодоръ, продавшій Животовъ съ Плысковомъ около 1790 года Валентію Якубовскому. Хотя Якубовскій имѣлъ двухъ сыновъ: Карла и Феликса, но какъ оба они умерли безъ потомства, то Животово достался въ 1840 году дочери Марціанѣ, бывшей въ замужествѣ за Піусомъ Красовскимъ (Марціана Красовская латин. испов., имѣетъ сына Клима, живущаго въ Подольской губерніи въ другомъ своемъ имѣніи и дочь).

Переклад

У XV столітті Животів називався містом і належав православним і руським князям Четвертинським, нащадкам св. Володимира 1), які згодом, на свій сором, із мирських міркувань зрадили і вітчизну, і віру своїх предків. 1620 року, коли за сприяння гетьмана Сагайдачного патріарх Єрусалимський висвячував для Малоросії єпископів замість тих, що відпали в унію, Животову та його князям довелося взяти в цій справі патріотичну участь. Феофан, уже висвятивши в Києві, Трахтемирові та Білій Церкві єпископів для київської, перемишльської, турівської і пинської, полоцької, володимирської і берестейської, луцької та острозької єпархій, виїжджаючи з Малоросії, заїхав до Животова разом із гетьманом Сагайдачним, новопоставленим київським митрополитом Йовом Борецьким і 3000 козаків, які його супроводжували; тут він 3 дні гостював у князя Стефана Четвертинського, і тут же він із митрополитом висвятили Паїсія Іполитовича на холмського і белзького єпископа 2). З князів Четвертинських в історії Російської церкви відомий ще Гедеон Святополк, з 1686 року київський митрополит. Думку присвятити його духовному служінню подав його батькам той самий патріарх Феофан під час перебування в Животові. Приватне володіння містами й містечками, як відомо, було перерване в часи козацького повстання за Богдана Хмельницького. Лише після остаточного упокорення Малоросії за допомогою Петра Великого польський уряд на початку минулого століття знову почав роздавати магнатам, які зобов’язалися поширювати в Україні папство й полонізм, малоросійські міста й села. Першим польським власником Животова після утвердження польського панування вважають рід Вижицьких, з яких Варвара Вижицька 1742 року дала двом животівським церквам письмові записи на володіння землею. У другій половині минулого століття Животовом володіли Петро Доленго-Цешковський, який, за переказом жителів, відібрав Животів у Вижицької заяздом, або силою, і його син Ігнатій, чернігівський підчаший. Від Цешковського за спорідненістю успадкував Северин Вислоцький, а після його смерті — Феодор, який близько 1790 року продав Животів разом із Плисковом Валентію Якубовському. Якубовський мав двох синів, Карла і Фелікса, але обидва вони померли бездітними, тож Животів 1840 року дістався доньці Марціані, яка була заміжня за Піусом Красовським (Марціана Красовська, латинського віросповідання, має сина Клима, який живе в Подільській губернії, в іншому своєму маєтку, і доньку).

Оригінал

Князья Четвертинскіе въ гербѣ своемъ, подобно Московскому, имѣютъ всадника, поражающаго копьемъ змія. Генеологисты полагаютъ, что Четвертинскіе происходатъ отъ одного изъ двухъ сыновъ Святополка Владиміровича—Димитрія Святополковича, князя Тверскаго; по сему-то Четвертинскіе прибавляютъ къ фамиліи «Святополкъ». Присовокупляютъ, что пра-правнукъ св. Владиміра также назывался Святополкъ, коего сестра Сбыслава была замужемъ за королемъ Болеславомъ Кривоустьемъ, а сынъ Александръ, подѣлившись имѣніями съ прочими братьями, получилъ въ удѣлъ городъ Четвертинъ надъ рѣкою Стырью. Отсюда и прозваніе Четвертинскихъ. Въ позднѣйшее время изъ князей Четвертинскихъ извѣстны: Стефанъ подкоморій Брацлавскій, упоминаемый въ конституціи 1613 года. Сынъ его Стефанъ на Животовѣ, Княжей Криницѣ, хоронжій Волынскій былъ полковникомъ войскъ Волынскихъ во время посполитаго рушенія въ 1665 году. Онъ первый въ родѣ отступилъ отъ православія и умеръ монахомъ въ Доминиканскомъ орденѣ. Братъ Стефана Александръ убитъ во время Шведской войны, а Янъ убитъ козаками подъ Тульчикомъ. Григорій—подкоморій Луцкій былъ посломъ на сеймѣ 1627 года. Онъ исповѣдывалъ православіе; но сыны его Андрей и Вацлавъ приняли латинскую схизму. Епископъ Луцкій съ 1618 года Гедеонъ, былъ племянникомъ Григорія. Изъ Нѣсецкаго.

