Липовий Скиток у Похилевича (1864)

Переклад

ЛИПОВИЙ СКИТОК, село, зветься Липянським від безлічі вікових лип, що ростуть біля церкви й у селі, та від чернечого скиту, який тут існував. Село лежить за 6 верст на південь від с. Забір’я і на такій самій відстані від с. Плесецького, біля притоки струмка Бобриці; а частина села, що зветься Даниловкою й відділена від Липового Скитка невеликою галявиною, лежить над самою Бобрицею. Жителів обох статей: у Липовому Скитку 470, на Даниловці 441, та ще лісової сторожі 79. Поля, що належать до села, хоч і дещо піщані, але досить родючі. Народний переказ твердить, що на місці Даниловки колись було місто, або містечко, Данилово. На підвищеному місці, по правий бік річки Бобриці, стояв кляштор, тобто латинський монастир, а неподалік, нижче, — православна церква, де й тепер це місце зветься церковищем. Але вже 1667 року не було ні церкви, ні кляштора, і людей села Даниловки приписали до забірської Миколаївської церкви. За пів версти на схід від Даниловки є пагорб, за яким понад болотом споруджено кілька насипів на зразок бастіонів. Про час їх спорудження та призначення жителі нічого не знають, але припускають, що їх збудували поляки проти ворогів, які наступали з боку Києва. 1636 року Ян Солтан продав Даниловку разом із малою Солтановкою за 9000 польських злотих Стефанові Аксакові — київському судді. (Див. Солтановка). Безсумнівно, що ця угода, як і багато інших, відбулася внаслідок прийнятої польським урядом системи — роздавати в приватні руки шляхті латинського обряду колишні маєтності православних монастирів. Саме тому з вигнанням поляків національна влада знову відновлювала давні права монастирів на нерухомі маєтності. Через це й Даниловку за Хмельницького знову приписано до маєтностей Києво-Михайлівського монастиря як його власність іще до навали польської шляхти. Це надання письмово підтверджено універсалом гетьмана Мазепи 22 серпня 1699 року. А Даниловка съ такимъ ограниченіемъ въ 1701 году: почавши отъ гребли кожуховской на рѣцѣ Бобрицѣ, тоюжъ Бобрицею въ гору ажъ до верховины: вправо даниловское, а въ лѣво кожуховское. Отъ верховины Бобрицы долиною мимо лѣска Багорина даниловскаго, мимо солтановскаго поля до озера, изъ котораго выходитъ рѣчка Хлебча, впадающая въ Стугну. Вправо отъ рѣчки Солтановское, до Даниловки налижачое, а въ лѣво Васильковское. Отъ рѣчки Хлѣбчи Стугною въ гору до шляху изъ Мотовиловки идущаго въ Даниловку. Тѣмъ шляхомъ идучи до Даниловки, вправо солтановскіе поля, до Даниловки належащія, въ лѣво плесецкіе. Тѣмъ же шляхомъ до даниловскаго лѣска Круглика; отъ Круглика шляхомъ до Княжичъ: въ право Даниловское, въ лѣло Плесецкое ажъ до долины названной Гниловодь. Отъ Гниловоди къ горѣ до Новоселокъ, до рѣчки Кладовой, гдѣ людей мертвыхъ погребано. Отъ Кладовой до Лисовки. Отъ Лисовки боромъ до плесецкой границы въ долинкѣ. Отъ Плесецкой границы до Рпеня; Рпенемъ на низъ до Княжичъ, мимо Княжичъ Рпенемъ до того мѣста, гдѣ впадаетъ Бобрица въ Рпень. Бобрицею въ гору къ греблѣ и Мытницѣ. Отъ гребли тою же Бобрицею въ гору ажъ до селиска Заборья: въ право Даниловское, а въ лѣво Бѣлогородское. Тою же далѣе Бобрицею ажъ до села Даниловки и гребли даниловской. Отъ гребли даниловской до гребли снова кожуховской [А Даниловка з таким розмежуванням 1701 року: починаючи від кожухівської греблі на річці Бобриці, тією ж Бобрицею вгору аж до верхів’я: праворуч даниловське, а ліворуч кожухівське. Від верхів’я Бобриці долиною повз даниловський лісок Багорин, повз солтановське поле до озера, з якого витікає річка Хлебча, що впадає в Стугну. Праворуч від річки солтановське, що належить до Даниловки, а ліворуч васильківське. Від річки Хлебчі Стугною вгору до шляху, що йде з Мотовиловки до Даниловки. Ідучи тим шляхом до Даниловки, праворуч солтановські поля, що належать до Даниловки, ліворуч плесецькі. Тим самим шляхом до даниловського ліска Круглика; від Круглика шляхом до Княжичів: праворуч даниловське, ліворуч плесецьке аж до долини, що зветься Гниловодь. Від Гниловоді вгору до Новосілок, до річки Кладової, де ховали мертвих людей. Від Кладової до Лисовки. Від Лисовки бором до плесецької межі в долинці. Від плесецької межі до Ірпеня; Ірпенем униз до Княжичів, повз Княжичі Ірпенем до того місця, де Бобриця впадає в Ірпінь. Бобрицею вгору до греблі й Митниці. Від греблі тією ж Бобрицею вгору аж до селиська Забір’я: праворуч даниловське, а ліворуч білогородське. Далі тією ж Бобрицею аж до села Даниловки й даниловської греблі. Від даниловської греблі знову до кожухівської греблі] 1). Невелике поселення при скиту утворилося значно пізніше. Ще 200 років тому при церкві відлюдно жили самі ченці. Про початок скиту при Даниловці відомо, що його заснував, чи радше відновив на місці давнішої обителі, коштом власного маєтку колишній михайлівський ігумен Захарія Корнилович, згодом єпископ Переяславський; що скит згадано в заповіті митрополита Гедеона Святополка під назвою на покутю [тобто «на покуту»]; що він залежав від Києво-Золотоверхо-Михайлівського монастиря, але для свого утримання був забезпечений окремими селами: Даниловкою і Забір’ям; що його закрито в половині минулого [XVIII] століття; що під час закриття в ньому було 30 ченців; і що, судячи з деяких ікон та з інших міркувань, Скитківський монастир якийсь час, іще за польського панування, перебував під владою василіян. Найвищий розквіт Скитківського монастиря припав, на нашу думку, на початок минулого [XVIII] століття, коли в ньому жив Захарія Корнилович, єпископ Переяславський, і висвячував тут багатьох священників на парафії тієї частини Київської єпархії, що за Андрусівським трактатом відійшла до Польщі і де уряд силоміць запроваджував унію. Тут він і помер 15 серпня 1715 року, і похований при скитській церкві 1). Він же збудував у скиту трапезну церкву на честь св. Захарії, розібрану 1804 року, а також соборну на честь преподобного Онуфрія, яка існує й донині, перетворена на парафіяльну. З предметів, що нині нагадують про скитський монастир, лишилися тільки деякі книги з давніми підписами, пом’яник, заведений 1667 року 2), і два камені з червоного шиферу, які раніше були перед царськими вратами соборної та трапезної церкви.

