Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
МОТОВИЛОВКА, село по обѣимъ сторонамъ рѣки Стугны, выше Василькова въ 14-ти верстахъ, раздѣляется на двѣ части, изъ коихъ расположенная на правой сторонѣ, называемая великою, принадлежитъ помѣщику Эдуарду Руликовскому. Здѣсь онъ имѣетъ очень хорошій каменный въ два этажа домъ; земли числится въ имѣніи, состоящемъ изъ части села Мотовиловки и деревни Еленовки 3647 десятинъ. Жителей въ ней обоего пола: православныхъ 1116, евреевъ 220. Другая часть тянется по надъ Стугною съ лѣвой или сѣверной стороны и называется казенною Мотовиловкою. Жителей въ ней обоего пола православныхъ 1782. Западная оконечность помѣщичьей или великой Мотовиловки, отдѣляемая полемъ въ 2 версты, называется Мотовиловскою слободою и составляетъ отдѣльное имѣніе, недавно принадлежавшее Фелиціану Хоецкому, а нынѣ полковнику Богушу. Жителей въ ней обоего пола 540; земли 1072 десятины.
Переклад
МОТОВИЛІВКА, село по обидва боки річки Стугни, за 14 верст вище Василькова, поділяється на дві частини, з яких та, що лежить на правому боці й зветься великою, належить поміщикові Едуардові Руликовському. Тут він має дуже гарний кам’яний двоповерховий будинок; у маєтку, що складається з частини села Мотовилівки та села Єленовки, налічується 3647 десятин землі. Жителів у ній обох статей: православних 1116, євреїв 220. Друга частина тягнеться понад Стугною з лівого, або північного, боку й називається казенною Мотовилівкою. Жителів у ній обох статей православних 1782. Західний кінець поміщицької, або великої, Мотовилівки, відділений полем у 2 версти, називається Мотовилівською слободою і становить окремий маєток, що недавно належав Феліціанові Хоєцькому, а нині полковникові Богушу. Жителів у ній обох статей 540; землі 1072 десятини.
Оригінал
Преданіе народное говоритъ, что Мотовиловка въ давнія времена была мѣстомъ или городомъ подъ названіемъ Мина обитаемимъ греками, въ коемъ греческихъ домовъ было болѣе 600. Въ городѣ былъ укрѣпленный замокъ и церковь, которой мѣсто народное преданіе назначаетъ тамъ, гдѣ теперъ домъ помѣщика Руликовскаго и гдѣ найдено множество гробовъ и металлическихъ крестовъ, какіе обыкновенно носятъ греческіе священники. Валы и рвы, которые окружали это давнее замчиско, по большой части и до нынѣ существуютъ. Владѣтель части Мотовиловки занялъ эти остатки старины въ свой садъ, чтобы предохранить ихъ отъ уничтоженія 1). Во времена набѣговъ Печенѣговъ или Половцовъ, по народному преданію, Татаръ, городъ этотъ подвергся совершенному уничтоженію и назывался Пустыми Городищами. Затѣмъ пустыя Городища начали заселяться и приняли названіе Гуляникъ. Въ дарственной грамотѣ князя Юрія Андреевича (Китая) 1159 года, коею Васильковъ пожалованъ Печерской Лаврѣ, упоминается о Гуляникахъ, съ которыхъ назначена десятина на монастырь отъ всѣхъ пашень. Въ первой половинѣ XV вѣка Александръ (Олелько) Владиміровичъ, князь Кіевскій подарилъ Гуляники князю Михаилу Ивановичу зе Сквира Рожиновскому. Сынъ этаго Михаила Яцко, нуждаясь въ деньгахъ, одолжилъ у Земянина Кіевскаго Пашковича 30 копъ-грошей литовскихъ и заставилъ за этотъ долгъ имѣніе свое Гуляники. Этотъ Пашковичъ умеръ безпотомно. Поступило ли имѣніе, по его смерти въ чьи-либо руки, мы незнаемъ. Извѣстно только, что во время Александра, князя Литовскаго, Гуляники были уже во врадѣніи Филиппа Ивашкевича, предоставленные ему королевскою властію за заслуги. По смерти Ивашкевича, Жигмунтъ I-й въ 1528 году подтвердилъ вдовѣ его и