Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
Городъ КАНЕВЪ. Каневъ по татарски означаетъ мѣсто крови. Городъ этотъ упоминается въ первый разъ въ нашихъ лѣтописяхъ около половины XII вѣка. Когда князь Георгій Суздальскій, побѣдивъ великаго князя Изяслава Мстиславича и завладѣвъ Кіевомъ, распоряжалъ въ общемъ княжескомъ совѣтѣ удѣлы: то Каневъ достался въ удѣлъ сыну его Глѣбу. Послѣ того Каневъ является въ 1155 году пограничнымъ мѣстомъ переговоровъ между Русскими князьями и Половецкими послами. Въ 1166 году великій князь Ростиславъ, предпринимая походъ противъ Половцовъ, собралъ союзное войско возлѣ Канева. Здѣсь же въ древнія времена русскіе князья содержали отрядъ войскъ, наблюдавшій за безопасностію судоходства по Днѣпру. Какъ только купеческій флотъ возвращался благополучно изъ Цареграда, войско расходилось отъ Канева. Въ лѣтописяхъ обыкновенно пишутъ, что князья выходили къ Каневу противу гречнику, то есть на встрѣчу купцовъ, возвращавшихся изъ Греціи и стояли тамъ «дондеже взыде Гречникъ и Залозникъ». Въ 1190 году великій князь Кіевскій Рюрикъ отдалъ Каневъ въ удѣлъ Владимірскому великому князю Всеволоду Юрьевичу, но въ слѣдующемъ году взялъ оный обратно отъ него. Въ 1239 году Каневъ взятъ былъ Батыемъ и съ того времени былъ всегдашнимъ мѣстопребываніемъ татарскихъ Баскаковъ, управлявшихъ всею здѣшнею страною. Въ какомъ видѣ существовалъ Каневъ въ XIV и XV столѣтіяхъ, объ этомъ лѣтописи наши не упоминаютъ. Знаемъ только, что въ первые годы XVI столѣтія онъ отданъ былъ королемъ Польскимъ Сигизмундомъ I, во владѣніе извѣстному Евстафію Дашкевичу, командовавшему пограничною стражею, состоявшею изъ козаковъ. Около 1556 года Каневъ вмѣстѣ съ Черкасами занятъ былъ самовластнымъ начальникомъ Днѣпровскихъ козаковъ, княземъ Дмитріемъ Вишневецкимъ, который отсюда имѣлъ сношенія съ царемъ Московскимъ, обѣщая покорить ему всѣ южныя области Днѣпровскія. Еще прежде Михайло Литвинъ, посланный Сигизмундомъ I для осмотра замковъ отъ Смоленска до Очакова (см. Чацкаго Nowy Pam. Warsz. за октябръ 1801 г.), вспоминаетъ объ укрѣпленномъ замкѣ Каневскомъ и о зданіи, называвшемся Витольдовою банею (łaźnią). Въ 1576 году король Баторій выдалъ въ Торнѣ универсалъ, помѣщенный вполнѣ въ люстраціи 1636 года, въ которомъ называетъ Каневскія земли своими собственными и запрещаетъ воеводамъ, каштелянамъ и старостамъ присвоивать ихъ и притѣснать жителей. Въ 1582 году сосланъ былъ въ заточеніе въ Каневскій монастырь гетманъ козацкій Шахъ, за своевольныя вторженія въ сосѣднія земли. Съ монастыремъ Каневскимъ соединено еще одно важное историческое воспоминаніе для Россіянъ. Георгій Конисскій говоритъ, что въ 1638 году гетманъ Остраница, поразивши на голову Поляковъ при рѣкѣ Старицѣ и заключивши съ ними вѣчный миръ въ Полонномъ, прибылъ съ 30-ю старшинами въ Каневскій монастырь, для принесенія Богу благодарственнаго моленія. Но Поляки, нарушивши клятву, окружили монастырь, взяли въ немъ козацкихъ старшинъ вмѣстѣ съ гетманомъ въ плѣнъ и казнили въ Варшавѣ. Впрочемъ польскіе историки, желая оправдать свое правительство и полководцевъ, въ этомъ ихъ клятвопреступленіи, утверждаютъ, съ обыкновенною имъ смѣлостію, что Остраница былъ разбитъ Поляками на голову и взятъ въ плѣнъ со всѣми старшинами при рѣкѣ Старицѣ. Но справедливость Россіянъ подтверждается уже тѣмъ, что монастырь Каневскій во все время своего существованія былъ посѣщаемъ Малороссіянами, какъ мѣсто священное погибелью многихъ жертвъ вѣроломства Поляковъ. Въ 1598 г. постановленіемъ сейма купцы, вывозившіе деньги въ Москву чрезъ границы воеводства Кіевскаго, должны были платить по 6 грошей съ каждыхъ 10 злотыхъ и собираемыя деньги, предоставлено было князю Яну Острожскому