Текст і переклад

Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.

Оригінал

ДЫМЕРЪ мѣстечко на половинѣ дороги изъ Кіева въ Чернобыль въ 45 верстахъ отъ обоихъ мѣстъ. Оно окружено съ трехъ сторонъ ручьемъ Пеховкою, на которомъ есть нѣсколько прудовъ съ мельницами. Съ сѣверо-восточной стороны тотчасъ за мѣстечкомъ начинаются лѣса, простирающіеся до деревни Злодіевки и дальше; къ юго-востоку и къ югу—поля, образовавшіеся отъ истребленія лѣсовъ, за коими опять лѣса до самаго Кіева съ небольшими полянами во кругъ деревень. Земель къ Дымеру принадлежитъ до 4000 десятинъ. Въ прежнее время принадлежало еще болѣе полей; но земли лежащія по направленію къ с. Демидову, въ концѣ прошлаго вѣка бывшими старостами Дымерскими, произвольно уступлены частнымъ владѣльцамъ. Объ нихъ палата государственныхъ имуществъ ведетъ искъ въ судебныхъ инстанціяхъ. Поля, принадлежащія Дымеру состоятъ изъ глины, смѣшанной нѣсколько съ пескомъ, что образуетъ легкій черноземъ, почему къ хлѣбопашеству умѣренно способны. За то Дымерскіе лѣса славны своею обширностію и качествомъ растущихъ въ нихъ деревъ. Въ нихъ много водится дикихъ звѣрей, охота за коими составляла въ прежнее время любимое занятіе Дымерскихъ владѣльцевъ. Прежде водились въ нихъ бобры, росомахи и медвѣди. Теперь попадаются только дикія козы, кабаны, лоси, волки и другіе звѣри, свойственные здѣшнему краю. Лѣса Дымерскіе охраняются лѣсничимъ изъ офицеровъ, живущихъ въ с. Лютежѣ и стражниками пѣшими и конными, коихъ нынѣ въ Дымерской дачѣ до 30 человѣкъ съ однимъ унтеръ-офицеромъ.

Переклад

ДИМЕР, містечко на півдорозі з Києва до Чорнобиля, за 45 верст від кожного з них. З трьох боків його оточує струмок Пеховка, на якому є кілька ставків із млинами. З північно-східного боку відразу за містечком починаються ліси, що тягнуться до села Злодієвки й далі; на південний схід і на південь — поля, що утворилися після винищення лісів, а за ними знову ліси аж до самого Києва з невеликими галявинами навколо сіл. Димерові належить до 4000 десятин землі. Раніше йому належало ще більше полів, але землі, що лежать у напрямку с. Демидова, наприкінці минулого століття колишні димерські старости самовільно відступили приватним власникам. Палата державного майна веде про них позов у судових інстанціях. Поля, що належать Димерові, складаються з глини, трохи змішаної з піском, що утворює легкий чорнозем, тому вони помірно придатні для хліборобства. Зате димерські ліси славляться своєю розлогістю та якістю дерев, які в них ростуть. У них водиться багато диких звірів, полювання на яких колись було улюбленим заняттям димерських власників. Раніше в них водилися бобри, росомахи й ведмеді. Тепер трапляються лише дикі кози, кабани, лосі, вовки та інші звірі, властиві цьому краю. Димерські ліси охороняють лісничий з офіцерів, який живе в с. Лютежі, і піші та кінні стражники, яких нині в Димерській дачі до 30 осіб з одним унтер-офіцером.

