Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
БѢЛОГОРОДКА мѣстечко—древній Бѣлгородъ, въ 23-хъ верстахъ отъ Кіева къ западу на лѣвомъ гористомъ берегу рѣки Ирпени. Мѣсто сіе въ видѣ города и крѣпости основалъ въ 990 году великій князь Владиміръ Святославичъ, обвелъ его двойнымъ валомъ, огородилъ каменными стѣнами и населилъ переведенцами изъ иныхъ городовъ; наруби въ не отъ инѣхъ городовъ и много людей сведе въ онь; бѣ бо любя градъ сей, пишетъ преподобный Несторъ въ своей лѣтописи послѣ замѣчанія, что до этого времени мало было городовъ около Кіева. До обращенія своего въ христіанскую вѣру, Владиміръ имѣлъ здѣсь только замокъ, въ коемъ содержалъ 300 своихъ женъ, кромѣ такого же числа въ Вышгородѣ и 200 въ Берестовѣ. Въ 995 году, когда великій князь Владиміръ былъ въ Новгородѣ для набору войска противъ Печенѣговъ, опустошавшихъ окрестности Кіевскія: то Печенѣги, узнавъ о его отсутствіи, обложили осадою Бѣлгородъ и никого не выпущали. Отчего въ городѣ произошелъ великій голодъ, а отъ Владиміра неможно было ожидать скорой помощи. Въ сихъ обстоятельствахъ граждане Бѣлогородскіе, собравши вѣче, согласились было здаться Печенѣгамъ. Но одинъ старикъ, непошедшій на вѣче, предложилъ старѣйшинамъ города не здаваться пока на три дня, а собрать отъ жителей по горсти овса, или пшеницы, или отрубей, а женщинамъ здѣлать изъ того жижу, изъ коей варятъ кисель. Потомъ велѣлъ ископать два колодезя, въ одинъ изъ нихъ налить кадь жижи, а въ другой разсыченнаго меду, найденнаго въ княжей кладовой закопаннымъ въ землѣ. На утро велѣлъ послать къ Печенѣгамъ и предложить имъ взять отъ города заложниковъ, а въ городъ прислать своихъ человѣкъ десять для осмотра онаго. Печенѣги думая, что граждане хотятъ здаться, приняли заложниковъ и прислали въ городъ лучшихъ своихъ людей, коимъ Бѣлогородцы сказали: «Зачѣмъ себя облежаніемъ губите? Хотя бы вы стояли 10 лѣтъ: то ничего неможете здѣлать, потому что мы имѣемъ кормъ отъ земли; а если невѣрите, посмотрите! Потомъ привели ихъ къ колодезю, гдѣ была жижа и почерпнувъ ведромъ, сварили кисель, а послѣ почерпнули въ другомъ колодезѣ сыты, и сперва сами начали ѣсть и пить, а потомъ дали и Печенѣгамъ, которые, удивясь тому, отвѣчали, что князья ихъ не повѣрятъ, если сами не отвѣдаютъ. Тогда Бѣлогородцы отпустили съ ними корчагу цѣжи и корчагу сыты изъ колодезей. И печенѣжскіе князья, сваривъ киселя, ѣли, и отпустивъ заложниковъ отступили отъ города во свояси. Повѣсть сію помѣстилъ преподобный Несторъ въ свою лѣтопись. Близь нынѣшней приходской Воскресенской церкви, указываютъ холмъ, называемый Миколынъ, состоящій изъ кирпичнаго и известковаго муссора и близь него небольшую долину или впадину, называемую колодезями и утверждаютъ, что въ этомъ именно мѣстѣ устроены были помянутые лѣтописцемъ колодези. Св. Владиміръ по устроеніи города, опредѣлилъ въ немъ тысяцкаго и основалъ въ 992 году епископскую каѳедру, на коей до нашествія Монголо-Татаръ упоминаются 10 епископовъ. Каѳедральною церковію ихъ въ Бѣлгородѣ была каменная церковь во имя св. апостолъ, о посвященіи коей въ 1144 году упоминается въ лѣтописи. Вотъ списокъ епископовъ Бѣлогородскихъ упоминаемыхъ у Нестора:
Переклад