употребить на возобновленіе замка Каневскаго. Во время войнъ Хмѣльницкаго, Каневъ игралъ значительную роль въ возстаніи народномъ, ибо выставлялъ отъ себя цѣлый полкъ козаковъ, называвшійся Каневскимъ. Но въ особенности онъ становится извѣстнымъ во время между усобій малороссійскихъ, наставшихъ по смерти Богдана Хмѣльницкаго и во время войнъ Дорошенковыхъ. Въ 1662 году Юрій Хмѣльницкій, передавшись Полякамъ и желая овладѣть лѣвою стороною Днѣпра, нѣсколько разъ дѣлалъ туда вторженія съ Татарами и Поляками, но отражаемый съ великою потерею полковникомъ Самкомъ, бѣжалъ наконецъ къ Каневу, гдѣ въ окружающихъ городъ оврагахъ держался нѣкоторое время; но преслѣдуемый бояриномъ Ромодановскимъ, бѣжалъ съ своими союзниками къ Бужину. Здѣсь опять разбитый Ромодановскимъ, онъ снова обратился къ Каневу; но полковникъ Лизогубъ, засѣвши въ Каневскихъ оврагахъ, напалъ на бѣгущихъ и нанесъ ополченію Юрія Хмѣльницкаго послѣдній ударъ. Въ 1664 году, когда король польскій Янъ Казиміръ прогнанъ былъ изъ восточной Малороссіи: и армія малороссійская перешла на правый берегъ Днѣпра, преслѣдуя Поляковъ и вытѣсняя ихъ изъ городовъ западной малороссіи. Гетманъ Брюховецкій укрѣпился въ Каневѣ и отсюда распоряжался очищеніемъ западной Малороссіи отъ Полаковъ, какъ извѣстно безъ энергіи и искусства. Въ самомъ Каневѣ онъ выдерживалъ нападенія отъ Поляковъ. Послѣ позорной его смерти Каневомъ овладѣлъ Дорошенко. Въ 1678 году Каневъ былъ сожженъ и разоренъ полковникомъ Яненкомъ, воевавшимъ за Юрія Хмѣльницкаго. Нѣсколько сотъ козаковъ, присланныхъ Самуйловичемъ къ Каневу, были разбиты Яненкомъ. Каневъ вмѣстѣ съ Черкасами и Чигириномъ былъ спорнымъ городомъ въ переговорахъ Россіи съ Польшею. Россія будучи въ необходимости отказаться до времени отъ заднѣпровской Малороссіи, желала по крайней мѣрѣ удержать за собою Кіевъ и эти три города; ибо, писалъ Мазепа къ Головину, кромѣ многихъ другихъ затрудненій, всѣ Малороссіяне перейдутъ на превую сторону Днѣпра, избѣгая повинностей, особливо изъ порубежныхъ полковъ Переясловскаго, Лубенскаго и Миргородскаго. Когда же наконецъ по Прутскому миру западная Малороссія уступлена была Полякамъ, жители Канева и другихъ городовъ должны были, волею или неволею, переселяться на правую сторону Днѣпра, ибо гетманъ Скоропадскій, по повелѣнію угрожалъ старшинамъ и народу, въ случаѣ непослушанія и медленности, выгнать ихъ войсками великороссійскими, а жилища ихъ предать огню. Но эта угроза была излишняя, такъ какъ множество народа опасаясь извѣстныхъ притѣсненій польскаго правительства и его обыкновенія обращать въ рабство православныхъ своихъ подданныхъ, перешло на лѣвую сторону Днѣпра 1). Предчувствіе народа отчасти исполнилось уже въ началѣ прошлаго вѣка, когда по удаленіи изъ края послѣднихъ народныхъ защитниковъ Палѣя и Богуславскаго полковника Самуся, польское правительство отдало Каневъ съ окрестностями, сначала въ видѣ старотства польскимъ вельможамъ. Каневъ тогда достался Николаю Потоцкому, извѣстному своею разгульною жизнію. Съ этого времени Каневъ обратился въ опустошенное мѣстечко, бывшее главнымъ въ старотствѣ Каневскомъ. Одинъ изъ наслѣдниковъ Потоцкаго, за извѣстную, сложенную ему жителями сумму, отказался отъ права помѣщика, предоставивъ имъ права независимыхъ мѣщанъ, впослѣдствіи подтвержденныя привилегіей короля Станислава-Августа. Не смотря на это въ 1774 году Каневъ съ 39-ю селами подаренъ республикой, то есть приближенными короля, въ вотчину своему королю; а король, чрезъ нѣсколько дней, племяннику своему, князю Станиславу Понятовскому Генералъ-лейтенанту и его потометву. Но эта здѣлка, крѣпкая въ отношеніи ко всѣмъ селамъ, правительствующимъ сенатомъ не утверждена въ отношеніи къ Каневу.