Оригінал

Въ періодъ борьбы Малороссіи съ Польшею за вѣру и народность о Дымерѣ упоминается, какъ значительномъ городѣ. Здѣсь поляки вырѣзывали жителей до послѣдняго человѣка. Въ свою очередь и Русскій народъ истреблялъ поляковъ безъ останка, когда ему удавалось брать верхъ. Подъ конецъ войнъ за Малороссію поляки, желавшіе имѣть малороссійскаго гетмана отъ нихъ зависящаго и избиравшіе таковаго найчаще изъ поляковъ же, избрали Дымеръ мѣстопребываніемъ этому своему чиновнику. Янъ III вручилъ гетманскую булаву Евстафію Гоголю, служившему при Дорошенкѣ Подольскимъ полковникомъ и передавшемуся къ полякамъ въ 1674 году. Ему первому велѣно было жить на полѣсьѣ въ городѣ Дымерѣ съ полученіемъ доходовъ какъ отсюда, такъ и изъ окрестныхъ деревень и селъ. Кромѣ того Гоголю назначено было жалованье изъ польской казны. Къ этому времени должно отнести построеніе въ Дымерѣ крѣпости, остатки которой сохранились до настоящаго времени. Кромѣ валовъ и рвовъ теперь видны полуразрушенные погреба вѣроятно пороховые. Здѣшніе старики разсказываютъ, что въ бывшей крѣпости находилось двѣ пушки: одна на высокой насыпи обращена къ сѣверу, другая надъ погребомъ направлена къ югу. Дымеръ въ это время пользовался магдабурскими правами и жители раздѣлялись на цехи, ибо знакъ одного изъ цеховъ хранится въ Дымерской церкви. Знаменитый полковникъ Семенъ Палій, разрушавшій разныя затѣи польскія, положилъ конецъ и Дымерскимъ гетманамъ польскимъ и самой крѣпости. Въ 1703 году онъ взялъ приступомъ Дымеръ и разогналъ поляковъ. Съ того времени Дымеръ низведенъ на степень мѣстечка, считавшагося главнымъ въ Дымерскомъ старотствѣ. У жителей остались въ памяти пожизненные владѣльцы старотства: Каэтанъ Потоцкій, Голіевскій и князья Любомірскіе. Съ 1810 года казна приняла въ свое распоряженіе Дымеръ и село Катюжанку, но отдавала въ арендное владѣніе разнымъ лицамъ за извѣстную сумму до 1846 года, когда крестьяне были переведены на оброки и образовано сельское управленіе. Еще въ 1843 году, по настоянію епархіальнаго начальства открыто приходское училище, преобразованное спуская пять лѣтъ въ писарское, въ коемъ учится до 60 мальчиковъ. Отъ казны назначено жалованье наставнику 100 руб. и его помощнику 80 руб. Въ мѣстечкѣ утверждены четыре годовыя ярмарки. Жителей обоего пола въ мѣстечкѣ: православныхъ 1043, евреевъ 470. Дымеръ былъ назначенъ уѣзднымъ городомъ въ 1796 году, но въ скорости это отмѣнено 1). Изъ урочищъ во кругъ Дымера замѣчательны: а) Котова могила, по правой сторонѣ дороги, идущей къ Дымерской Руднѣ, въ 7-ми верстахъ отъ мѣстечка. Она поросла лѣсомъ. б) Попова Гадычевка, по дорогѣ въ Ваховку съ колодеземъ легкой воды, а вблизи Матафіева Гадычевка со многими небольшими могилками поросшими вѣковыми деревьями. в) Камянка по Чернобыльской дороги въ 5-ти верстахъ, гдѣ въ прошломъ вѣкѣ была винокурня, водяная мельница и 3 дома для рабочихъ. Нынѣ живетъ только сторожъ. г) Близь Дымера въ 1853 году назначено отъ вѣдомства государственныхъ имуществъ 11 участковъ пахатныхъ земель въ 6 десятинъ каждый, для водворенія на нихъ семействъ евреевъ хлѣбопашцевъ съ тѣмъ, чтобы они за пользованіе этими землями, по истеченіи льготнаго времени, вносили въ сельское управленіе установленную плату. Но колонія эта не процвѣтаетъ земледѣліемъ и евреи, по истеченіи льготныхъ лѣтъ, возвращаются къ прежнему роду жизни и часто вовсе оставляютъ земледѣльческую колонію.

