Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
БѢЛИЛОВКА, мѣстечко расположенное на неровной возвышенности по обѣимъ сторонамъ рѣки Раставицы и ручья Сытни, отъ Волосскихъ Махаринецъ текущаго, имѣетъ издали весьма красивый видъ. Раставица огибая мѣстечко съ двухъ сторонъ, а ручей Ситня съ третьей, образуютъ своими широкими и глубокими прудами полуостровъ, на которомъ расположена важнѣйшая часть мѣстечка съ церквами. Крайнія части мѣстечка или предмѣстья называются: заручьемъ Ситнею, Курсовкою, на правой сторонѣ Раставицы, Раставицею и немного ниже по рѣкѣ, Дергановкою. Жителей обоего пола какъ въ мѣстечкѣ, такъ и во всѣхъ его предмѣстьяхъ съ Дергановкою: православныхъ 3282, римскихъ католиковъ 206, евреевъ 1460. У жителей сохранилось преданіе, что Бѣлиловка прежде существовала подъ именемъ города Бѣлилова. Этимъ именемъ городъ назывался отъ бѣлыхъ каменныхъ зданій и церквей, существовавшихъ въ городѣ до разоренія его Татарами. Время Татарскаго нашествія преданіе съ точностію неопредѣляетъ. Тогда булы великіе руйнаціи, старожилы говорятъ, ясно отличая эту эпоху отъ позднѣйшей эпохи козацкихъ войнъ съ поляками. Преданіе также говоритъ, что, при разореніи Татарами Бѣлилова, жители были избиты, многіе уведены въ плѣнъ; только немногіе спаслись бѣгствомъ. Какъ бы въ подтвержденіе сохранившагося у жителей преданія, время сохранило древнія могилы, кладбища и валы. Съ восточной стороны вблизи дома (палаца) бывшихъ владѣльцовъ Бѣлиловскаго имѣнія графовъ Потоцкихъ, есть земляной валъ со рвомъ. Вершина этаго вала, какъ удостовѣряютъ очевидцы «за Польщи» была увѣнчана высокимъ дубовымъ частоколомъ. Тамъ, гдѣ этотъ валъ по косогору спускается къ рѣкѣ, осталось пощаженное временемъ какое-то каменное зданіе, по видимому башня, имѣвшая военное назначеніе. Толстые слои извести между камнемъ и кирпичемъ и форма кирпичей напоминаютъ старыя каменныя зданія великихъ князей Кіева. Каждая сторона башни имѣетъ въ длину 6, въ высоту 3 сажени, а толщины 2 аршина. Разсказываютъ, что вблизи этой башни были, лѣтъ за 80, желѣзные ворота. Построеніе башни и воротъ жители относятъ къ самой отдаленной древности. Съ юго-западной стороны мѣстечка надъ рѣкою вблизи каменныхъ скалъ на возвышенномъ мѣстѣ находится замчище, окруженное валомъ и рвомъ съ признаками недавнихъ въ немъ битвъ съ огнестрѣльнымъ оружіемъ; а немного далѣе отсюда, на правой сторонѣ Раставицы, тамъ, гдѣ она шумитъ, переливаясь съ камня на камень, въ живописномъ мѣстоположеніи, по сохранившемуся у жителей преданію, находилось жилище или лагерь Семена Палія. Въ полуверстѣ отсюда къ сѣверу, въ направленіи къ Бердичеву, замѣтны земляныя насыпи или валки, построеніе коихъ также приписывается Палію. Но самымъ очевиднымъ доказательствомъ значительнаго населенія въ давнее время Бѣлиловки и многихъ кровавыхъ здѣсь стычекъ служитъ то, что нѣтъ мѣста ни въ самомъ мѣстечкѣ, ни вблизи его на поляхъ, гдѣ бы непопадались, при копаніи, кости человѣческія въ значительномъ количествѣ. Изъ владѣльцевъ Бѣлиловки можемъ назвать Анну, княгиню Корецкую, урожденную Хоткевичеву, основательницу Бѣлиловскаго монастыря въ началѣ XVII вѣка. По возстановленіи польскаго владычества Бѣлиловка принадлежала Антонію Любомірскому, старостѣ Казимирскому. Съ половины XVIII вѣка Іоанну-Клементію Браницкому, каштеляну Краковскому, послѣднему потомку по мужеской линіи могущественной польской фамиліи, женатому на сестрѣ короля Понятовскаго. Отъ него Бѣлиловка досталась по родству князю Любомірскому, дочь коего Марія была за Радзивилломъ, и неимѣя дѣтей, подарила Бѣлиловское имѣніе въ 1792 году крестному и усыновленному своему сыну, графу Іоанну Потоцкому, сыну Франца-Петра графа Потоцкаго старосты Щержецкаго. У сына Іоаннова Германа Бѣлиловка съ Дергановкою и Сестриновкою конфискованы въ казну въ 1831 году, за участіе его въ польскомъ мятежѣ и за государственныя преступленія. Въ Бѣлиловкѣ становятся ярмарки по Воскресеньямъ чрезъ каждыя двѣ недели; есть кожевенный и пивоваренный заводы; центръ управленія казенными поселянами Бердичевскаго уѣзда.