Переклад
Місто КАНІВ. Канів татарською означає місце крові. Це місто вперше згадується в наших літописах близько середини XII століття. Коли князь Георгій Суздальський, перемігши великого князя Ізяслава Мстиславича й заволодівши Києвом, розподіляв на спільній князівській раді уділи, Канів дістався в уділ його синові Глібу. Після того, 1155 року, Канів постає прикордонним місцем переговорів між руськими князями й половецькими послами. 1166 року великий князь Ростислав, вирушаючи в похід проти половців, зібрав союзне військо біля Канева. Тут-таки в давні часи руські князі тримали загін війська, що стежив за безпекою судноплавства Дніпром. Щойно купецький флот щасливо повертався з Царграда, військо розходилося від Канева. У літописах зазвичай пишуть, що князі виходили до Канева противу гречнику, тобто назустріч купцям, які поверталися з Греції, і стояли там, «дондеже взыде Гречникъ и Залозникъ» [доки не прийдуть гречник і залозник]. 1190 року великий князь київський Рюрик віддав Канів в уділ володимирському великому князеві Всеволоду Юрійовичу, але наступного року забрав його в нього назад. 1239 року Канів узяв Батий, і відтоді він був постійним осідком татарських баскаків, які правили всім тутешнім краєм. Яким був Канів у XIV і XV століттях, про це наші літописи не згадують. Знаємо тільки, що в перші роки XVI століття польський король Сигізмунд I віддав його у володіння відомому Євстафію Дашкевичу, який командував прикордонною сторожею з козаків. Близько 1556 року Канів разом із Черкасами зайняв самовладний очільник дніпровських козаків князь Дмитро Вишневецький, який звідси зносився з московським царем, обіцяючи підкорити йому всі південні дніпровські області. Ще раніше Михайло Литвин, якого Сигізмунд I послав оглянути замки від Смоленська до Очакова (див. Чацького Nowy Pam. Warsz. за жовтень 1801 р.), згадує про укріплений Канівський замок і про будівлю, що звалася Вітольдовою лазнею (łaźnią). 1576 року король Баторій видав у Торні [Торуні] універсал, повністю вміщений у люстрації 1636 року, в якому називає канівські землі своїми власними й забороняє воєводам, каштелянам і старостам привласнювати їх і утискати жителів. 1582 року до Канівського монастиря заслали в ув’язнення козацького гетьмана Шаха за свавільні вторгнення в сусідні землі. З Канівським монастирем пов’язаний ще один важливий для росіян історичний спогад. Георгій Кониський каже, що 1638 року гетьман Остряниця, вщент розбивши поляків над річкою Старицею й уклавши з ними вічний мир у Полонному, прибув із 30 старшинами до Канівського монастиря, щоб принести Богові подячну молитву. Але поляки, порушивши клятву, оточили монастир, захопили в ньому в полон козацьких старшин разом із гетьманом і стратили їх у Варшаві. Утім польські історики, бажаючи виправдати свій уряд і полководців у цьому їхньому клятвопорушенні, зі звичною для них сміливістю твердять, що Остряницю поляки вщент розбили й узяли в полон з усіма старшинами над річкою Старицею. Але правоту росіян підтверджує вже те, що Канівський монастир за весь час свого існування відвідували малоросіяни як місце, освячене загибеллю багатьох жертв польського віроломства. 1598 р. постановою сейму купці, які вивозили гроші до Москви через кордони Київського воєводства, мусили платити по 6 грошів із кожних 10 злотих, а зібрані гроші доручено князеві Янові Острозькому використати на відновлення Канівського замку. Під час воєн Хмельницького Канів відіграв значну роль у народному повстанні, бо виставляв цілий козацький полк, що звався Канівським. Але особливо він стає відомим під час малоросійських міжусобиць, які настали по смерті Богдана Хмельницького, і під час Дорошенкових воєн. 1662 року Юрій Хмельницький, перекинувшись до поляків і прагнучи оволодіти лівим берегом Дніпра, кілька разів вторгався туди з татарами й поляками, але, відбитий із великими втратами полковником Самком, утік нарешті до Канева, де якийсь час тримався в ярах довкола міста; та, переслідуваний боярином Ромодановським, утік зі своїми союзниками до Бужина. Тут, ще раз розбитий Ромодановським, він знову повернув до Канева; але полковник Лизогуб, засівши в канівських ярах, напав на втікачів і завдав ополченню Юрія Хмельницького останнього удару. 1664 року, коли польського короля Яна Казимира прогнали зі східної Малоросії і малоросійська армія перейшла на правий берег Дніпра, переслідуючи поляків і витісняючи їх із міст західної Малоросії, гетьман Брюховецький укріпився в Каневі й звідси керував очищенням західної Малоросії від поляків, як відомо, без енергії та вміння. У самому Каневі він витримував напади поляків. Після його ганебної смерті Каневом оволодів Дорошенко. 1678 року Канів спалив і зруйнував полковник Яненко, що воював за Юрія Хмельницького. Кількасот козаків, яких Самуйлович прислав до Канева, Яненко розбив. Канів разом із Черкасами й Чигирином був спірним містом у переговорах Росії з Польщею. Росія, змушена до часу відмовитися від задніпровської Малоросії, хотіла принаймні втримати за собою Київ і ці три міста, бо, як писав Мазепа Головіну, крім багатьох інших труднощів, усі малоросіяни перейдуть на правий бік Дніпра, уникаючи повинностей, особливо з прикордонних полків — Переяславського, Лубенського й Миргородського. Коли ж нарешті за Прутським миром західну Малоросію було відступлено полякам, жителі Канева та інших міст мусили, хоч-не-хоч, переселятися на правий [очевидно, лівий] бік Дніпра, бо гетьман Скоропадський за наказом погрожував старшинам і народові, в разі непослуху й зволікання, вигнати їх великоросійськими військами, а їхні оселі віддати вогню. Але ця погроза була зайва, бо безліч людей, боячись відомих утисків польського уряду та його звичаю обертати своїх православних підданих у рабство, перейшла на лівий бік Дніпра 1). Передчуття народу частково справдилося вже на початку минулого [XVIII] століття, коли, після усунення з краю останніх народних оборонців — Палія та богуславського полковника Самуся, — польський уряд віддав Канів з околицями польським вельможам, спочатку як староство. Канів тоді дістався Миколі Потоцькому, відомому своїм розгульним життям. Відтоді Канів перетворився на спустошене містечко, головне в Канівському старостві. Один зі спадкоємців Потоцького за певну суму, яку склали йому жителі, зрікся прав поміщика, надавши їм права незалежних міщан, згодом підтверджені привілеєм короля Станіслава-Августа. Попри це 1774 року республіка [Річ Посполита], тобто наближені короля, подарувала Канів із 39 селами у вотчину своєму королеві, а король через кілька днів — своєму племінникові, князеві Станіславу Понятовському, генерал-лейтенантові, та його нащадкам. Але цієї угоди, чинної щодо всіх сіл, Правительствуючий сенат щодо Канева не затвердив.