БІЛОГОРОДКА, містечко — давній Білгород, за 23 версти на захід від Києва, на лівому гористому березі річки Ірпеня. Місто й фортецю на цьому місці заснував 990 року великий князь Володимир Святославич, обвів його подвійним валом, обгородив кам’яними стінами й заселив переселенцями з інших міст; наруби въ не отъ инѣхъ городовъ и много людей сведе въ онь; бѣ бо любя градъ сей [набрав до нього людей з інших міст і багато людей перевів у нього, бо любив це місто], — пише преподобний Нестор у своєму літописі після зауваги, що до того часу довкола Києва було мало міст. До свого навернення в християнську віру Володимир мав тут лише замок, у якому тримав 300 своїх жінок, окрім такої ж кількості у Вишгороді та 200 у Берестові. 995 року, коли великий князь Володимир був у Новгороді, щоб набрати військо проти печенігів, які спустошували київські околиці, печеніги, дізнавшись про його відсутність, обложили Білгород і нікого не випускали. Через це в місті настав великий голод, а від Володимира не можна було чекати швидкої допомоги. За таких обставин білгородські міщани, зібравши віче, вже було погодилися здатися печенігам. Але один старий, який не пішов на віче, запропонував старійшинам міста поки що три дні не здаватися, а зібрати з жителів по жмені вівса, або пшениці, або висівок, а жінкам зробити з того жижу, з якої варять кисіль. Потім звелів викопати два колодязі, в один із них налити кадь жижі, а в другий — розсиченого [розведеного водою] меду, знайденого закопаним у землі в княжій коморі. Уранці звелів послати до печенігів і запропонувати їм узяти від міста заручників, а до міста прислати з десяток своїх людей, щоб оглянути його. Печеніги, думаючи, що міщани хочуть здатися, прийняли заручників і прислали до міста своїх найкращих людей, яким білгородці сказали: «Навіщо себе облогою губите? Хоч би ви стояли 10 років, то нічого не зможете вдіяти, бо ми маємо поживу від землі; а якщо не вірите, подивіться! Потім привели їх до колодязя, де була жижа, і, зачерпнувши відром, зварили кисіль, а після того зачерпнули в другому колодязі сити, і спершу самі почали їсти й пити, а потім дали й печенігам, які, здивувавшись тому, відповіли, що їхні князі не повірять, якщо самі не скуштують. Тоді білгородці відпустили з ними корчагу цежі [жижі] й корчагу сити з колодязів. І печенізькі князі, зваривши киселю, їли, а відпустивши заручників, відступили від міста й пішли до себе. Цю повість преподобний Нестор умістив у свій літопис. Біля теперішньої парафіяльної Воскресенської церкви показують пагорб, що зветься Миколин і складається з цегляного та вапняного сміття, а біля нього — невелику долину, або западину, що зветься колодязями, і твердять, що саме на цьому місці були влаштовані згадані літописцем колодязі. Св. Володимир, улаштувавши місто, призначив у ньому тисяцького і 992 року заснував єпископську кафедру, на якій до навали монголо-татар згадано 10 єпископів. Їхньою кафедральною церквою в Білгороді була кам’яна церква на честь святих апостолів, про освячення якої 1144 року згадано в літописі. Ось список білгородських єпископів, згаданих у Нестора:
Оригінал
1) Никита, хиротонисанъ или опредѣленъ изъ пришедшихъ изъ греціи епископовъ 992 года.
Переклад
1) Никита, хіротонізований, або призначений, 992 року з-поміж єпископів, що прийшли з Греції.
Оригінал
2) Стефанъ упоминается въ Никоновой лѣтописи подъ 1072 годомъ, на первомъ перенесеніи мощей благовѣрныхъ россійскихъ князей Бориса и Глѣба въ Вышгородѣ.
