Микуличі у Похилевича (1864)

Переклад

МИКУЛИЧІ, село за 30 верст від Києва на північний захід, біля верхів’я струмка Рокача. Жителів обох статей 767, а в селі Мироцькому, що лежить за 2 версти, — 417. 1783 року в обох селах налічувалося жителів 561. Землі в маєтку п. Сакена, до якого, крім Микуличів і Мироцького, приписано село Пилиповичі та Гуту, — 13 540 десятин, здебільшого лісової. За місцевим переказом, засновниками Микуличів у давнину були люди простого стану: Никон Лешук і Глушко, чиє ім’я невідоме, які після того, як орда зруйнувала старе село Микуличі, першими оселилися на цьому місці. Урочище, де до руйнування стояли Микуличі, і тепер називається старим селищем; там, біля впадіння струмка Орлянки в річку Рокач, яку називають також Кіанкою і Мирчею, є замок, або місце, обкопане глибоким ровом. Той самий переказ твердить, що довкола цього замку було інше поселення, яке називалося Межиричкою і яке так само зруйнувала орда. Поблизу теперішнього села є кілька давніх могил. Такі самі є й на микулицьких полях, в урочищі Козинська Кіанка. Перша згадка про Микуличі трапляється в привілеї Олександра Володимировича, князя київського, яким цей князь у XV столітті надає Микуличі Михайлові Юрійовичу зе Сквира Половцю разом із Коленцями на Тетереві та Глібівкою на Ірпені. У наступних століттях це село з навколишніми приписували до радомисльського, або поліського, митрополичого маєтку. Але коли церковні й казенні маєтки приєднаних від Польщі областей роздавали вищим урядовцям, то Микуличі з Мироцьким, Пилиповичами, Бабинцями, Пороскотенем та ін. подарували дійсному таємному радникові графові Карлові Сакену, що служив у Ліфляндії чи Курляндії. Після його смерті маєток дістався камергерові Іванові Христофоровичу фон-дер-Остен-Сакену, який помер 1853 року. Його поховано, за наполегливим передсмертним розпорядженням, біля микулицької парафіяльної церкви, хоча за віросповіданням він був лютеранином. Нині микулицький маєток належить його синові генерал-майорові графові Карлові Івановичу фон-дер-Остен-Сакену. 1 січня 1860 року вийшов Найвищий указ, за яким микулицький маєток у разі смерті власника мав перейти в довічне володіння його дружині Августині, уродженій фон-Гене. Осідок головного управління маєтком міститься в Мироцькому, там само й палац власника. У XVII столітті, до Андрусівського миру, Мироцьке належало київському Кирилівському монастиреві. Довкола цього села розкидано 7 могил і 2 в урочищі Горбач.

Переклад

Церква Богородична, дерев’яна, 5-го класу; землі має 42 десятини; збудована 1782 року. До її спорудження на тому самому місці стояла дуже давня дерев’яна церква, яка згоріла за десять років перед тим. З микулицьких священиків минулого століття відомі тривалістю свого перебування в парафії: Леонтій Клаткевич до 1749 року, Григорій Рубанович до 1777 та Іоанн Татаровський з 1777 року 1). Крім згорілої і теперішньої церкви, у давнину була в Микуличах ще якась церква, місце якої посеред села показують теперішні жителі. Цю церкву розібрано, а дерево продано в село Пологи. Але коли це було, жителі сказати не можуть. Здається, це була друга микулицька парафіяльна церква, з огляду на численність парафіян, приписаних до Микуличів.

Переклад

Наводимо тут фундушеві записи (ерекції) микулицької церкви, видані в минулому столітті, бо вважаємо їх вартими пам’яті як за викладом, так і за змістом. Вони вміщені у візитації димерського деканату за 1783 рік: а) «Въ року 1756, 10 Серпня от вельмо́жнего ксендза Іануарія Васютынскіего З. С. В. В., добр метрополитальных генеральнего коммисара на сѣноже̨т̄ь такій выпадл документ: поневаж з индагаціи громады Микулицкой deductum est, же сяноженць од блота Зимовисскаго до р̄ѣчки Бучки тіа̨гнонца сіе, in antecessum поповщина̨ названа, належала до пароха Микулицкіего, на кторей в тым року працовитый Павел Цо́кало-подданный Микулицкій, proprio ausu, важил сіе был косит̄ь, кторему од тей сѣноженци ab actu hodierno, бы вѣнцей не важил сіе заход̵ит̄ь до кошеніа, perpetuum silentium наказуе. Те зась выше выражона̨ сіаноже̨т̄ь, яко самему Богу надана̨ до церкви Микулицкой выд̵ѣлена̨, з влад̵ы моей коммисарскіей, од ясне вельможнего его мости, ксендза Фелиціана Володковича, Коадъютора М. Ц. Р. пана и доброд̵ѣя повѣр̄оней, не тылько тераэнѣйшему В. К. Грегорему Рубановичови парохови Микулицкіему, але и настемпцом его до вѣчистаго уживаніа позволям и аппробуіе̨... in quorum fidem ренка̨ моіа̨ власна̨ подписуеся. Datum в Мироцку, 10 Серпніа, 1756 anno. X. Janyarij Wasiutynski, Z. Ś. B. W. Dobt Metr Generalne Komissarz» [Року 1756, 10 серпня, від вельможного ксьондза Януарія Васютинського, ЧСВВ, генерального комісара митрополичих маєтків, щодо сіножаті вийшов такий документ: оскільки з розслідування в микулицькій громаді встановлено, що сіножать, яка тягнеться від Зимовиського болота до річки Бучки і здавна зветься поповщиною, належала до микулицького пароха, а на ній того року працьовитий Павло Цокало, микулицький підданий, самовільно наважився був косити, то йому щодо цієї сіножаті від нинішнього дня, щоб більше не наважувався ходити на косовицю, накладається вічне мовчання. Ту ж вищеназвану сіножать, як надану самому Богові й виділену микулицькій церкві, владою моєю комісарською, довіреною мені від ясновельможного його милості ксьондза Феліціана Володковича, коад’ютора М. Ц. Р., пана й добродія, не тільки теперішньому велебному ксьондзові Григорію Рубановичу, микулицькому парохові, а й наступникам його у вічне користування дозволяю і затверджую... На засвідчення чого підписуюся власною рукою. Дано в Мироцькому, 10 серпня 1756 року. Кс. Януарій Васютинський, ЧСВВ, генеральний комісар митрополичих маєтків].

Переклад

б) «Потым в року 1770 2 Czerwca J. W. Фелиціан Володкович, арцибискуп М. Ц. Р. подписем ренки власней, пр̄и пече̨т̄и на червоном ляку (сургучѣ), фундуш до церкви Микулицкіей подтверд̵ил настемпуе̨цым выразем: 1770 an. 2 Червца в заистю Грегора Рубановича з громада̨ Микулицка̨, иж они задосит̄ь не чиніа̨ постановѣнію выданему и подписанему в року 1724, ренка̨ подписаней эрекціи и наданя Я. В. ксендза Андрея Бенѣцкіего, архимандриты Овруцкіего, а коммисар̄а генеральнего добр митрополитальных, гд̵ѣ, пр̄и выраженію (описанѣ) полей, вольне назначоно мливо субботне, то есть субботній вымѣр; tandem за тен вымѣр в тым же скриптѣ выразил, абы за тен субботній вымѣр плацоно злот. польск. 50; цо до тых час не выберал. Другій скрыпт продиговал (представилъ) велебнего ксендза Инноцентего Пиговича, архимандриты Милецкаго, interum коммисара генеральнего, stante vita jllustrissimi Кишка, же постановил, абы громада Микулицка и Мироцка до карбоны церкѣвней по́лтора рубля на вино и дойниц тр̄и пшеницы на проскуры осыпу рочнаго давала; ораз по дойницъ унинской; леч non extat memoria тей мѣры унинской яка была, гдыж весь а не мѣстечко. На то домоганье сіе и жали К. пароха Микулицкіего громада Микулицка в одповѣд̵ях своих выразила: вшистко то бысь мы тему чинили, гды бы Микулицка парахія была in toto як з давных часов, и пр̄исвлки до тей парохіи належали: Рубежовка, Козинцы, Пилиповичи, Бабинцы. А же там тераз церкви стали в Бабинцах и Рубежовцѣ, вѣнц зъубожала парохія и уменьшила сіе̨, [Потім року 1770, 2 червня, ясновельможний Феліціан Володкович, архієпископ М. Ц. Р., власноручним підписом, при печатці на червоному воску (сургучі), підтвердив фундуш микулицької церкви такими словами: 1770 року, 2 червня, у спорі Григорія Рубановича з микулицькою громадою про те, що вони не виконують постанови, виданої й підписаної 1724 року, власноручно підписаної ерекції та надання ясновельможного ксьондза Андрія Беніцького, архімандрита овруцького, а генерального комісара митрополичих маєтків, де при викладі (описі) полів вільно призначено суботнє мливо, тобто суботню мірку; зрештою за ту мірку в тому ж письмі зазначив, щоб за ту суботню мірку платили 50 злотих польських; чого досі не стягав. Друге письмо представив — велебного ксьондза Інокентія Пиговича, архімандрита милецького, тоді генерального комісара, за життя найясновельможнішого Кишки, — що той постановив, аби микулицька й мироцька громади давали до церковної скарбони півтора рубля на вино і три дійниці пшениці на проскури щорічного осипу; а також по дійниці унинській; але немає пам’яті, якою була та унинська міра, бо це село, а не містечко. На ці домагання і скарги кс. микулицького пароха микулицька громада у своїх відповідях заявила: усе це ми б йому робили, якби микулицька парафія була цілою, як із давніх часів, і до цієї парафії належали приселки: Михайлівка-Рубежівка, Козинці, Пилиповичі, Бабинці. А що тепер там постали церкви в Бабинцях і Михайлівці-Рубежівці, то парафія збідніла й зменшилася,]