Переклад

У період боротьби Малоросії з Польщею за віру й народність про Димер згадується як про значне місто. Тут поляки вирізували жителів до останньої людини. Своєю чергою і руський народ винищував поляків до ноги, коли йому вдавалося брати гору. Під кінець воєн за Малоросію поляки, які хотіли мати залежного від них малоросійського гетьмана й обирали такого найчастіше з-поміж самих же поляків, обрали Димер місцем перебування цього свого урядовця. Ян III вручив гетьманську булаву Євстафію Гоголю, який служив у Дорошенка подільським полковником і 1674 року перейшов до поляків. Йому першому велено було жити на Поліссі, у місті Димері, й отримувати прибутки як звідси, так і з навколишніх сіл. Крім того, Гоголеві призначено платню з польської скарбниці. До цього часу слід віднести будівництво в Димері фортеці, рештки якої збереглися донині. Крім валів і ровів, тепер видно напівзруйновані льохи, ймовірно порохові. Тутешні старожили розповідають, що в колишній фортеці було дві гармати: одна на високому насипу, обернена на північ, друга над льохом, спрямована на південь. Димер у той час користувався магдебурзьким правом, і жителі поділялися на цехи, бо знак одного з цехів зберігається в димерській церкві. Славетний полковник Семен Палій, який руйнував різні польські задуми, поклав край і польським димерським гетьманам, і самій фортеці. 1703 року він узяв Димер приступом і розігнав поляків. Відтоді Димер знижено до рівня містечка, яке вважалося головним у Димерському старостві. У пам’яті жителів залишилися довічні володарі староства: Каєтан Потоцький, Голієвський і князі Любомирські. Від 1810 року казна взяла у своє розпорядження Димер і село Катюжанку, але віддавала їх в орендне володіння різним особам за певну суму до 1846 року, коли селян переведено на оброк і утворено сільське управління. Ще 1843 року на наполягання єпархіального начальства відкрито парафіяльне училище, через п’ять років перетворене на писарське, у якому навчається до 60 хлопчиків. Від казни призначено платню наставникові 100 руб. і його помічникові 80 руб. У містечку затверджено чотири річні ярмарки. Жителів обох статей у містечку: православних 1043, євреїв 470. 1796 року Димер було призначено повітовим містом, але невдовзі це скасовано 1). З урочищ навколо Димера варті уваги: а) Котова могила, праворуч від дороги, що веде до Димерської Рудні, за 7 верст від містечка. Вона поросла лісом. б) Попова Гадичевка, при дорозі до Ваховки, з криницею легкої води, а поблизу — Матафієва Гадичевка з багатьма невеликими могилками, порослими віковими деревами. в) Кам’янка, при Чорнобильській дорозі, за 5 верст, де в минулому столітті були гуральня, водяний млин і 3 будинки для робітників. Нині там живе лише сторож. г) Поблизу Димера 1853 року відомство державного майна виділило 11 ділянок орної землі по 6 десятин кожна, щоб поселити на них родини євреїв-хліборобів, з тим щоб вони за користування цими землями після закінчення пільгового часу вносили до сільського управління встановлену плату. Але ця колонія не процвітає хліборобством, і євреї після закінчення пільгових років повертаються до колишнього способу життя й часто зовсім залишають землеробську колонію.