Переклад
БІЛИЛІВКА, містечко, розташоване на нерівному підвищенні по обидва боки річки Роставиці й струмка Ситні, що тече від Волоських Махаринців, здалеку має дуже гарний вигляд. Роставиця, огинаючи містечко з двох боків, а струмок Ситня — з третього, утворюють своїми широкими й глибокими ставами півострів, на якому розташована найважливіша частина містечка з церквами. Крайні частини містечка, або передмістя, називаються: за струмком Ситнею — Курсовка, на правому боці Роставиці — Роставиця і трохи нижче за річкою — Дергановка. Жителів обох статей як у містечку, так і в усіх його передмістях разом із Дергановкою: православних 3282, римо-католиків 206, євреїв 1460. У жителів зберігся переказ, що Білилівка колись існувала під назвою міста Білилова. Цю назву місто мало від білих кам’яних будівель і церков, які існували в ньому до зруйнування його татарами. Часу татарської навали переказ точно не визначає. Тогда булы великіе руйнаціи [тоді були великі руйнування], кажуть старожили, чітко відрізняючи цю епоху від пізнішої епохи козацьких воєн із поляками. Переказ також каже, що під час зруйнування Білилова татарами жителів було перебито, багатьох забрано в полон; лише небагатьом удалося врятуватися втечею. Мов на підтвердження збереженого в жителів переказу, час зберіг давні могили, кладовища й вали. Зі східного боку, поблизу будинку (палацу) колишніх власників білилівського маєтку, графів Потоцьких, є земляний вал із ровом. Вершину цього валу, як засвідчують очевидці, «за Польщи» [за Польщі] вінчав високий дубовий частокіл. Там, де цей вал схилом спускається до річки, залишилася пощаджена часом якась кам’яна будівля, мабуть, вежа, що мала військове призначення. Товсті шари вапна між каменем і цеглою та форма цеглин нагадують старі кам’яні будівлі великих князів Києва. Кожна сторона вежі має в довжину 6, у висоту 3 сажні, а завтовшки 2 аршини. Розповідають, що поблизу цієї вежі років 80 тому були залізні ворота. Спорудження вежі й воріт жителі відносять до найглибшої давнини. З південно-західного боку містечка, над річкою, поблизу кам’яних скель, на підвищеному місці є замчище, оточене валом і ровом, з ознаками недавніх у ньому боїв із вогнепальною зброєю; а трохи далі звідси, на правому боці Роставиці, там, де вона шумить, переливаючись із каменя на камінь, у мальовничій місцевості, за збереженим у жителів переказом, було житло чи табір Семена Палія. За пів версти звідси на північ, у напрямку до Бердичева, помітні земляні насипи, або невеликі вали, спорудження яких також приписують Палієві. Але найочевиднішим доказом значної залюдненості Білилівки в давнину й багатьох кривавих сутичок тут є те, що немає місця ні в самому містечку, ні поблизу нього на полях, де б під час копання не траплялися людські кістки у значній кількості. Серед власників Білилівки можемо назвати Анну, княгиню Корецьку, уроджену Хоткевич, засновницю Білилівського монастиря на початку XVII століття. Після відновлення польського панування Білилівка належала Антонію Любомирському, казимирському старості. З половини XVIII століття — Іоанну-Клементію Браницькому, краківському каштелянові, останньому нащадкові по чоловічій лінії могутнього польського роду, одруженому із сестрою короля Понятовського. Від нього Білилівка дісталася за спорідненістю князеві Любомирському, дочка якого Марія була заміжня за Радзивіллом і, не маючи дітей, 1792 року подарувала білилівський маєток своєму хрещеному й усиновленому синові, графові Іоанну Потоцькому, синові Франца-Петра, графа Потоцького, щержецького старости. У сина Іоанна, Германа, Білилівку з Дергановкою та Сестринівкою 1831 року конфісковано до скарбниці за його участь у польському заколоті та за державні злочини. У Білилівці бувають ярмарки по неділях, кожні два тижні; є шкіряний і пивоварний заводи; [тут] центр управління казенними селянами Бердичівського повіту.