Переклад
2) Стефан згадується в Никонівському літописі під 1072 роком, при першому перенесенні мощей благовірних російських князів Бориса і Гліба у Вишгороді.
Оригінал
3) Лука изъ постриженниковъ Кіево-Печерскихъ упоминается подъ 1089 годомъ на освященіи Успенской Печерской церкви вмѣстѣ съ Іоанномъ митрополитомъ Кіевскимъ и всея Россіи.
Переклад
3) Лука, з києво-печерських пострижеників, згадується під 1089 роком на освяченні Успенської Печерської церкви разом з Іоанном, митрополитом Київським і всієї Росії.
Оригінал
4) Никита II, хиротонисанъ 1113 года, упоминается на второмъ перенесеніи мощей благовѣрныхъ знязей Бориса и Глѣба въ Вышгородѣ.
Переклад
4) Никита II, хіротонізований 1113 року, згадується при другому перенесенні мощей благовірних князів Бориса і Гліба у Вишгороді.
Оригінал
5) Ѳеодоръ, бывшій на соборѣ Кіевскомъ 1147 года, при рѣшеніи поставлять Кіевскихъ митрополитовъ главою святаго Климента.
Переклад
5) Феодор, присутній на Київському соборі 1147 року, коли вирішили поставляти київських митрополитів главою святого Климента.
Оригінал
6) Діонисій, 7 Іоаннъ, 8 Кириней, по списку Никонову безъ указанія лѣтъ.
Переклад
6) Діонісій, 7 Іоанн, 8 Кириней, за Никоновим списком, без зазначення років.
Оригінал
9) Максимъ упоминается въ 1189 году, а скончался въ 1190-мъ году.
Переклад
9) Максим згадується 1189 року, а помер 1190 року.
Оригінал
10) Адріанъ въ 1190 году хиротонисанъ изъ игуменовъ Выдубецкаго монастыря и духовниковъ князя Рюрика; упоминается и 1197 года, при вторичномъ освященіи въ Бѣлгородѣ епископской церкви.
Переклад
10) Адріан 1190 року хіротонізований з ігуменів Видубицького монастиря й духівників князя Рюрика; згадується й 1197 року, під час повторного освячення єпископської церкви в Білгороді.
Оригінал
По разореніи Кіева и его окрестностей Монголо-Татарами, Бѣлогородка поступила въ 1320 году подъ владѣніе Литовцевъ, въ слѣдствіе побѣды Гедемина надъ Татарами при рѣкѣ Ирпинѣ. Эта знаменитая побѣда происходила у самой Бѣлогородки, гдѣ Татары съ малочисленными полками Кіевскими, старались воспрепятствовать переправѣ Гедемина чрезъ рѣку. У Гедемина были слѣдующіе полковники и воеводы славянскіе: Громвалъ, Турналъ, Перунадъ, Ладимъ, Прейдеславъ, Свѣтольдъ и Блудичь. Два князья татарскіе: Тимуръ и Дивастъ погибли въ этой битвѣ и въ слѣдъ за тѣлъ взятъ Гедеминомъ Кіевъ. При польскомъ владычествѣ Бѣлогородка принадлежала митрополитамъ Кіевскимъ или Софійскому монастырю. Польскіе историки описываютъ ее лежащею среди лѣсовъ, простиравшихся отъ Днѣпра и рѣки Припети и называютъ окрестности Бѣлогородки Кіевскимъ полѣсьемъ. Бѣлогородка состояла въ монастырскомъ владѣніи до поступленія къ казну недвижимыхъ монастырскихъ имѣній въ концѣ прошедшаго столѣтія. Съ того времени только мельница на рѣкѣ Ирпени съ небольшимъ участкомъ земли оставлена во владѣніи митрополичьяго дома, получающаго отъ нея до 1500 рублей въ годъ аренднаго дохода. Изъ древностей Бѣлгорода ничего неосталось кромѣ двойныхъ высокихъ валовъ, изъ коихъ въ среднемъ или внутреннемъ, гдѣ нынѣ церковь, былъ по преданію Владиміровъ замокъ. Чрезъ Бѣлогородку въ древнее время проходила главная дорога во Владиміръ Волынскій и въ окрестностяхъ ея, кромѣ другихъ событій, произошло достопамятное ослѣпленіе князя Теребовльскаго Василька, такъ трогательно описанное лѣтописцемъ 1). Въ новѣйшее время на Бѣлогородку направлялся Житомірскій почтовой трактъ и здѣсь была первая отъ Кіева почтовая станція. Но въ 1854 году, по открытіи Кіево-Брестскаго шоссе, трактъ этотъ пересѣкъ рѣку Ирпень въ 5-ти верстахъ сѣвернѣе Бѣлогородки. Нынѣ въ Бѣлогородкѣ сельское управленіе, сельскій запасный магазинъ и въ 1862 году образована изъ 500 десят. казенныхъ запасныхъ земель и 3 мельницъ ферма, отдаваемая въ аренду на 48 лѣтъ. Жителей обоего пола въ 170 дворахъ: православныхъ 1524, евреевъ 45.