Оригінал

Въ настоящее время въ мѣстечкѣ одна деревянная приходская церковь во имя св. Безсребренниковъ Космы и Даміана, построенная въ 1754 году, какъ видно изъ надписи во кругъ дверей церковныхъ. По штатамъ причислена къ 5-му классу; земли имѣетъ 41 десятину. Въ 1835 году въ ней построенъ новый иконостасъ, а съ 1852 года вся церковь исправлена на счетъ отпущенныхъ изъ казны 1771 руб. серебромъ. Изъ надписи на иконѣ распятія Спасителя въ олтарѣ находящейся явствуетъ, что въ 1636 году уже находилась въ Дымерѣ церковь во имя Космы и Даміана, въ которую икона эта пожертвована здѣшнимъ жителемъ Андреемъ Ошумкомъ. Еще недавно существовала въ Дымерѣ другая церковь во имя Святителя Николая, которая при уніи называлась Деканскою церковію 1). Церковь эта сгорѣла въ 1794 году со всѣмъ церковнымъ имуществомъ и письменными актами бывшихъ дымерскихъ декановъ. Она стояла на томъ мѣстѣ, гдѣ нынѣ усадьба церковно-служителей, въ 45 шагахъ на югъ отъ нынѣшней церкви. Вотъ въ какихъ словахъ описывается Деканская церковь въ визитѣ за 1783 годъ: «Церкевь парохіальна Дымерска, тітулем свіе̨тего Миколаіа защицаіа̨ца сіа, выставіона a prima radice в котором року, никт не паміа̨та. Щегульне парохіане стары мѣшканцы повѣдаіа̨, иж была церкевь, як слышали от своих пр̄одков, в руине̨ давнѣйше̨ от непр̄іятель татаров пр̄ез огонь кторего навет знаки были, до упадку пр̄имушона. Была и друга в венглы (углы) рубіона (срублена), але и тей заложенья никт не паміа̨та. Теразнѣйша реставрована 1770 року, дня 8 Мая». Прихожанѣ Николаевская церковь имѣла въ томъ же 1783 году обоего пола 423. тогда какъ въ Косми-Даміановскомъ приходѣ числилось 674.

Переклад

Нині в містечку одна дерев’яна парафіяльна церква на честь св. безсрібників Косми й Даміана, збудована 1754 року, як видно з напису навколо церковних дверей. За штатом належить до 5-го класу; землі має 41 десятину. 1835 року в ній споруджено новий іконостас, а від 1852 року всю церкву відремонтовано коштом виділених із казни 1771 руб. сріблом. З напису на іконі Розп’яття Спасителя, що міститься у вівтарі, видно, що 1636 року в Димері вже була церква на честь Косми й Даміана, до якої цю ікону пожертвував тутешній житель Андрій Ошумок. Ще недавно в Димері існувала інша церква — на честь святителя Миколая, яка за унії називалася Деканською церквою 1). Ця церква згоріла 1794 року з усім церковним майном і письмовими актами колишніх димерських деканів. Вона стояла на тому місці, де нині садиба церковнослужителів, за 45 кроків на південь від теперішньої церкви. Ось якими словами описано Деканську церкву у візиті за 1783 рік: «Церкевь парохіальна Дымерска, тітулем свіе̨тего Миколаіа защицаіа̨ца сіа, выставіона a prima radice в котором року, никт не паміа̨та. Щегульне парохіане стары мѣшканцы повѣдаіа̨, иж была церкевь, як слышали от своих пр̄одков, в руине̨ давнѣйше̨ от непр̄іятель татаров пр̄ез огонь кторего навет знаки были, до упадку пр̄имушона. Была и друга в венглы (углы) рубіона (срублена), але и тей заложенья никт не паміа̨та. Теразнѣйша реставрована 1770 року, дня 8 Мая» [Парафіяльна Димерська церква, що носить титул святого Миколая; в якому році її поставлено від самої основи, ніхто не пам’ятає. Зокрема парафіяни, старі мешканці, розповідають, що давніша церква, як вони чули від своїх предків, була доведена до руїни й занепаду ворогами-татарами через вогонь, сліди якого навіть були. Була й друга, рублена в угли, але і її закладення ніхто не пам’ятає. Теперішню відреставровано 1770 року, дня 8 травня.]. Парафіян Миколаївська церква мала того ж 1783 року 423 обох статей, тоді як у Космо-Даміанівській парафії налічувалося 674.

Оригінал

См. полн. собр. записокъ Ресійской Имперіи № 17,526.

Переклад

Див. Повне зібрання законів Російської імперії, № 17526.