Оригінал
Каневъ расположенъ на правомъ гористомъ берегу Днѣпра. Городъ постройкою ничтожный; нѣтъ въ немъ ни одной прямой улицы, ни одного зданія замѣчательной архитектуры, но за то есть нѣсколько прекраснѣйшихъ видовъ на Днѣпръ и Днѣпровскія горы съ восточной стороны и нѣсколько прелестныхъ сельскихъ пейсажей съ западной, именно въ урочищѣ Ставкахъ. Въ самомъ городѣ замѣчательна гора Московка, на которой стояла въ древности каменная церковь Св. Ирины, упоминаемая Несторомъ. Нѣкоторые изъ жителей помнятъ еще то мѣсто, гдѣ видны были ея остатки. Недавно искали съ заступами ея фундамента, но напрасно; попадались только отдѣльные кирпичи, гвозди, кости человѣческія и найденъ мѣдный древній крестъ, подобный тому, который виденъ въ Кіево-Софійскомъ соборѣ въ образѣ Купатической Божіей Матери. По формамъ его, изображеній и надписи, заключаютъ, что онъ относится къ первымъ вѣкамъ христіанства въ Россіи. Мѣсто извѣстное нынѣ въ Каневѣ подъ названіемъ горы Московки, въ старину называлось греческимъ городомъ, по словамъ простолюдиновъ Каневскихъ. Греческій городъ заключавшій въ себѣ церковь Св. Ирины и вѣроятно главнѣйшія городскія зданія, окруженъ былъ особымъ валомъ, котораго остатки видны и теперь. Нельзя однакоже видѣть полной его фигуры, потому что образовавшіяся въ позднѣйшія уже времена широкія и глубокія провалья измѣнили самый видъ горы Московки. Гора эта замѣчательна еще тѣмъ, что во время проѣзда ИМПЕРАТРИЦЫ ЕКАТЕРИНЫ II по Днѣпру въ Крымъ, на ней выстроена была польскимъ королемъ Станиславомъ Понятовскимъ дерезяная колонна. Въ то время ночью она была иллюминована и на ней горѣлъ вензель ИМПЕРАТРИЦА. Государиня остановилась напротивъ этой горы и видѣлась съ королемъ на своемъ суднѣ, называвшемся «Днѣпръ» 1). Кромѣ вала, окружавшаго греческій городъ, есть еще въ Каневѣ другой, простирающійся на значительное протяженіе и обнимающій главную часть нынѣшняго Канева: линію этаго вала можно принять за очерки пространства, какое занималъ древній Каневъ. На этомъ пространствѣ помѣщались тѣ 40 Каневскихъ церквей, о которыхъ упоминаетъ Бюшингъ въ своей географіи. Безъ сомнѣнія большая часть этихъ церквей были домовыя и деревянныя, подобно церквамъ древняго Кіева.
Переклад
Канів розташований на правому гористому березі Дніпра. Забудовою місто мізерне: немає в ньому жодної прямої вулиці, жодної будівлі визначної архітектури, зате є кілька чудових краєвидів на Дніпро й дніпровські гори зі східного боку і кілька чарівних сільських пейзажів із західного, а саме в урочищі Ставках. У самому місті примітна гора Московка, на якій у давнину стояла кам’яна церква Св. Ірини, яку згадує Нестор. Дехто з жителів ще пам’ятає те місце, де було видно її рештки. Недавно шукали з заступами її фундаменту, але марно: траплялися тільки окремі цеглини, цвяхи, людські кістки, і знайдено мідний давній хрест, подібний до того, який видно в Києво-Софійському соборі в образі Купатицької Божої Матері. За його формою, зображеннями й написом роблять висновок, що він належить до перших століть християнства в Росії [на Русі]. Місце, відоме нині в Каневі під назвою гори Московки, за словами канівських простолюдинів, у давнину називалося грецьким містом. Грецьке місто, що охоплювало церкву Св. Ірини й, імовірно, найголовніші міські будівлі, було оточене окремим валом, рештки якого видно й тепер. Проте повного його обрису побачити не можна, бо широкі й глибокі провалля, що утворилися вже в пізніші часи, змінили сам вигляд гори Московки. Ця гора примітна ще й тим, що під час подорожі ІМПЕРАТРИЦІ КАТЕРИНИ II Дніпром до Криму польський король Станіслав Понятовський звів на ній дерев’яну колону. Тоді вночі її було ілюміновано, і на ній горів вензель ІМПЕРАТРИЦІ. Государиня зупинилася навпроти цієї гори й бачилася з королем на своєму судні, що звалося «Дніпро» 1). Окрім валу, що оточував грецьке місто, є в Каневі ще інший, який тягнеться на значну відстань і охоплює головну частину нинішнього Канева: лінію цього валу можна вважати обрисом простору, який займав давній Канів. На цьому просторі містилися ті 40 канівських церков, про які згадує Бюшинг у своїй географії. Безсумнівно, більшість цих церков були домові й дерев’яні, як і церкви давнього Києва.