Переклад
Після руйнування Києва та його околиць монголо-татарами Білогородка 1320 року перейшла під владу литовців унаслідок перемоги Гедиміна над татарами на річці Ірпені. Ця славетна перемога відбулася біля самої Білогородки, де татари з нечисленними київськими полками намагалися перешкодити переправі Гедиміна через річку. У Гедиміна були такі слов’янські полковники й воєводи: Громвал, Турнал, Перунад, Ладим, Прейдеслав, Світольд і Блудич. Два татарські князі, Тимур і Диваст, загинули в цій битві, і слідом за тим Гедимін узяв Київ. За польського панування Білогородка належала київським митрополитам, або Софійському монастиреві. Польські історики пишуть, що вона лежала серед лісів, які простягалися від Дніпра й річки Прип’яті, і називають околиці Білогородки київським поліссям. Білогородка перебувала в монастирському володінні до переходу нерухомих монастирських маєтностей у казну наприкінці минулого століття. Відтоді лише млин на річці Ірпені з невеликою ділянкою землі залишено у володінні митрополичого дому, який отримує від нього до 1500 рублів орендного прибутку на рік. З давніх пам’яток Білгорода не залишилося нічого, крім подвійних високих валів, з яких у середньому, або внутрішньому, де нині церква, був, за переказом, Володимирів замок. Через Білогородку в давнину проходив головний шлях до Володимира Волинського, і в її околицях, крім інших подій, сталося пам’ятне осліплення теребовлянського князя Василька, так зворушливо описане літописцем 1). У новіший час на Білогородку йшов житомирський поштовий тракт, і тут була перша від Києва поштова станція. Але 1854 року, після відкриття Києво-Брестського шосе, цей тракт перетнув річку Ірпінь за 5 верст на північ від Білогородки. Нині в Білогородці сільське управління, сільський запасний магазин [хлібна комора], а 1862 року з 500 десятин казенних запасних земель і 3 млинів утворено ферму, яку здають в оренду на 48 років. Жителів обох статей у 170 дворах: православних 1524, євреїв 45.
Оригінал
Предмѣстье Игнатовка, отдѣляемое отъ Бѣлогородки только рѣкою Ирпинемъ, нынѣ причисляется къ владѣльческому Гореничскому имѣнію. Предмѣстье это стало заселяться послѣ Андрусовскаго мира, когда рѣка Ирпень здѣлалась пограничною. Оно получило свое названіе отъ Игнатія Шуйскаго, коему въ половинѣ прошлаго вѣка принадлежалъ Ясногородскій ключь и земли до рѣки Ирпеня. Въ началѣ текущаго столѣтія въ Игнатовкѣ было неболѣе 10 еврейскихъ домовъ. Въ настоящее время жителей въ Игнатовкѣ обоего пола: христіанъ 80, евреевъ 400. Торговля довольно значительна по близости къ Кіеву Игнатовки. Въ мѣстечкѣ резиденція становаго пристава и судебнаго слѣдователя.