Переклад

Князі Четвертинські мають у своєму гербі, як і в московському, вершника, що вражає списом змія. Генеалоги вважають, що Четвертинські походять від одного з двох синів Святополка Володимировича — Димитрія Святополковича, князя Тверського; тому-то Четвертинські й додають до прізвища «Святополк». Повідомляють також, що праправнук св. Володимира теж звався Святополком; його сестра Збислава була заміжня за королем Болеславом Кривоустим, а син Олександр, поділивши маєтки з іншими братами, отримав у наділ місто Четвертин над річкою Стир. Звідси й прізвище Четвертинських. Пізніше з князів Четвертинських відомі: Стефан, брацлавський підкоморій, згаданий у конституції 1613 року. Його син Стефан на Животові й Княжій Криниці, волинський хорунжий, був полковником волинського війська під час посполитого рушення 1665 року. Він перший у роду відступив від православ’я і помер ченцем Домініканського ордену. Брата Стефана Олександра вбито під час Шведської війни, а Яна вбили козаки під Тульчиком. Григорій, луцький підкоморій, був послом на сеймі 1627 року. Він сповідував православ’я, але його сини Андрій і Вацлав прийняли латинську схизму. Луцький єпископ з 1618 року Гедеон був небожем Григорія. З Несецького.

Оригінал

О гощеніи въ Животовѣ говорится въ лѣтописи Густинской, а также упоминаетъ Памва Берында въ своемъ посвященіи князю Стефану Четвертинскому книги: Бесѣды 1623 года.

Переклад

Про гостювання в Животові йдеться в Густинському літописі; згадує про нього також Памво Беринда в посвяті князеві Стефанові Четвертинському книги Бесѣды [«Бесіди»] 1623 року.

Оригінал

Церквей въ мѣстечкѣ двѣ, обѣ деревяныя: Свято-Николаевская на островѣ, среди еврейскихъ домовъ и площади, гдѣ собираются ярмарки и Покровская на предмѣстьѣ или новомъ Животовѣ. Построеніе нынѣшней Николаевской церкви, относится къ 1737 году, какъ и значится въ надписи надъ западными дверями; но по сторонамъ ея сѣверной и южной придѣланы въ 1848 году два каменные придѣла, изъ коихъ въ одномъ устроена теплая церковь во имя св. Христова Митрофана, а въ другомъ ризница. Покровская построена нѣсколько позже Николаевской, но неизвѣство въ какомъ именно году. Въ недавнее время она поднята на каменный фундаментъ. По штатамъ обѣ церкви причислены къ 5-му классу; земли имѣютъ первая 87, а вторая 62 десятины. Нынѣшнія Покровская и Николаевская церкви, безъ сомнѣнія построены на мѣстахъ давнѣйшихъ церквей тѣхъ же наименованій, хотя о времени построенія и уничтоженія ихъ не сохранилось письменныхъ свидѣтельствъ, исключая каменныхъ древнихъ крестовъ. Эги же кресты оставшіеся и въ другихъ мѣстахъ Животова, вдали отъ нынѣшнихъ церквей свидѣтельствуютъ о давнемъ существованіи другихъ Животовскихъ церквей. На одномъ изъ нихъ стоящемъ близъ недавно построенной римско-католической каплицы означенъ 1643 годъ, а на другомъ въ предмѣстьѣ Животова, называемомъ Привиловкою, церковно-славянскими буквами написано, что «въ 1443 году мѣсяца Іюля 31-го погребена раба Божія Домникія». Сохранилось въ народѣ преданіе, что во время нападенія Татарскаго, эта Домникія—Животовская жителька, одѣтая въ козачье платье и на конѣ, сражалась съ непріятелями, коими и убита и что она погребена на мѣстѣ своей смерти. Тамъ гдѣ отысканъ надгробный камень надъ княгиней Ириною Четвертинскою, въ замкѣ на горѣ, по мнѣнію мѣстныхъ изслѣдователей, стояла церковь, такъ какъ княгиня не могла быть погребена иначе, какъ только въ церкви или близъ нея. На Кіевскомъ предмѣстьѣ названномъ въ послѣдствіи Якимовкою, издавна существовала особая церковь во имя св. Троицы (см. Якимовка). Въ Животовѣ построена нынѣшнею владѣлицею каменная каплица для латинскаго богослуженія; но какъ, кромѣ владѣлицы и нѣсколькихъ офиціалистовъ, нѣтъ въ мѣстечкѣ исповѣдывающихъ латинскую вѣру и самая владѣлица не живетъ въ имѣніи: то каплица эта запечатана до времени.