Оригінал
Авторъ Историческаго обозрѣнія городовъ Кіевской губерніи напрасно полагаетъ, что Каневъ оставленъ гетманомъ Скоропадскимъ совершенно безлюднымъ и только въ послѣдствіи времени, усиліями польскихъ владѣльцевъ населенъ. Это любимая страсть польскихъ писателей—утверждать: будто поляки населили эту страну и, дискать, ее создали; между тѣмъ какъ имъ здѣсь принадлежитъ роль совершенно противоположная. Церковные акты свидѣтельствуютъ, что въ Каневѣ, какъ и въ сосѣднихъ мѣстностяхъ, въ ближайшую къ этимъ событіямъ эпоху, было хотя слабое, но достаточное населеніе. Городъ замѣтно еще чувствовалъ недавніе подвиги Чернецкихъ.... и имъ найболѣе обязанъ своимъ опустошеніемъ.... а не распоряженіямъ царя. Неспорю, что переселеніе на лѣвую сторону Днѣпра было; но оно условливалось не столько распоряженіями правительственными, сколько большимъ или меньшимъ развитіемъ крѣпостнаго права по сю, или по ту сторону пограничной рѣки. Есть неопровержимыя доказательства, что со второй четверти прошлаго столѣтія, когда на лѣвой сторонѣ Днѣпра, по подражанію «цивилизованной націи», стали образовывать крѣпостныхъ, множество людей переходило на польскую сторону, подобно тому, какъ въ послѣдніе годы предшествовавшаго царствованія бѣжали на Бессарабію, такъ что въ Кіевской губерніи нѣтъ ни одного села, гдѣбы не было бѣжавшихъ туда; только манифестъ 19 февраля 1861 года возвратилъ многихъ на родину, и сдѣлалъ побѣги не столько желательными.
Переклад
Автор Історичного огляду міст Київської губернії помилково вважає, що гетьман Скоропадський залишив Канів зовсім безлюдним і що лише згодом його заселено зусиллями польських власників. Це улюблена пристрасть польських письменників — твердити, ніби поляки заселили цей край і, мовляв, його створили, тоді як їм тут належить роль цілком протилежна. Церковні акти свідчать, що в Каневі, як і в сусідніх місцевостях, у найближчу до цих подій добу населення було хоч і нечисленне, але достатнє. Місто ще помітно відчувало недавні подвиги Чернецьких.... і їм найбільше завдячує своїм спустошенням.... а не розпорядженням царя. Не заперечую, що переселення на лівий бік Дніпра було; але воно залежало не стільки від урядових розпоряджень, скільки від більшого чи меншого розвитку кріпосного права по цей чи по той бік прикордонної річки. Є незаперечні докази, що з другої чверті минулого [XVIII] століття, коли на лівому боці Дніпра, наслідуючи «цивілізовану націю», стали творити кріпаків, безліч людей переходило на польський бік, так само як в останні роки попереднього царювання тікали на Бессарабію, тож у Київській губернії немає жодного села, звідки б не втікали туди; лише маніфест 19 лютого 1861 року повернув багатьох на батьківщину й зробив утечі не такими бажаними.
Оригінал
До возстанія въ Малороссіи въ 1768 году, извѣстнаго подъ названіемъ коліивщины, существовалъ въ Каневѣ такъ называемый Королевскій замокъ. Онъ находился на томъ мѣстѣ, гдѣ нынѣ присутственныя мѣста. Съ одной стороны онъ окруженъ былъ рвомъ, съ прочихъ провальемъ и защищался двойнымъ рядомъ частокола. Подъ башнею составлявшею замковыя ворота находилась тюрма. Жители помнятъ, что во время польскаго владычества, строгость наказаній была чрезвычайная; сажали въ тюрму и вѣшали за самыя обыкновенныя преступленія, (такъ напримѣръ въ Смѣлой повѣсили дворовую женщину за то, что съѣла панскіе вареники). Замокъ этотъ взятъ и разрушенъ коліями.
Переклад
До повстання в Малоросії 1768 року, відомого під назвою коліївщини, існував у Каневі так званий Королівський замок. Він стояв на тому місці, де нині присутственні місця. З одного боку його оточував рів, з інших — провалля, а захищав подвійний ряд частоколу. Під баштою, що становила замкову браму, була в’язниця. Жителі пам’ятають, що за польського панування суворість покарань була надзвичайна: саджали до в’язниці й вішали за найзвичайніші злочини (так, наприклад, у Смілі повісили дворову жінку за те, що з’їла панські вареники). Цей замок узяли й зруйнували колії.
Оригінал
Въ Каневѣ считается нынѣ жителей до 3000 христіанъ православныхъ и столько же евреевъ. Римскихъ католиковъ неболѣе 20. Купцовъ 3-й гильдіи изъ христіанъ 8, и изъ евреевъ 34.
Переклад
У Каневі нині налічується жителів до 3000 православних християн і стільки ж євреїв. Римо-католиків не більше 20. Купців 3-ї гільдії з християн 8, а з євреїв 34.