Оригінал
О церквахъ. На томъ мѣстѣ, гдѣ стоитъ недавно монастырская, а нынѣ приходская Георгіевская церковь, существовала въ древности каменная (собственно изъ камня а не кирпича), построенная въ незапамятныя времена. Во время разоренія бывшаго города Бѣлилова Татарами, церковь эта была опустошена, збитъ съ нея верхъ и, по разсказамъ народнымъ, Татары заводили въ нее своихъ лошадей. Долго оставались однѣ только каменныя стѣны ея, пока наконецъ, въ началѣ XVII вѣка княгиня Анна Корецкая устроила надъ церковью деревяный верхъ, и основала при ней мужескій православный монастырь, снабдила оный землями, лѣсомъ и причислила къ нему до 30 душъ крестьянъ въ особомъ хуторѣ. При митрополитѣ Петрѣ Могилѣ игуменъ Бѣлиловскаго монастыря Анатолій участвовалъ вмѣстѣ съ другими почетными духовными лицами въ отобраніи 2-го іюля 1633 года отъ уніатовъ Кіево-Софійскаго собора. Въ половинѣ прошлаго вѣка, при владѣльцѣ Браницкомъ, Бѣлиловскій монастырь былъ уже уніатскимъ. Монахи назывались Базылянами (чернцы чину св. Василія) и потому Браницкій увеличилъ ихъ фундуши. Монастырь, при уніатскихъ митрополитахъ Кіевскихъ, извѣстенъ тѣмъ, что въ оный были ссылаемы въ черные труды приходскіе священники за свои проступки, а иногда за привязанность къ православію; въ пользу его налагались денежные штрафы съ судившихся по церковнымъ постановленіямъ. Настоятели Бѣлиловскаго монастыря, отъ которытъ зависѣлъ и Красногорскій монастырь, надъ рѣкою Здвижью, близъ села Андріевки, считались часто судіями уніатской консисторіи. Между актовыми книгами бывшей Радомысльской консисторіи, въ архивѣ Кіевской консисторіи находящимися, осталась книга, въ которую были записываемы судебныя рѣшенія епархіальнаго судьи (генеральнего инстигатора), одного изъ настоятелей Бѣлиловскаго монастыря. Въ 1795 году Бѣлиловскій монастырь по прежнему обращенъ въ православный. Въ 1825 году, при игуменѣ Никандрѣ Сташевскомъ, древняя каменная церковь разобрана до основанія, а на ея мѣстѣ, въ размѣрахъ болѣе обширныхъ, заложена новая каменная церковь, оконченная въ 1832 году. Въ 1843 году, когда монастырскія населенныя имѣнія въ западныхъ губерніяхъ обращены въ казну, отъ Бѣлиловскаго монастыря отобранъ хуторъ Прилипки или Черемошное съ 60 ревиз. душ. муж. пола. Затѣмъ въ 1845 году самый монастырь, по неимѣнію средствъ существованія, по указу Св. Синода закрытъ, съ обращеніемъ помонастырской церкви въ приходскую, а жилыхъ строеній въ пользованіе приходскихъ священниковъ. По штатамъ церковь эта состоитъ въ 4-мъ классѣ; земли имѣетъ съ хуторомъ и лѣсомъ 94 десятины.