дѣтямъ Ѳеодору и Аннѣ пожалованіе княземъ Александромъ здѣланное, и сверхъ того, во вниманіе къ его заслугамъ, присовокупилъ для нихъ и другія нѣкоторыя имущества въ воеводствѣ Кіевскомъ. Ѳеодоръ Филипповичъ умеръ бездѣтнымъ и Гуляники достались, по праву наслѣдства, его сестрѣ Аннѣ, которая вышла замужъ за Франца Касперовича Радзиминскаго, подкоморія Полоцкаго и полковника королевскихъ войскъ. Но имѣніе недолго было во владѣніи Радзиминскихъ. Во время одного изъ нашествій Татаръ, Гуляники совершенно опустошены, а владѣльцы сполячившіеся бѣжали въ глубину Литвы..... Въ 1560 году князь Константинъ Острожскій, воевода Кіевскій, даритъ это имѣніе Ивану Мотовиловцу, какъ собственность государственную. Отъ этого Мотовиловца Гуляпики переименованы Мотовиловкою. Неизвѣстна участь какъ этаго новаго обладателя Мотовиловки, такъ и его наслѣдниковъ. Кажется вина ихъ удаленія отъ владѣнія имѣніемъ та, что они были православные и Россіяне подобно князю Острожскому, надѣлившему ихъ имѣніемъ. Почему, по принятой польскимъ правительствомъ системѣ, король Жигмундъ III-й въ 1595 году даритъ Мотовиловку Яну Аксаку, Кіевскому земскому судьѣ, на правѣ ленномъ, съ силою кадука; а затѣмъ, удовлетворяя просьбу отца, тотъ же король предоставляетъ имѣніе сыну его Стефану Аксаку, привиллегіею данною въ Варшавѣ 1623 года. Между тѣмъ Михаилъ Радзиминскій, сынъ Франца, чудесно спасшійся въ дѣтствѣ отъ Татаръ, достигши совершеннолѣтія, началъ искъ съ Яномъ Аксакомъ, домогаясь имѣнія. Дѣло это шло сначала въ Кіевскомъ гродскомъ судѣ; истецъ утверждалъ, что Янъ Аксакъ овладѣлъ имѣніемъ его собственнымъ дѣдичнымъ названнымъ Гуляниками и въ немъ уже осадилъ нѣсколько сотъ людей, пользуется доходами съ пасѣкъ и стрѣлянья дичи, а также рыбныхъ ловель, устроилъ ставы и млыны; каждый годъ получаетъ дохода съ имѣнія болѣе нежели 300 копъ грошей литовскихъ. Впрочемъ не одинъ Радзиминскій называлъ себя дѣдичемъ этихъ добръ. Къ нимъ также объявилъ претензію Юрій Рожновскій, называвшій себя потомкомъ князей зе Сквира-Половцовъ Рожновскихъ, давнихъ владѣтелей Гуляникъ. Процессъ этотъ судомъ гродскимъ Кіевскимъ, по апелляціи, былъ перенесенъ въ трибуналъ Любельскій. Но скоро одинъ по другомъ окончили жизнь и Янъ Аксакъ и Михаилъ Радзиминскій и Юрій Рожновскій. Трибуналъ приказалъ разобрать и рѣшить претензіи всѣхъ сторонъ въ годичный срокъ особой коммиссіи вольнаго короннаго сейма, которая 1625 года и присудила Гуляники Яну Радзиминскому, сыну покойнаго Михаила. Право ленное, наданное Стефану Аксаку уничтожено, а претензіи наслѣдниковъ Рожновскаго признаны за неосновательныя. Того же еще года Янъ Радзиминскій продалъ Гуляники братьямъ Стефану и Михаилу Аксакамъ, за сумму 50,000 злотыхъ Польскихъ, считая каждый злотый по 30 грошей. Причемъ въ продажномъ актѣ было выговорено, что продается все: «съ людьми подданными мѣщанами въ мѣстечку живущими, также на хуторахъ; на селахъ бывшими данниками, и на какихъ бы то нибыло повинностяхъ, поселившимися зъ чиншами, зе вшисткими ихъ податками и повинностями, зе ставами, млынами и ихъ вымелками, съ борами, лѣсами, зъ дубровами, полями, сѣножатями, рѣками, съ гонами бобровыми (теперъ и слуху о бобрахъ въ этихъ мѣстахъ нѣтъ, лѣса и дубровы также почти истреблены), озерами, съ ловами птичьими и рыбьими. Огулемъ зе вшисткими пожитками». Въ послѣдствіи времени одинъ Стефанъ Аксакъ, судія земскій Кіевскій здѣлался дѣдичемъ Гуляникъ, по силѣ здѣлки 1630 года съ братомъ своимъ Михацломъ. Такимъ образомъ имѣніе это непрерывно оставалось во владѣніи его дома до 1729 года, въ которомъ, по смерти Іосифа Аксака, Мотовиловка съ окрестными селами досталась въ наслѣдство родной сестрѣ его Терезѣ Курдвановской, а впослѣдствіи здѣлалось собственностію ея потомковъ: Курдвановскихъ, Куропатницкихъ, Метельскихъ и Руликовскихъ. Въ 1749 году Іосифъ Руликовскій, подчашій Белзкій сплатилъ почти всѣмъ совладѣльцамъ Мотовиловскаго имѣнія исключая двухъ небольшихъ частей Метельскаго и Скринецкаго, которые части свои продали уже сыну Іосифа Игнатію Руликовскому. Сынъ Игнатія Эдуардъ, нынѣшній владѣлецъ половины Мотовиловки, по правую сторону Стугны лежащей, извѣстенъ описаніемъ уѣзда Васильковскаго, составленнымъ на Польскомъ нарѣчіи 1), изъ котораго мы заимствовали большею частію свѣдѣнія о прежней судьбѣ Мотовиловки и нѣкоторыхъ другихъ селъ.
Переклад
Народний переказ каже, що Мотовилівка в давні часи була містом під назвою Міна, заселеним греками, в якому було понад 600 грецьких будинків. У місті були укріплений замок і церква, місце якої народний переказ вказує там, де тепер будинок поміщика Руликовського і де знайдено безліч трун і металевих хрестів, які зазвичай носять грецькі священики. Вали й рови, що оточували це давнє замчисько, здебільшого існують і донині. Власник частини Мотовилівки включив ці рештки старовини до свого саду, щоб уберегти їх від знищення 1). За часів набігів печенігів чи половців, а за народним переказом — татар, це місто зазнало цілковитого знищення і називалося Пустими Городищами. Згодом Пусті Городища почали заселятися й дістали назву Гуляники. У дарчій грамоті князя Юрія Андрійовича (Китая) 1159 року, якою Васильків надано Печерській лаврі, згадуються Гуляники, з яких на монастир призначено десятину з усіх орних земель. У першій половині XV століття Олександр (Олелько) Володимирович, князь київський, подарував Гуляники князеві Михайлові Івановичу зе Сквира Рожиновському. Син цього Михайла Яцко, потребуючи грошей, позичив у київського земянина Пашковича 30 кіп литовських грошів і заставив за цей борг свій маєток Гуляники. Цей Пашкович помер, не залишивши нащадків. Чи перейшов маєток після його смерті до чиїхось рук, ми не знаємо. Відомо тільки, що за Олександра, князя литовського, Гуляники вже були у володінні Филипа Івашкевича, надані йому королівською владою за заслуги. Після смерті Івашкевича Жигмунт I 1528 року підтвердив його вдові та дітям Феодорові й Анні надання, зроблене князем Олександром, і, крім того, зважаючи на його заслуги, додав для них ще деякі інші маєтності в Київському воєводстві. Феодор Филипович помер бездітним, і Гуляники за правом спадщини дісталися його сестрі Анні, яка вийшла заміж за Франца Касперовича Радзимінського, полоцького підкоморія і полковника королівських військ. Але маєток недовго перебував у володінні Радзимінських. Під час одного з нападів татар Гуляники було цілковито спустошено, а власники, що сполячилися, втекли вглиб Литви..... 