Оригінал
Урочища Каневскія слѣдующія: если выѣхать на востокъ изъ Канева и поворотить къ сѣверу, то на пути будетъ первое урочище, такъ называемое Стадникъ или Значекъ—мѣсто на́ лугу, гдѣ въ старые годы паслись польскіе и козацкіе кони. Далѣе къ сѣверозападу отъ города, на нагорныхъ поляхъ, возвышающихся надъ лугами, яръ Яблуновецъ, а отъ него къ западу яръ Берестовецъ съ рощами; ближе къ городу при форштатѣ, замѣчательны по своимъ названіямъ двѣ горы: Божиця и Чортыця, раздѣленныя узкою долиною. На Божицѣ недавно открыта каменоломня; но кромѣ камней сложенныхъ въ сажени, на поверхности горы видны мѣстами сѣроватые камни. Такіе же камни, только гораздо крупнѣе разсѣяны и по вершинѣ горы Чортицы. Сохранилось въ народѣ суевѣрное повѣрье, что когда то на этихъ горахъ Богъ воевалъ съ чортомъ. Съ обѣихъ сторонъ бросаемы были камни, и какъ Богъ имѣлъ больше силы: то и камни на горѣ Чортицѣ оказались крупнѣе. По мнѣнію нѣкоторыхъ это аэролиты давно упавшіе. На западѣ отъ этихъ горъ—яръ Водопой, соединяющійся съ Жилымъ яромъ, а межъ этими горами большой холмъ называется Среднимъ шпилелъ. На мѣстѣ нынѣшняго яра Водопоя, въ старые годы было озеро, служившее водопоемъ для городскихъ стадъ, пасшихся въ полѣ. Далѣе долина Винаровка. Расказываютъ, что когда то чумаки везли́ бочки съ водкою; въ одной изъ нихъ выломалось дно, вино разлилось; и съ того времени долина называется Винаровкою. Далѣе яръ Буды, котораго часть называется Блосковщиною, по имени одного поселянина Блоска. Въ Будахъ была въ старину глубокая креница Безо́дня, а ближе къ городу другая, именуемая Альтанка, изъ которой брали воду для короля Станислава Понятовскаго, когда онъ въ Каневѣ ожидалъ приплытія ИМПЕРАТРИЦЫ ЕКАТЕРИНЫ II. Еще ближе къ городу урочище Болваны съ нѣсколькими прудами, образовавшимися изъ рѣчки Сухій-Дунаецъ. Деревенская обстановка этихъ прудовъ, съ мельницами и мостиками, бѣлыми хатами, садами и нагорными рощами, составляетъ нѣсколько прелестныхъ ландшафтовъ. Урочище это, по словамъ жителей, названо Болванами съ тѣхъ поръ, какъ отливали здѣсь колокола, для которыхъ обыкновенно сперва приготовляются болваны. На южномъ берегу сухаго-Дунайца есть урочище малые-Болваны. По ту сторону сухаго-Дунайца, противъ двора Чернеченка, живущаго по сю сторону, былъ въ старину дѣвичій римско-католическій монастырь. Далѣе уже въ самомъ городѣ есть Червоный яръ, по находимой здѣсь красной горшечной глинѣ и яръ Варшава́. Если выѣхать изъ города на берегъ Днѣпра и ѣхать внизъ, то за Московкою горою будетъ Жидовка гора, за нею слободка Сельце; за Сельцемъ яръ—сухій-Потокъ; за нимъ гора Гончариха, за Гончарихою урочище Исковщина, далѣе слободка Багриновка. За нею Малая-гора, возлѣ Лысой горы—Холодный-яръ, изъ котораго будтобы всегда вѣетъ холодомъ. Далѣе въ полуверстѣ Смаленая гора; за нею долина, въ которой стоялъ монастырекъ, выстроенный монахами, оставшимися послѣ 1630 года; а за долиною къ югу Чернеча-гора, на которой монахи косили сѣно; а къ западу Березова-гора. Вдоль сѣверной подошвы Чернечей горы, течетъ Меланинъ потокъ.
Переклад
Канівські урочища такі: якщо виїхати з Канева на схід і повернути на північ, то першим на шляху буде урочище, так зване Стадник або Значек — місце на лузі, де за давніх років паслися польські й козацькі коні. Далі на північний захід від міста, на нагірних полях, що підносяться над луками, — яр Яблуновець, а від нього на захід — яр Берестовець із гаями; ближче до міста, біля форштату [передмістя], примітні своїми назвами дві гори — Божиця й Чортиця, розділені вузькою долиною. На Божиці недавно відкрито каменоломню; але, крім каміння, складеного в сажні, на поверхні гори де-не-де видно сіруваті камені. Такі самі камені, тільки значно більші, розкидані й по вершині гори Чортиці. У народі збереглося забобонне повір’я, що колись на цих горах Бог воював із чортом. З обох боків кидали каміння, і оскільки Бог мав більше сили, то й камені на горі Чортиці виявилися більшими. На думку декого, це давно впалі аероліти. На захід від цих гір — яр Водопой, що з’єднується з Жилим яром, а між цими горами великий пагорб зветься Середнім шпилем. На місці нинішнього яру Водопою за давніх років було озеро, яке слугувало водопоєм для міських стад, що паслися в полі. Далі — долина Винаровка. Розповідають, що колись чумаки везли бочки з горілкою; в одній із них вивалилося дно, вино розлилося, і відтоді долина зветься Винаровкою. Далі — яр Буди, частина якого зветься Блосковщиною, за ім’ям одного селянина, Блоска. У Будах була в давнину глибока криниця Безо́дня, а ближче до міста — інша, що звалася Альтанка, з якої брали воду для короля Станіслава Понятовського, коли він у Каневі чекав на прибуття ІМПЕРАТРИЦІ КАТЕРИНИ II. Ще ближче до міста — урочище Болвани з кількома ставками, що утворилися з річки Сухий Дунаєць. Сільське оточення цих ставків — з млинами й місточками, білими хатами, садками й нагірними гаями — складає кілька чарівних краєвидів. Це урочище, за словами жителів, назвали Болванами відтоді, як тут відливали дзвони, для яких зазвичай спершу готують болвани [ливарні моделі]. На південному березі Сухого Дунайця є урочище Малі Болвани. По той бік Сухого Дунайця, навпроти двору Чернеченка, який живе по цей бік, був у давнину жіночий римо-католицький монастир. Далі, вже в самому місті, є Червоний яр — від червоної гончарної глини, яку тут знаходять, — і яр Варшава́. Якщо виїхати з міста на берег Дніпра й їхати вниз, то за горою Московкою буде гора Жидовка, за нею — слобідка Сельце; за Сельцем — яр Сухий Потік; за ним — гора Гончариха, за Гончарихою — урочище Ісковщина, далі — слобідка Багриновка. За нею — Мала гора, біля Лисої гори — Холодний яр, з якого нібито завжди віє холодом. Далі, за пів версти, — Смалена гора; за нею долина, в якій стояв монастирок, збудований ченцями, що лишилися після 1630 року; а за долиною на південь — Чернеча гора, на якій ченці косили сіно, а на захід — Березова гора. Уздовж північного підніжжя Чернечої гори тече Меланин потік.