Переклад
Про церкви. На тому місці, де стоїть донедавна монастирська, а тепер парафіяльна Георгіївська церква, існувала в давнину кам’яна (власне з каменю, а не з цегли), збудована в незапам’ятні часи. Під час зруйнування колишнього міста Білилова татарами цю церкву було спустошено, збито з неї верх, і, за народними розповідями, татари заводили в неї своїх коней. Довго залишалися самі лише її кам’яні стіни, аж поки нарешті на початку XVII століття княгиня Анна Корецька влаштувала над церквою дерев’яний верх і заснувала при ній чоловічий православний монастир, наділила його землями, лісом і приписала до нього до 30 душ селян в окремому хуторі. За митрополита Петра Могили ігумен Білилівського монастиря Анатолій разом з іншими поважними духовними особами брав участь у відібранні від уніатів 2 липня 1633 року Києво-Софійського собору. У половині минулого століття, за власника Браницького, Білилівський монастир був уже уніатським. Ченці називалися базилянами (ченці чину св. Василія), і тому Браницький збільшив їхні фундуші. Монастир за уніатських київських митрополитів відомий тим, що до нього засилали на чорні роботи парафіяльних священиків за їхні провини, а іноді за прихильність до православ’я; на його користь накладали грошові штрафи на тих, кого судили за церковними постановами. Настоятелі Білилівського монастиря, від яких залежав і Красногорський монастир над річкою Здвиж, поблизу села Андрієвки, часто вважалися суддями уніатської консисторії. Серед актових книг колишньої Радомишльської консисторії, що зберігаються в архіві Київської консисторії, залишилася книга, до якої записували судові рішення єпархіального судді (генерального інстигатора), одного з настоятелів Білилівського монастиря. 1795 року Білилівський монастир знову обернено на православний. 1825 року, за ігумена Никандра Сташевського, давню кам’яну церкву розібрано до основи, а на її місці, у ширших розмірах, закладено нову кам’яну церкву, завершену 1832 року. 1843 року, коли монастирські населені маєтки в західних губерніях передано до скарбниці, від Білилівського монастиря відібрано хутір Прилипки, або Черемошне, з 60 ревізькими душами чоловічої статі. Потім 1845 року сам монастир через брак засобів до існування за указом Св. Синоду закрито, а колишню монастирську церкву обернено на парафіяльну, житлові ж будівлі передано в користування парафіяльних священиків. За штатами ця церква належить до 4-го класу; землі має з хутором і лісом 94 десятини.
Оригінал
Кромѣ Георгіевской церкви въ мѣстечкѣ находится приписная деревяная Троицкая, бывшая до 1845 года приходскою, съ колокольнею каменною. По обветшаніи ея въ 1853 году прихожане на мѣсто ея построили новую деревяную же. Изъ визитъ прошлаго вѣка Погребисскаго деканата видно, что Троицкая церковь, предшествовавшая нынѣшней, была построена въ 1737 году, на мѣсто еще древнѣйшей, что въ 1740 году прихожанъ имѣла въ мѣстечкѣ Бѣлиловкѣ 90 дворовъ и проч. Въ давнее время въ Бѣлиловкѣ кромѣ помянутыхъ церквей были и другія. Такъ надъ дорогою, идущею къ Бердичеву, невдалекѣ отъ моста, на бугрѣ, указываютъ мѣсто, гдѣ была армянская церковь. Другое церковище находится близъ бывшаго монастыря, или нынѣшней приходской церкви также надъ дорогою. Оба эти мѣста въ недавнее время означены крестами. Была также церковь тамъ, гдѣ теперь стоитъ бесѣдка въ саду бывшихъ владѣльцовъ.
Переклад
Крім Георгіївської церкви, у містечку є приписна дерев’яна Троїцька, що до 1845 року була парафіяльною, з кам’яною дзвіницею. Коли вона обвітшала, 1853 року парафіяни збудували на її місці нову, теж дерев’яну. З візит погребищенського деканату минулого століття видно, що Троїцька церква, яка передувала нинішній, була збудована 1737 року на місці ще давнішої, що 1740 року вона мала парафіян у містечку Білилівці 90 дворів і т. ін. У давнину в Білилівці, крім згаданих церков, були й інші. Так, над дорогою, що веде до Бердичева, неподалік мосту, на горбі, показують місце, де була вірменська церква. Друге церковище є поблизу колишнього монастиря, тобто нинішньої парафіяльної церкви, теж над дорогою. Обидва ці місця нещодавно позначено хрестами. Була також церква там, де тепер стоїть альтанка в саду колишніх власників.
Оригінал
При Бѣлиловской Георгіевской церкви устроено съ 1848 года приходское для поселянъ училище—лучшее въ губерніи. Въ немъ, подъ надзоромъ приходскаго священника Александра Мацкевича, которому найболѣе обязано училище нынѣшнимъ своимъ устройствомъ (назначенъ недавно на протоіерейскую вакансію въ г. Липовецъ), учится болѣе 60 мальчиковъ и 30 дѣвочекъ. Изъ казны отпускается ежегодно 200 руб. на содержаніе этаго училища и на жалованье учителю и его помощнику.