1560 року князь Костянтин Острозький, київський воєвода, дарує цей маєток Іванові Мотовиловцю як державну власність. Від цього Мотовиловця Гуляники перейменовано на Мотовилівку. Невідома доля як цього нового володаря Мотовилівки, так і його спадкоємців. Здається, причина їх усунення від володіння маєтком та, що вони були православні й руські [у книзі «Россіяне»], як і князь Острозький, що наділив їх маєтком. Тому, за прийнятою польським урядом системою, король Жигмунд III 1595 року дарує Мотовилівку Янові Аксакові, київському земському судді, на ленному праві, з силою кадуку; а згодом, задовольняючи прохання батька, той самий король надає маєток його синові Стефанові Аксакові привілеєм, даним у Варшаві 1623 року. Тим часом Михайло Радзимінський, син Франца, що в дитинстві дивом урятувався від татар, досягнувши повноліття, почав позов проти Яна Аксака, домагаючись маєтку. Ця справа йшла спершу в київському гродському суді; позивач твердив, що Ян Аксак заволодів його власним дідичним маєтком, званим Гуляниками, і вже осадив у ньому кілька сотень людей, користується прибутками з пасік і полювання на дичину, а також з рибних ловів, улаштував стави й млини; щороку одержує з маєтку понад 300 кіп литовських грошів прибутку. Утім, не тільки Радзимінський називав себе дідичем цих добр. На них також заявив претензію Юрій Рожновський, який називав себе нащадком князів зе Сквира-Половців Рожновських, давніх власників Гуляників. Цей процес київський гродський суд за апеляцією передав до Люблінського трибуналу. Але незабаром один за одним відійшли з життя і Ян Аксак, і Михайло Радзимінський, і Юрій Рожновський. Трибунал наказав окремій комісії вільного коронного сейму розглянути й вирішити претензії всіх сторін у річний строк, і вона 1625 року присудила Гуляники Янові Радзимінському, синові покійного Михайла. Ленне право, надане Стефанові Аксакові, скасовано, а претензії спадкоємців Рожновського визнано безпідставними. Того ж таки року Ян Радзимінський продав Гуляники братам Стефанові й Михайлові Аксакам за 50 000 польських злотих, рахуючи кожен злотий по 30 грошів. При цьому в купчому акті було обумовлено, що продається все: «съ людьми подданными мѣщанами въ мѣстечку живущими, также на хуторахъ; на селахъ бывшими данниками, и на какихъ бы то нибыло повинностяхъ, поселившимися зъ чиншами, зе вшисткими ихъ податками и повинностями, зе ставами, млынами и ихъ вымелками, съ борами, лѣсами, зъ дубровами, полями, сѣножатями, рѣками, съ гонами бобровыми (тепер про бобрів у цих місцях і чутки немає, ліси й діброви також майже винищено), озерами, съ ловами птичьими и рыбьими. Огулемъ зе вшисткими пожитками» [з людьми підданими — міщанами, що живуть у містечку, а також на хуторах; з тими, що по селах були данниками й осіли на будь-яких повинностях, з чиншами, з усіма їхніми податками й повинностями, зі ставами, млинами та їхніми вимелками, з борами, лісами, з дібровами, полями, сіножатями, ріками, з бобровими гонами … озерами, з пташиними й рибними ловами. Гуртом з усіма пожитками]. Згодом Стефан Аксак, київський земський суддя, одноосібно став дідичем Гуляників на підставі угоди 1630 року зі своїм братом Михайлом. Таким чином, цей маєток безперервно залишався у володінні його роду до 1729 року, коли після смерті Йосифа Аксака Мотовилівка з навколишніми селами дісталася в спадщину його рідній сестрі Терезі Курдвановській, а згодом маєток став власністю її нащадків: Курдвановських, Куропатницьких, Метельських і Руликовських. 1749 року Йосиф Руликовський, белзький підчаший, розрахувався майже з усіма співвласниками мотовилівського маєтку, за винятком двох невеликих частин Метельського та Скринецького, які свої частини продали вже синові Йосифа Ігнатію Руликовському. Син Ігнатія Едуард, нинішній власник половини Мотовилівки, що лежить на правому боці Стугни, відомий описом Васильківського повіту, складеним польською мовою 1), з якого ми здебільшого запозичили відомості про колишню долю Мотовилівки та деяких інших сіл.