Переклад

Указна пропорція землі для церков у Київській губернії становить: садибної від ½ до 3, орної 30, сінокісної 3 десятини.

Переклад

З рукопису Софійського собору під № 372.

Переклад

За 7 верст на захід від Липового Скитка, над річкою Ірпінь, є урочище Кладово, де, за переказом, був інший, прадавній монастир. Досі можна помітити, де стояла монастирська мурована церква, — за безліччю вапняного щебеню й дрібної цегли. Тут же є печера значної довжини, в якій, як запевняють, є місця для престолів, як у київських печерах. Це урочище тепер оточене лісами, і існування в ньому монастиря слід відносити до глибокої давнини, бо серед навколишніх жителів не збереглося про нього жодних переказів.

Переклад

Нинішня парафіяльна скитківська церква дерев’яна; її збудував, як сказано вище, єпископ Захарія Корнилович 1705 року на честь св. Онуфрія Великого; за штатами віднесена до 5-го класу; землі має 52 десятини. До неї приписано частину села Кожухівки, що зветься малою Кожухівкою, або Драновкою, де жителів обох статей 203. Драновкою її названо тому, що 100 років тому, коли в околицях було багато лісу, її жителі виготовляли дрань, тобто тонкі дошки для покриття будинків.

Переклад

Цей Захарія Корнилович із митрополичого Софійського намісництва 21 грудня 1697 року був призначений ігуменом Києво-Михайлівського монастиря, а 1 жовтня 1700 року хіротонізований на єпископа Переяславського і Бориспільського. Залишаючись у Михайлівському монастирі, він був першим вікарієм Київської митрополії. »Святитель веселъ взоромъ, въ разглагольствѣ утѣшенъ, преступникомъ снисходителенъ, всѣмъ удобоприступенъ, миренъ, къ Богу благочестивъ, ученъ добрѣ въ книгахъ, въ словесѣхъ красенъ» [Святитель веселий поглядом, у бесіді втішний, до провинних поблажливий, для всіх легко приступний, мирний, перед Богом благочестивий, добре вчений у книгах, у словах красний]. Так його описано в пам’ятній земській [книзі] Михайлівського монастиря; його портрет, що зберігався в скитківській церкві, 1852 року забрали до Михайлівського монастиря.

Переклад

Пом’яник Скитківського монастиря 1852 року забрано до бібліотеки Києво-Михайлівського монастиря.