Оригінал
О путешествіи ИМПЕРАТРИЦЫ ЕКАТЕРИНЫ по Днѣпру любопытныя подробности напечатаны въ Сынѣ Отечества 1843 года № 3, а о путешествіи въ Каневъ короля Августа въ Warszawskiej Gazetie 1859 года № 250 и слѣдующіе.
Переклад
Цікаві подробиці про подорож ІМПЕРАТРИЦІ КАТЕРИНИ Дніпром надруковано в [журналі] «Сын Отечества» 1843 року, № 3, а про подорож короля Августа до Канева — у Warszawskiej Gazetie 1859 року, № 250 і наступних.
Оригінал
Въ началѣ прошлаго вѣка въ Каневѣ оставалось двѣ приходскія деревяныя церкви Спасская и Васильевская и одна каменная монастырская, Успенская. Во всѣхъ изъ нихъ введено было уніятское духовенство и Богослуженіе. О церкви Св. Василія въ визитѣ Каневскаго деканата 1746 года говорится, что она давно на своемъ мѣстѣ выстроена, что уже стара, что она о трехъ куполахъ, «дзвоница при ней на 4-хъ слупахъ». Утварью была очень убога, какъ и всѣ тогдашнія церкви. Церковь эта имѣла прихожанъ не болѣе 400 душъ обоего пола, по чему въ началѣ текущаго вѣка упразднена. Спасская церковь также описывается въ визитѣ 1746 г. очень бѣдною. Она построена 1727 года около старой и возобновлена 1791 и 1857 года. Нынѣ она имѣетъ особенный приходъ, изъ 1520 душъ об. пола состоящій; а духовенству ея, кромѣ жалованья, по штатамъ городскихъ церквей назначаемаго, принадлежатъ пахатныхъ и сѣнокосныхъ земель болѣе 18 десятинъ. Церковь Успенія Богоматери каменная, построена великимъ княземъ Всеволодомъ Ольговичемъ 1144 г., во имя Св. Георгія, по свидѣтельству Нестора (см. Ист. Гос. Рос. II Т. прим. 283). При церкви этой учрежденъ былъ впослѣдствіи монастрырь, въ которомъ погребено обезглавленное въ Львовѣ тѣло малороссійскаго гетмана Подковы. Въ этомъ монастырѣ былъ тогда монахомъ другъ его, гетманъ Шахъ. Изъ этаго же монастыря, какъ сказано выше, по извѣстію Конисскаго, взятъ былъ Поляками на казнь гетманъ Остраница. Монастырь этотъ сожженъ и разрушенъ татарами въ 1630 году. Въ числѣ погибшихъ въ то время христіанъ, былъ и архимандритъ монастыря Св. Макарій Токаревскій, котораго мощи находятся нынѣ въ Переяславлѣ въ Вознесенскомъ монастырѣ. Этому святому, Татары, послѣ многихъ мученій, открутили голову и отсѣкли глезна 1). Оставшіеся въ живыхъ монахи, не будучи въ состояніи возобновить свою опустошенную обитель, основали себѣ маленькую деревянную церковь во имя Покрова Пресв. Богородицы, въ лѣсу надъ Днѣпромъ въ 5-ти верстахъ отъ города, на томъ самомъ мѣстѣ, которое и по нынѣ называется монастыркомъ, но и тамъ они не остались въ покоѣ. Уніаты выгнали ихъ изъ уединенной обители, а церковь перенесли въ городъ и поставили возлѣ развалинъ Успенской, гдѣ и была она школьною церковью при училищѣ, основанномъ здѣсь Базилянами. Въ 1810 году, съ помощію частныхъ благотворительныхъ особъ, Базиляне возобновили бывшую въ развалинахъ каменную церковь, которая въ 1833 году, по Высочайшему повелѣнію, поступила въ вѣдомство православнаго духовенства, и съ 1844 года обращена въ соборную. Нынѣшняя ея архитектура ни мало не напоминаетъ старины, ибо старыя стѣны, сложенныя изъ такъ называемаго византійскаго кирпича, уцѣлѣли только до оконъ, но и тѣ украшены новыми пилястрами и карнизами. Къ соборной церкви принадлежитъ 40 десятинъ сѣнокосной земли на Днѣпровскихъ лугахъ.