Оригінал
Кромѣ городка въ самомъ селеніи къ древностямъ Мотовиловки слѣдуетъ отнести еще слѣдующіе городки:
Переклад
Крім городка в самому селі, до старожитностей Мотовилівки слід зарахувати ще такі городки:
Оригінал
| а) Ханыковъ городокъ, довольно обширный и обведенный валомъ. Находится въ лѣсу надъ болотомъ | |
| б) Другой городокъ въ полѣ, фигурою и величиною сходный съ первымъ. | |
| в) Скаковка въ лѣсу, подобной же величины. | |
| г) Слободка. | Всѣ одинаковой величины и обнесены довольно высокимъ валомъ. |
| д) Хмуринъ. | |
| е) Лагерь на полѣ. | |
| ж) Лагерь въ лѣсу. |
Переклад
| а) Хаников городок, досить великий і обведений валом. Розташований у лісі над болотом | |
| б) Другий городок у полі, формою й величиною схожий на перший. | |
| в) Скаковка в лісі, такої самої величини. | |
| г) Слободка. | Усі однакової величини й обнесені досить високим валом. |
| д) Хмурин. | |
| е) Табір у полі. | |
| ж) Табір у лісі. |
Оригінал
Близъ Мотовиловки, на лугахъ Стугны, найдено, около 1840 года, въ небольшой могилѣ нѣсколько человѣческихъ головъ безъ прочихъ костей. Археологи видятъ въ этомъ доказательство, что въ отдаленной древности жили въ этихъ окрестностяхъ Антропофагы (людоѣды)—Меланхлены (Черноплащники или Черносвитники), пожиравшіе, по сказанію Стрибона, тѣла умершихъ и погребавшіе съ почтеніемъ только головы
Переклад
Поблизу Мотовилівки, на луках Стугни, близько 1840 року в невеликій могилі знайдено кілька людських голів без інших кісток. Археологи бачать у цьому доказ того, що в далекій давнині в цих околицях жили антропофаги (людожери) — меланхлени (чорноплащники, або чорносвитники), які, за переказом Страбона, пожирали тіла померлих і з шаною ховали тільки голови
Оригінал
Мотовиловка отъ давнѣйшихъ временъ называлась всегда Мѣстомъ (городомъ). Въ 1686 году, когда Кіевъ съ округомъ по рѣку Стугну отошелъ къ Россіи, половина этаго мѣста, лежащая на лѣвой сторонѣ Стугны, присоединена къ Россіи, тогда какъ правая сторона отошла къ Польшѣ. Часть оставшаяся на лѣвой сторонѣ или Русская, въ 1720 году гетманомъ Скоропадскимъ подтверждена за Кіево-Братскомъ монастыромъ, за которымъ и считалась до отобранія монастырскихъ имѣній въ казну. Другая половина Мотовиловки оставлена Польскимъ правительствомъ въ родѣ Аксаковъ. Впрóчемъ знаменитый Палій, овладѣвши Бѣлою-церковью и Хвастовымъ и не признавая пожаловаій, здѣланныхъ Польскимъ правительствомъ обязательными для Малороссійскаго народа, подобно тому, какъ Польское не признавало пожалованій Русскихъ, изгналъ было изъ Мотовиловки и Польской Аксаковъ и содержалъ здѣсь гарнизономъ отрядъ козаковъ. Въ послѣдніе годы существованія Польши въ пограничномъ Мотовиловскомъ замкѣ помѣщались пограничные суды для рѣшеній обоюдныхъ споровъ подданныхъ Русскихъ и Польскихъ 2).
