Текст і переклад

Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках. Знак [?] — місце, яке в скані не прочитується.

Оригінал

Мѣстечко БѢЛАЯ-ЦЕРКОВЬ. Стоитъ на обширной равнинѣ по обѣимъ сторонамъ рѣки Роси и ручья Ротка въ нее впадающаго, въ самой срединѣ Васильковскаго уѣзда, въ 81 верстѣ отъ Кіева.

Переклад

Містечко БІЛА ЦЕРКВА. Стоїть на широкій рівнині обабіч річки Росі та струмка Ротка, що в неї впадає, у самій середині Васильківського повіту, за 81 версту від Києва.

Оригінал

Положеніе Бѣлой-церкви и историческія указанія удостовѣряютъ, что это мѣстечко есть древній Георгевъ, или Юрьевъ—на Роси, данный въ удѣлъ Юрію Владиміровичу, и каѳедра епископовъ Поросскихъ или Юрьевскихъ, упоминаемыхъ въ Несторовой лѣтописи 1). Но западный Юрьевъ былъ опустошаемъ также дикими, какъ сѣверный (нынѣ Дерптъ) образованными народами Европы. Въ 1195 году Юрьевъ западный разоренъ Половцами и Юрьевцы, по свидѣтельству лѣтописи, прибыше съ Мариномъ епископомъ, сѣдоша въ Святополчѣ-градѣ. Чрезъ десять лѣтъ Юрьевъ возобновленъ великимъ княземъ Кіевскимъ и возстановлена въ немъ каѳедра епископская. О дальнѣйшей судьбѣ Юрьева въ періодъ междоусобій удѣльныхъ и потомъ нашествій Монгольскихъ ничего неизвѣстно. Впрочемъ къ Юрьеву относятъ тѣ историческія событія, которыя въ этотъ періодъ описываются происходившими на урочищѣ Ротку, такъ какъ ручей Ротокъ впадаетъ въ Рось въ самой Бѣлой-церкви и подъ симъ именемъ доселѣ извѣстна часть мѣстечка примыкающая къ этому ручью. Такъ въ 1151 году Изяславъ Мстиславичъ великій князь Кіевскій на рѣкѣ Ротку одержалъ побѣду надъ Георгіемъ Суздальскимъ и Ольговичами, а также Половцами: причемъ много храбрыхъ легло въ битвѣ, много погибло въ болотѣ, а много было плѣнено. Георгій Суздальскій, оставленный Половцами, ушелъ за Днѣпръ въ Переяславль. Въ 1311 году Юрій князь Слуцкій, по свидѣтельству Стрыйковскаго съ Андреемъ Немировичемъ, на урочищѣ Ротку поразилъ на голову Татаръ, потерявшихъ здѣсь 8000 убитыми. Это была первая побѣда Западно-русскихъ князей надъ Татарами, за которою слѣдовала побѣда надъ ними Гедемина въ 1320 году при Ирпинѣ близъ Кіева; а затѣмъ уже знаменитая побѣда восточныхъ русскихъ князей въ союзѣ съ западными на Куликовомъ полѣ въ 1380 году Димитрія Донскаго. По этимъ двумъ пораженіямъ, совершившимся у Бѣлой-церкви можно судить, что въ смутныя времена удѣловъ, и въ особенности послѣ паденія Кіева и великаго княженія Кіевскаго много бѣдъ пронеслось надъ мѣстомъ, занимаемымъ нынѣ Бѣлою-церковью. Удары Половцовъ, нашествія Монголовъ, междоусобицы князей и наконецъ набѣги Татаръ обратили въ прахъ и пепелъ древній Юрьевъ. Даже имя его вышло изъ памяти вновь поселившихся здѣсь жителей. Только бѣлѣющія развалины каменной церкви, по соображеніямъ одного достопочтеннаго описателя Бѣлой-церкви, каѳедры епископовъ Поросскихъ, дали новое названіе древнему Юрьеву.