Переклад
На початку минулого [XVIII] століття в Каневі залишалося дві парафіяльні дерев’яні церкви — Спаська й Василівська — та одна кам’яна монастирська, Успенська. У всіх них було запроваджено уніатське духовенство й богослужіння. Про церкву Св. Василія у візиті Канівського деканату 1746 року сказано, що вона давно збудована на своєму місці, що вже стара, що має три бані, «дзвоница при ней на 4-хъ слупахъ» [дзвіниця при ній на 4 стовпах]. Начинням вона була дуже вбога, як і всі тодішні церкви. Ця церква мала парафіян не більше 400 душ обох статей, тому на початку поточного [XIX] століття її скасовано. Спаську церкву у візиті 1746 р. так само описано дуже бідною. Її збудовано 1727 року біля старої й відновлено 1791 і 1857 років. Нині вона має окрему парафію, що складається з 1520 душ обох статей, а її духовенству, крім платні, призначеної за штатами міських церков, належить понад 18 десятин орної й сінокісної землі. Кам’яну церкву Успіння Богоматері, за свідченням Нестора, збудував великий князь Всеволод Ольгович 1144 р. на честь Св. Георгія (див. Ист. Гос. Рос. II Т. прим. 283). При цій церкві згодом заснували монастир, у якому поховано тіло малоросійського гетьмана Підкови, обезголовленого у Львові. У цьому монастирі був тоді ченцем його друг, гетьман Шах. З цього ж монастиря, як сказано вище, за звісткою Кониського, поляки взяли на страту гетьмана Остряницю. Цей монастир спалили й зруйнували татари 1630 року. Серед християн, що загинули тоді, був і архімандрит монастиря Св. Макарій Токаревський, мощі якого нині перебувають у Переяславі, у Вознесенському монастирі. Цьому святому татари після багатьох мук відкрутили голову й відтяли глезна [кісточки ніг] 1). Ченці, що лишилися живі, не маючи змоги відновити свою спустошену обитель, заснували собі невелику дерев’яну церкву на честь Покрови Пресв. Богородиці в лісі над Дніпром, за 5 верст від міста, на тому самому місці, що й донині зветься монастирком, але й там їх не залишили в спокої. Уніати вигнали їх із відлюдної обителі, а церкву перенесли до міста й поставили біля руїн Успенської, де вона й була шкільною церквою при училищі, заснованому тут базиліанами. 1810 року з допомогою приватних доброчинців базиліани відновили кам’яну церкву, що лежала в руїнах; 1833 року за Найвищим повелінням вона перейшла у відання православного духовенства, а з 1844 року її перетворено на соборну. Нинішня її архітектура анітрохи не нагадує старовини, бо старі стіни, складені з так званої візантійської цегли, вціліли тільки до вікон, але й ті прикрашено новими пілястрами й карнизами. Соборній церкві належить 40 десятин сінокісної землі на дніпровських луках.
Оригінал
Сказавши о Каневскихъ церквахъ все, что мы знаемъ, не должно упустить, что до татарскаго владычества упоминается въ нашихъ лѣтописяхъ Каневская епископія и имена нѣсколькихъ Каневскихъ епископовъ; а также, что со 2-й четверти прошлаго вѣка при Каневской Спасской церкви состояли грекоунитскіе деканы, завѣдывавшіе церквами и духовенствомъ Каневскаго деканата 2).
Переклад
Сказавши про канівські церкви все, що ми знаємо, не слід оминути й того, що до татарського панування в наших літописах згадуються Канівська єпископія та імена кількох канівських єпископів, а також того, що з 2-ї чверті минулого [XVIII] століття при канівській Спаській церкві перебували греко-уніатські декани, які завідували церквами й духовенством Канівського деканату 2).
Оригінал
Житіе Св. Макарія, издано бывшимъ архіепископомъ Полтавскимъ Наѳанаиломъ, въ 1848 году особою брошюрою. Изъ игуменовъ Каневскихъ извѣстенъ еще Іовъ Заюнчковскій, архимандритъ Кобринскій, подписавшій подъ избраніемъ въ гетманы Юрася, за войсковаго судью.
Переклад
Житіє Св. Макарія видав колишній архієпископ полтавський Нафанаїл 1848 року окремою брошурою. З канівських ігуменів відомий ще Іов Заюнчковський, архімандрит кобринський, який підписався під обранням Юрася в гетьмани за військового суддю.
Оригінал
Присовокупимъ списокъ церквей Каневскаго деканата, заимствованный нами изъ визиты за 1746
Переклад
Додамо список церков Канівського деканату, запозичений нами з візити за 1746
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 18 десятин ≈ 19,7 га; 5 верст ≈ 5,3 км; 40 десятин ≈ 43,7 га. Перерахунок наш.
Назва. «Каневъ» — Канів.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.
«Містечко». Невелике торговельне поселення з ярмарками й торгами, проміжне між селом і містом.
«Деканат». Церковна округа з кількох парафій на чолі з деканом.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Канівський повіт, «КАНЕВСКІЙ УѢЗДЪ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 537–542. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/kaniv/