Переклад
Мотовилівка з найдавніших часів завжди називалася Містом. 1686 року, коли Київ з округою до річки Стугни відійшов до Росії, половину цього міста, що лежить на лівому боці Стугни, приєднано до Росії, тоді як правий бік відійшов до Польщі. Частину, що лишилася на лівому боці, або російську, гетьман Скоропадський 1720 року підтвердив за Києво-Братським монастирем, за яким вона й значилася до відібрання монастирських маєтків у скарбницю. Другу половину Мотовилівки польський уряд залишив у роді Аксаків. Утім, славетний Палій, заволодівши Білою Церквою і Фастовом та не визнаючи надань, зроблених польським урядом, обов’язковими для малоросійського народу — так само як польський [уряд] не визнавав російських надань, — вигнав було Аксаків і з польської Мотовилівки й тримав тут як гарнізон загін козаків. В останні роки існування Польщі в прикордонному мотовилівському замку містилися прикордонні суди для розв’язання взаємних суперечок російських і польських підданих 2).
Оригінал
О церквахъ Мотовиловскихъ:
Переклад
Про мотовилівські церкви:
Оригінал
Въ Мотовиловкѣ двѣ православныя церкви: въ казенной части села, Покровская, 4-го класса, а въ помѣщичьей Богородичная, причисленная къ 3-му классу; та и другая деревяныя, имѣютъ по указной пропорціи земли. На мѣсто совершенно обветшавшей Покровской церкви предположено было построить каменную дерковь, которая и заложена еще въ 1839 году и построена была въ чернѣ на счетъ казны; но по непрочности произведенныхъ работъ она обрушилась. Нынѣ строится палатою государственныхъ имуществъ на мѣсто ея деревяна въ меньшихъ размѣрахъ на счетъ прихожанъ, а о причинахъ непрочной постройки тянется переписка.
Переклад
У Мотовилівці дві православні церкви: в казенній частині села — Покровська, 4-го класу, а в поміщицькій — Богородична, зарахована до 3-го класу; обидві дерев’яні, мають землю за указною пропорцією. Замість зовсім занепалої Покровської церкви передбачалося збудувати кам’яну церкву, яку й закладено ще 1839 року та вчорне збудовано коштом скарбниці; але через неміцність виконаних робіт вона завалилася. Нині палата державних майн будує на її місці дерев’яну [церкву] менших розмірів коштом парафіян, а щодо причин неміцного будівництва триває листування.
Оригінал
Опись повяту Васильковскіего скреслилъ Эдвардъ Руликовскій. Варшава. 1853 року.
Переклад
Опись повяту Васильковскіего скреслилъ Эдвардъ Руликовскій. Варшава. 1853 року. [Опис Васильківського повіту уклав Едвард Руликовський. Варшава, 1853 рік.]
Оригінал
Приводимъ здѣсь одинъ пунктъ инструкціи данной посламъ воеводства Кіевскаго, отправлявшимся въ Варшаву на сеймъ и касавшійся судовъ Мотовиловскихъ: «Поневаж суды пограничне воевóдства Кіевскіего з панством Россійским, на границѣ в Мотовиловцѣ, цорочнѣ през В. В. Михала Трівольскіего и Максимиліана Потоцкіего—Сендзіов пограничных з немалым коштом для защиты народу и азардем здровіа одправуа̨ сіе. а циж В. В. Сендзіове платы цорочней, правем означоней, ораз уродзоный Березовскій. Регент пограничный также належитости, конституціа̨ 1768 року означоной през лѣт кильканасціе не отбираіа̨, пре то Я. О. послове станов сеймовых допрашаться бенда̨ о не зволочне з комор украинских належитосци выплаценіе, и абы в часѣ дальшемъ з тых же комор для В. В. Сендзіов и уродзонего реента пограничных плата цорочніе я отдавака была».