Переклад
Передмістя Ігнатовка, яке від Білогородки відділяє лише річка Ірпінь, нині приписане до власницького маєтку Гореничі. Це передмістя почало заселятися після Андрусівського миру, коли річка Ірпінь стала прикордонною. Назву воно дістало від Ігнатія Шуйського, якому в середині минулого століття належали ясногородський ключ і землі до річки Ірпеня. На початку нинішнього століття в Ігнатовці було не більше 10 єврейських будинків. Тепер жителів в Ігнатовці обох статей: християн 80, євреїв 400. Торгівля досить значна, бо Ігнатовка близько до Києва. У містечку — резиденція станового пристава й судового слідчого.
Оригінал
Приведемъ этотъ разсказъ, какъ характеризующій не только людей того времени, но и мѣстность. «Василько, князь Червенскій—правнукъ Ярослава великаго, въ 1090 году, по смерти брата своего Рюрика, наслѣдовалъ Теребовль». Этотъ городъ хотѣлъ присвоить себѣ князь Владиміро-Волынскій, Давидъ Игоревичъ и оклеветалъ Василька предъ великимъ княземъ въ томъ, что онъ съ братьями былъ причиною ссоры Ярополка съ великимъ княземъ и даже смерти перваго. Василько, не зная ничего, возвращался изъ Любеча, гдѣ онъ присутствовалъ на съѣздѣ русскихъ князей, и ѣхавъ мимо Кіева, зашелъ помолиться въ монастырь св. Михаила, Великій князь Святополкъ Изяславичъ, сначала колебался повѣрить Давиду, но наконецъ послалъ просить Василька къ себѣ на именины. Василько отказался. Онъ тогда готовился воевать съ поляками и спѣшилъ домой. Давидъ истолковалъ это гнуснымъ образомъ. Зови его скорѣе и отдай мнѣ, сказалъ онъ Святополку. Вторично послали просить Василька заѣхать покрайней мѣрѣ проститься. Несчастный далъ слово. Одинъ изъ его воиновъ, узнавъ умыселъ, предупреждалъ князя объ опасности. А клятва гдѣ? отвѣчалъ онъ; давно ли мы ее дали въ Любечѣ? Перекрестился и пріѣхалъ къ своимъ палачамъ. Ласково встрѣтилъ его великій князь и подъ предлогомъ угощенія, вышелъ изъ свѣтлицы. Давидъ остался съ несчастною жертвою. Василько говорилъ съ нимъ, но совѣсть замыкала уста Давида; онъ молчалъ и поспѣшилъ также выйти. Вступили воины и сковали Василька. На другой день представилъ Святополкъ духовенству, боярамъ и кіевскимъ гражданамъ извѣтъ Давидовъ. Василька осудили на смерть. Только духовенство возстало противъ приговора и требовало освобожденія Василька. Давидъ рѣшился довершить злодѣйство и великій князь отдалъ ему жертву въ руки. Ночью вывезли Василька изъ Кіева въ Бѣлгородъ, на дорогѣ вытащили его изъ повозки въ какую-то хижину; въ глазахъ его точили ножъ, растилали коверъ... Василько угадывалъ намѣреніе злодѣевъ и хотя былъ скованъ, долго сопротивлялся. Его повалили на коверъ, набросили на грудь доску и двое сѣли на концы ея съ такою силою, что кости захрустѣли въ груди несчастнаго. Овчарь Святополковъ—Торчинъ, исполнявшій должность палача, промахнувшись, разрѣзалъ ему щеку. Васильку вырѣзали оба глаза, бросили въ телегу и повезли во Владиміръ. Въ Здвиженскѣ остановились у священника, ввели несчастнаго въ комнату, сняли съ него рубашку и велѣли женѣ священника вымыть. Взглянувъ на несчастнаго добрая женщина зарыдала. Василько спомнился, ощупалъ на себѣ чистую рубашку и сказалъ: зачѣмъ сняли съ меня окровавленную? Въ ней я хотѣлъ стать предъ Богомъ.... Карамзинъ.