Переклад

Церков у містечку дві, обидві дерев’яні: Свято-Миколаївська — на острові, серед єврейських будинків і площі, де збираються ярмарки, і Покровська — на передмісті, або в новому Животові. Будівництво теперішньої Миколаївської церкви припадає на 1737 рік, як і зазначено в написі над західними дверима; але 1848 року з її північного й південного боків прибудовано два кам’яні бічні приділи, в одному з яких улаштовано теплу церкву на честь св. Христового Митрофана, а в другому — ризницю. Покровську збудовано дещо пізніше за Миколаївську, але невідомо, в якому саме році. Нещодавно її піднято на кам’яний фундамент. За штатами обидві церкви зараховано до 5-го класу; землі має перша 87, а друга 62 десятини. Теперішні Покровська й Миколаївська церкви, без сумніву, збудовані на місцях давніших церков тих самих назв, хоча про час їх будівництва й знищення не збереглося письмових свідчень, крім давніх кам’яних хрестів. Такі самі хрести, що збереглися і в інших місцях Животова, далеко від теперішніх церков, свідчать про давнє існування інших животівських церков. На одному з них, що стоїть біля нещодавно збудованої римо-католицької каплиці, позначено 1643 рік, а на іншому, на передмісті Животова, що зветься Привиловкою, церковнослов’янськими літерами написано, що «въ 1443 году мѣсяца Іюля 31-го погребена раба Божія Домникія» [«1443 року, місяця липня 31-го, похована раба Божа Домнікія»]. У народі зберігся переказ, що під час татарського нападу ця Домнікія, животівська жителька, вдягнена в козацький одяг, верхи на коні билася з ворогами, від яких і загинула, і що її поховано на місці її смерті. Там, де знайдено надгробний камінь княгині Ірини Четвертинської, — у замку на горі, — на думку місцевих дослідників, стояла церква, бо княгиню не могли поховати інакше, як тільки в церкві або біля неї. На київському передмісті, яке згодом назвали Якимівкою, здавна існувала окрема церква на честь Святої Трійці (див. Якимівка). У Животові теперішня власниця збудувала кам’яну каплицю для латинського богослужіння; але оскільки, крім власниці й кількох офіціалістів, у містечку немає нікого, хто сповідує латинську віру, а сама власниця в маєтку не живе, то цю каплицю до часу опечатано.