Оригінал

Кіевская Епархія при уніи раздѣлялась на Деканаты, называвшіеся по именемъ главнѣйшихъ городовъ. Вотъ селенія, составлявшія Дымерскій Деканатъ въ 1783 году: Дымеръ, Гостомля, Андріевка, Бородянка, Загальцы, Дружинъ, Шибине, Бабинцы, Микуличи, Рубежовка, Лубьанка, Козаровичи, Демидовъ, Глебовка, Ясногородка, Рухтичи, Горностайполь, Оране, Приборекъ, Иванковъ, Розважевъ, Сбуховичи, Кресатичи, Лубьанка, Павловичи, Стечанка, Мартыновичи, Волчковъ, Кухари, Голубіевичи, Унинъ, Базары, Воробьи старые, и Воробьи новые. Въ архивѣ Кіевской Консисторіи въ числѣ уніатскихъ визитъ, или обзоровъ церквей экстра-ординарныхъ, есть визита Дымерскаго Деканства, писанная польскимъ нарѣчіемъ и латинскими буквами, какъ и всѣ прочія. Дѣлая выписки изъ этихъ визитъ, мы будемъ переписывать ихъ нашимъ алфавитомъ, что дѣлаетъ польскую рѣчь понятною для русскаго безъ особаго перевода и не уничтожаетъ, какъ мы думаемъ, въ разныхъ приводимыхъ нами замѣткахъ того букета мѣстности и старины, который бы пропадалъ съ переводомъ ихъ на Русскій языкъ. Просимъ извинить насъ за недостатки употребленнаго нами для польскаго нарѣчія правописанія. Мы убѣждены, въ крайней необходимости польской граматики такой, изъ которой бы удаленъ былъ не только латинскій элементъ, но и самыя буквы. Иначе: мы должны для польскаго и прочихъ славянскихъ нарѣчій здѣлать то, что поляки хотятъ и начали дѣлать съ Русскимъ языкомъ и его нарѣчіями, усиливаясь втиснуть ихъ въ латинскій алфавитъ.

Переклад

Київська єпархія за унії поділялася на деканати, що називалися за іменами найголовніших міст. Ось поселення, які становили Димерський деканат 1783 року: Димер, Гостомель, Андріївка, Бородянка, Загальці, Дружин, Шибене, Бабинці, Микуличі, Михайлівка-Рубежівка, Луб’янка, Козаровичі, Демидів, Глібівка, Ясногородка, Рухтичі, Горностайпіль, Оране, Приборек, Іванків, Розважев, Сбуховичі, Кресатичі, Луб’янка, Павловичі, Стечанка, Мартиновичі, Волчков, Кухарі, Голубієвичі, Унин, Базари, Вороб’ї старі і Вороб’ї нові. В архіві Київської консисторії серед уніатських візит, або екстраординарних оглядів церков, є візита Димерського деканства, писана польським наріччям і латинськими літерами, як і всі інші. Роблячи виписки з цих візит, ми будемо переписувати їх нашою абеткою, що робить польську мову зрозумілою для російського [читача] без окремого перекладу і, як ми гадаємо, не знищує в різних наведених нами нотатках того присмаку місцевості й старовини, який зникав би з перекладом їх на російську мову. Просимо вибачити нам вади вжитого нами для польського наріччя правопису. Ми переконані в крайній потребі такої польської граматики, з якої було б усунуто не лише латинський елемент, а й самі літери. Інакше: ми мусимо зробити для польського та інших слов’янських наріч те, що поляки хочуть робити й почали робити з російською мовою та її наріччями, силкуючись втиснути їх у латинську абетку.

Примітки до перекладу

Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 45 верст ≈ 48 км; 4000 десятин ≈ 4370 га; 7 верст ≈ 7,5 км; 5 верст ≈ 5,3 км; 6 десятин ≈ 6,6 га. Перерахунок наш.

Назва. «Дымеръ» — Димер.

«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.

«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.

«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».

«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.

Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.

Про джерело

Книга
«Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
Розділ
Київський повіт, «КІЕВСКІЙ УѢЗДЪ»
Сторінки
11–13 · скан 11, скан 12, скан 13
Ліцензія
Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.

Як цитувати

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 11–13. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/dymer/