Переклад
Наводимо тут один пункт інструкції, даної послам Київського воєводства, які вирушали до Варшави на сейм, що стосувався мотовилівських судів: «Поневаж суды пограничне воевóдства Кіевскіего з панством Россійским, на границѣ в Мотовиловцѣ, цорочнѣ през В. В. Михала Трівольскіего и Максимиліана Потоцкіего—Сендзіов пограничных з немалым коштом для защиты народу и азардем здровіа одправуа̨ сіе. а циж В. В. Сендзіове платы цорочней, правем означоней, ораз уродзоный Березовскій. Регент пограничный также належитости, конституціа̨ 1768 року означоной през лѣт кильканасціе не отбираіа̨, пре то Я. О. послове станов сеймовых допрашаться бенда̨ о не зволочне з комор украинских належитосци выплаценіе, и абы в часѣ дальшемъ з тых же комор для В. В. Сендзіов и уродзонего реента пограничных плата цорочніе я отдавака была» [Оскільки прикордонні суди Київського воєводства з Російською державою на кордоні в Мотовилівці щороку правлять вельможні Михал Тривольський і Максиміліан Потоцький, прикордонні судді, з немалими витратами, для захисту народу і з ризиком для здоров’я, а ці ж вельможні судді визначеної правом щорічної платні, як і уроджений Березовський, прикордонний регент, — належного йому за конституцією 1768 року, уже кільканадцять років не одержують, то ясновельможні посли сеймових станів проситимуть про невідкладну виплату належного з українських комор і щоб надалі з тих самих комор вельможним суддям і уродженому прикордонному регентові платню видавали щороку].
Оригінал
Церковь Богородичная очень давняя потому, что еще въ визитѣ 1746 года Фастовскаго деканата 1), она описывается: при чемъ сказано, что она «деревяная съ тремя куполами. Колокольня при ней пристойна, имѣвшая 5-ть колоколовъ; погостъ огороженъ дубовыми палями»; при ней тогда былъ священникомъ Василій Самолевскій, посвященный за-границею, то есть въ Россіи, и утвержденный при церкви по ходатайству тогдашняго владѣльца Францишка Метельскаго, мечника Кіевскаго. Кромѣ Мотовиловскихъ жителей помѣщичьего владѣнія въ приходѣ ея состоятъ деревня Еленовка съ 1637 душами обоего пола, въ 4-хъ верстахъ отстоящая и слобода Моговиловская, о коей сказано выше.
Переклад
Богородична церква дуже давня, бо ще у візиті 1746 року Фастівського деканату 1) її описано; при цьому сказано, що вона «дерев’яна, з трьома банями. Дзвіниця при ній пристойна, мала 5 дзвонів; цвинтар обгороджений дубовими палями»; при ній тоді був священиком Василій Самолевський, висвячений за кордоном, тобто в Росії, і затверджений при церкві за клопотанням тодішнього власника Францишка Метельського, київського мечника. Крім мотовилівських жителів поміщицького володіння, до її парафії належать село Єленовка з 1637 душами обох статей, що лежить за 4 версти, і Мотовилівська слобода, про яку сказано вище.
Оригінал
Хотя въ Мотовиловкѣ вовсе нѣтъ лицъ исповѣдующихъ латинскую вѣру кромѣ владѣльца и служащихъ въ его экономіи нѣсколькихъ человѣкъ (всего 27 о. п.); однако еще въ 1800 году вскорѣ по обращеніи унитскихъ церквей къ православію, построенъ владѣльцами каменный латинскій костелъ. Служащій въ немъ ксендзъ пользуется достаточнымъ содержаніемъ, какъ отъ владѣльцевъ, такъ и отъ казны.
Переклад
Хоча в Мотовилівці зовсім немає осіб латинського віросповідання, крім власника й кількох людей, що служать у його економії (усього 27 обох статей), проте ще 1800 року, незабаром після навернення уніатських церков до православ’я, власники збудували кам’яний латинський костел. Ксьондз, який служить у ньому, має достатнє утримання як від власників, так і від скарбниці.
Оригінал
См. въ актахъ Радомысльской Консисторіи.
Переклад
Див. в актах Радомишльської консисторії.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 14 верст ≈ 14,9 км; 3647 десятин ≈ 3984 га; 2 версти ≈ 2,1 км; 1072 десятини ≈ 1171 га; 4 версти ≈ 4,3 км. Перерахунок наш.
Назва. «Мотовиловка» — Мотовилівка.
«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.
«Городище», «замковище». Місце давнього укріплення з валами й ровами.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Васильківський повіт, «ВАСИЛЬКОВСКІЙ УѢЗДЪ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 474–478. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/motovylivka/