Оригінал

Къ Николаевской церкви причислена деревня Поповка, лежащая при рѣкѣ Роськѣ выше Животова въ 4-хъ верстахъ. Жителей въ ней обоего пола 411. Около 1830 года Поповка была раздѣлена на двѣ почти равныя части, изъ коихъ одна принадлежала Бентковскимъ Фелиціану и Владиславу, а другая Ѳаддею Вильчинскому. Послѣдняя поступила къ дочери Вильчинскаго Іуліаніи, вышедшей замужъ за Соколова; а первая подраздѣлена между наслѣдниками Бентковскихъ, по случаю смерти ихъ въ 1856 году. Такимъ образомъ нынѣ въ Поповкѣ слѣдующіе владѣльцы:

Переклад

До Миколаївської церкви приписано село Поповка, що лежить над річкою Роською, за 4 версти вище Животова. Жителів у ньому обох статей 411. Близько 1830 року Поповку було поділено на дві майже рівні частини, з яких одна належала Бентковським Феліціанові та Владиславові, а друга — Фаддеєві Вільчинському. Остання перейшла до доньки Вільчинського Іуліанії, яка вийшла заміж за Соколова, а першу після смерті Бентковських 1856 року поділено між їхніми спадкоємцями. Отже, тепер у Поповці такі власники:

Оригінал

р. д. м. п.земли дес.
а) Ульяна Соколова183896—
б) Соколовскій30100—
в) Крушинская29365—
г) Турцевичъ Адольфъ.39200—

Переклад

р. д. ч. с.землі дес.
а) Уляна Соколова183896—
б) Соколовський30100—
в) Крушинська29365—
г) Турцевич Адольф.39200—

Оригінал

Въ недавнее время причислена къ Животовской Покровской церкви деревня Калиновка, въ 10-ти верстахъ отъ Животова отстоящая. Она лежитъ за селомъ Осичной, на пересѣченіи многихъ дорогъ. Прежде причислялась къ приходу церкви села Осичной, отъ котораго отстоитъ только въ 2-хъ верстахъ. Деревня эта до 1830 года принадлежала братьямъ Карлу и Ивану Синькевичамъ. Первый участвуя въ революціи 1830 года, эмигрировалъ за-границу вмѣстѣ съ княземъ Адамомъ Чарторійскимъ, у котораго служилъ библіотекаремъ и домашнимъ секретаремъ; почему половина деревни ему принадлежавшая, конфискована въ 1832 году въ казну. Иванъ умеръ въ 1850 году, а часть ему принадлежавшая нынѣ состоитъ во владѣніи жены его Юліи Синькевичевой; земли въ каждой половинѣ по 205 десятинъ. Жителей обоего пола въ обѣихъ частяхъ 185.

Переклад

Нещодавно до животівської Покровської церкви приписано село Калиновка, що лежить за 10 верст від Животова. Воно розташоване за селом Осична, на перехресті багатьох доріг. Раніше його приписували до парафії церкви села Осична, від якого воно лежить лише за 2 версти. Це село до 1830 року належало братам Карлові та Іванові Синькевичам. Перший, узявши участь у революції 1830 року, емігрував за кордон разом із князем Адамом Чарторийським, у якого служив бібліотекарем і домашнім секретарем; тому половину села, що йому належала, 1832 року конфісковано в казну. Іван помер 1850 року, а частина, що йому належала, нині перебуває у володінні його дружини Юлії Синькевичевої; землі в кожній половині по 205 десятин. Жителів обох статей в обох частинах 185.

Примітки до перекладу

Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 80 верст ≈ 85,3 км; 4619 десятин ≈ 5046 га; 62 десятини ≈ 67,7 га; 4 версти ≈ 4,3 км; 10 верст ≈ 10,7 км. Перерахунок наш.

Назва. «Животовъ» — Новоживотів. Тепер — село Новоживотів Оратівської громади Вінницького району Вінницької області (колишнє містечко Животів).

«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.

«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».

«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.

Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.

«Містечко». Невелике торговельне поселення з ярмарками й торгами, проміжне між селом і містом.

Про джерело

Книга
«Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
Розділ
Таращанський повіт, «Селенія, принадлежащія разнымъ помѣщикамъ.»
Сторінки
457–461 · скан 457, скан 458, скан 459, скан 460, скан 461
Ліцензія
Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.

Як цитувати

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 457–461. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/novozhyvotiv/