Переклад
При білилівській Георгіївській церкві з 1848 року влаштовано парафіяльне училище для селян — найкраще в губернії. У ньому під наглядом парафіяльного священика Олександра Мацкевича, якому училище найбільше завдячує своїм нинішнім устроєм (нещодавно призначений на протоієрейську вакансію в м. Липовець), навчається понад 60 хлопчиків і 30 дівчаток. Зі скарбниці щороку відпускають 200 руб. на утримання цього училища та на платню вчителеві і його помічникові.
Оригінал
Церковь въ предмѣстьѣ Дергановкѣ во имя Рождества пресвятыя Богородицы, деревяная, 5-го класса; земли имѣетъ 53 десятины; построена 1793 года. О прежней Дергановской церкви находятся свѣдѣнія въ визитахъ за 1731 и 1746 годы. Ивъ нихъ между прочимъ видно, что въ Дергановкѣ во 1741 году было 45 дворовъ, что священникомъ былъ при ней Семеонъ Дрыгаловичъ. Въ первой визитѣ записана презента, данния въ Полонномъ 15-го Іюня 1737 года, коею помѣщикъ, князь Антоній Любомірскій назначаетъ церкви извѣстныя земли и говоритъ, что Дергановская церковь, построенная въ 1737 году, была не первая, а что громада строила тогда церковь на томъ «мѣйсту, гдѣ ante бывала церковь».
Переклад
Церква в передмісті Дергановці на честь Різдва Пресвятої Богородиці, дерев’яна, 5-го класу; землі має 53 десятини; збудована 1793 року. Про попередню дергановську церкву є відомості у візитах за 1731 і 1746 роки. З них, між іншим, видно, що в Дергановці 1741 року було 45 дворів, що священиком при ній був Семеон Дригалович. У першій візиті записано презенту, видану в Полонному 15 червня 1737 року, якою поміщик, князь Антоній Любомирський, призначає церкві певні землі й каже, що дергановська церква, збудована 1737 року, була не першою, а що громада будувала тоді церкву на тому «мѣйсту, гдѣ ante бывала церковь» [місці, де раніше бувала церква].
Оригінал
Римскіе католики имѣютъ въ Бѣлиловкѣ свою приходскую каменную церковь, построенную 1777 года княгинею Маріею Радзивиллъ.
Переклад
Римо-католики мають у Білилівці свій парафіяльний кам’яний костел, збудований 1777 року княгинею Марією Радзивілл.
Оригінал
Слѣдующія деревни приписаны къ Бѣлиловскимъ церквамъ: къ Георгіевской деревня Юзвинъ, въ 4-хъ верстахъ отъ Бѣлиловки къ сѣверу; казенная. Жителей въ ней обоего пола 40. Называется также Костянцомъ.
Переклад
До білилівських церков приписано такі села: до Георгіївської — село Юзвин, за 4 версти від Білилівки на північ; казенне. Жителів у ньому обох статей 40. Називається також Костянцем.
Оригінал
Къ Богородичной: Черемошна или Прилипка, бывшій монастырскій хуторъ, въ 4-хъ верстахъ. Жителей въ немъ 107. Маріановка, въ такомъ же разстояніи; жителей 270; земли 423 десятины. Принадлежитъ Виктору Деко.
Переклад
До Богородичної: Черемошна, або Прилипка, колишній монастирський хутір, за 4 версти. Жителів у ньому 107. Маріановка, на такій самій відстані; жителів 270; землі 423 десятини. Належить Віктору Деко.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, сажень — близько 2,13 м, десятина — близько 1,09 га. У статті: 3 сажні ≈ 6,4 м; 94 десятини ≈ 103 га; 53 десятини ≈ 57,9 га; 4 версти ≈ 4,3 км; 423 десятини ≈ 462 га. Перерахунок наш.
Назва. «Бѣлиловка» — Білилівка.
«Могили». У Похилевича так названо кургани — земляні насипи над давніми похованнями; іноді й звичайні поховання.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Бердичівський повіт, «БЕРДИЧЕВСКІЙ УѢЗДЪ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 255–258. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/bilylivka/