Переклад
Наведемо цю розповідь, бо вона характеризує не лише людей того часу, а й місцевість. «Василько, князь червенський — правнук Ярослава великого, 1090 року, після смерті свого брата Рюрика, успадкував Теребовлю». Це місто хотів привласнити собі володимир-волинський князь Давид Ігоревич і обмовив Василька перед великим князем у тому, що той із братами був причиною сварки Ярополка з великим князем і навіть смерті першого. Василько, нічого не знаючи, повертався з Любеча, де був присутній на з’їзді руських князів, і, їдучи повз Київ, зайшов помолитися до монастиря св. Михаїла. Великий князь Святополк Ізяславич спершу вагався, чи повірити Давидові, але зрештою послав запросити Василька до себе на іменини. Василько відмовився. Він тоді готувався воювати з поляками й поспішав додому. Давид підло витлумачив це. Клич його скоріше й віддай мені, сказав він Святополкові. Удруге послали просити Василька заїхати бодай попрощатися. Нещасний дав слово. Один із його воїнів, дізнавшись про задум, попереджав князя про небезпеку. А клятва де? відповідав він; хіба давно ми дали її в Любечі? Перехрестився й приїхав до своїх катів. Великий князь лагідно зустрів його і під приводом частування вийшов зі світлиці. Давид залишився з нещасною жертвою. Василько говорив із ним, але сумління замикало Давидові вуста; він мовчав і теж поспішив вийти. Увійшли воїни й закували Василька. Наступного дня Святополк представив духовенству, боярам і київським міщанам Давидів донос. Василька засудили на смерть. Лише духовенство повстало проти вироку й вимагало звільнити Василька. Давид наважився довершити лиходійство, і великий князь віддав йому жертву до рук. Уночі вивезли Василька з Києва до Білгорода, дорогою витягли його з воза в якусь хижу; у нього на очах гострили ніж, розстеляли килим... Василько вгадував намір лиходіїв і, хоч був закутий, довго опирався. Його повалили на килим, кинули на груди дошку, і двоє сіли на її кінці з такою силою, що в грудях нещасного захрустіли кістки. Святополків вівчар — Торчин, що виконував обов’язки ката, схибивши, розрізав йому щоку. Василькові вирізали обидва ока, кинули на віз і повезли до Володимира. У Здвиженську зупинилися в священника, завели нещасного до кімнати, зняли з нього сорочку й звеліли дружині священника випрати [її]. Глянувши на нещасного, добра жінка заридала. Василько опам’ятався, обмацав на собі чисту сорочку й сказав: навіщо зняли з мене закривавлену? У ній я хотів стати перед Богом.... Карамзін.
Оригінал
Приходская церковь въ Бѣлогородкѣ деревянная во имя Воскресенія Христова, 5-го класса; земли имѣетъ 40 десятинъ; неизвѣстно въ какомъ году построена, а фундаментально исправлена въ 1848-мъ на счетъ казны и прихожанъ. При ней священникомъ Семеономъ Птицынымъ заведено приходское училище, одно изъ лучшихъ въ губерніи.
Переклад
Парафіяльна церква в Білогородці дерев’яна, на честь Воскресіння Христового, 5-го класу; землі має 40 десятин; невідомо, якого року збудована, а ґрунтовно відремонтована 1848 року коштом казни й парафіян. При ній священник Семеон Птицин заснував парафіяльне училище, одне з найкращих у губернії.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, десятина — близько 1,09 га. У статті: 23 версти ≈ 24,5 км; 5 верст ≈ 5,3 км; 40 десятин ≈ 43,7 га. Перерахунок наш.
Назва. «Бѣлогородка» — Білогородка.
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
«Містечко». Невелике торговельне поселення з ярмарками й торгами, проміжне між селом і містом.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Київський повіт, «КІЕВСКІЙ УѢЗДЪ»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 24–27. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/bilohorodka/