Переклад

Розташування Білої Церкви та історичні вказівки засвідчують, що це містечко — давній Георгев, або Юр’їв на Росі, даний в уділ Юрію Володимировичу, і кафедра єпископів поросських, або юр’ївських, яких згадує Несторів літопис 1). Але західний Юр’їв спустошували дикі [народи] так само, як північний (нині Дерпт) — освічені народи Європи. 1195 року західний Юр’їв розорили половці, і юр’ївці, за свідченням літопису, прибыше съ Мариномъ епископомъ, сѣдоша въ Святополчѣ-градѣ [прибули з єпископом Марином і осіли у Святополчому граді]. Через десять років великий князь київський відновив Юр’їв, і в ньому знову постала єпископська кафедра. Про подальшу долю Юр’єва в період удільних міжусобиць, а потім монгольських навал нічого не відомо. Утім, до Юр’єва відносять ті історичні події, які в цей період описуються як такі, що відбувалися в урочищі Роток, бо струмок Роток впадає в Рось у самій Білій Церкві, і під цією назвою досі відома частина містечка, що прилягає до цього струмка. Так, 1151 року Ізяслав Мстиславич, великий князь київський, на річці Роток здобув перемогу над Георгієм Суздальським і Ольговичами, а також над половцями: при цьому багато хоробрих полягло в битві, багато загинуло в болоті, а багатьох було взято в полон. Георгій Суздальський, покинутий половцями, пішов за Дніпро до Переяслава. 1311 року Юрій, князь слуцький, за свідченням Стрийковського, разом з Андрієм Немировичем ущент розбив татар в урочищі Роток; татари втратили тут 8000 убитими. Це була перша перемога західноруських князів над татарами, за якою настала перемога над ними Гедиміна 1320 року на Ірпені поблизу Києва, а вже потім — славетна перемога Димитрія Донського, східних руських князів у союзі із західними, на Куликовому полі 1380 року. З цих двох поразок, що сталися біля Білої Церкви, можна судити, що в смутні часи уділів, а надто після занепаду Києва й великого князівства Київського, багато лих пронеслося над місцем, яке нині займає Біла Церква. Удари половців, навали монголів, міжусобиці князів і, нарешті, набіги татар обернули давній Юр’їв на порох і попіл. Навіть ім’я його стерлося з пам’яті жителів, які наново тут оселилися. Лише білі руїни мурованої церкви, кафедри єпископів поросських, за міркуваннями одного шановного описувача Білої Церкви, дали нову назву давньому Юр’єву.

Оригінал

Вотъ списокъ епископовъ Поросскихъ, упоминаемыхъ у Нестора:

Переклад

Ось список єпископів поросських, яких згадує Нестор:

Оригінал

1) Михаилъ, епископъ Юрьевскій упоминается въ 1072 году, какъ участвовавшій при перенесеніи мощей св. Бориса и Глѣба вмѣстѣ съ другими архіереями и въ 1073 году при основаніи Печерской церкви.

Переклад

1) Михаїл, єпископ юр’ївський, згадується 1072 року як учасник перенесення мощів св. Бориса і Гліба разом з іншими архієреями, а 1073 року — як присутній при закладенні Печерської церкви.

Оригінал

Не сомнѣнно, что бѣлѣющія развалины каменной церкви, а не Березовая церковь, какъ пишетъ Руликовскій, были причиною названія мѣстечка, потому что въ послѣднемъ случаѣ нужно бы было предположить, что поселеніе до построенія березовой церкви неимѣло никакого названія или что значительное поселеніе и церковь возникли единовременно, что въ ту эпоху немогло имѣть мѣста. Сказка о разбойникѣ Бѣломъ и его вдовѣ Бѣлой, разсказанная Руликовскимъ, его собственнаго изобрѣтенія и не заслуживаетъ никакого вниманія. Впрочемъ если у Константина Багрянороднаго упоминается при концѣ IX вѣка на рѣкѣ Роси Бѣлолжебе, замокъ принадлежавшій Русинамъ 1), и если Бѣлолжебе означаетъ Бѣлую-церковь или бѣлую башню: то должно заключить, что Юрій Владиміровичъ именемъ своимъ переименовалъ городъ, въ послѣдствіи принявшій прежнее свое названіе, съ легкимъ измѣненіемъ. Подъ настоящимъ своимъ именемъ Бѣлая-церковь упоминается очень рано польскими лѣтописцами, именно въ концѣ XIV вѣка. Такъ Стрыйковскій говоритъ, что «при Олгердѣ Литовцы учинили свободными отъ Татаръ Торговицу, Бѣлую-церковь, Звенигородъ и всѣ поля отъ Очакова до Кіева и отъ Путивля до устья Дона». Около этого времени должно полагать новое заселеніе Бѣлой-церкви, когда жители обезопасены Литовскимъ войскомъ отъ набѣговъ Татарскихъ, хотя на нѣкоторое время. Балинскій, въ сочиненіи: Старожитна Польша, говоритъ, что именно Олгердъ населилъ предмѣстье Бѣлой-церкви собственными людьми. Но такъ какъ нашествія Татаръ и послѣ сего времени могли возобновляться въ большей или меньшей мѣрѣ, то для безопасности края, а еще болѣе въ видахъ утвержденія Польскаго господства, по распоряженію Польскаго правительства, Семенъ Глѣбовичъ, князь Прунскій, воевода Кіевскій, около 1550 года, заложилъ въ Бѣлой-церкви замокъ, предоставивши притомъ мѣщанамъ разныя льготы. Съ этаго времени Бѣлая-церковь принимаетъ другой видъ, восходитъ на степень города, содержитъ до временъ Хмельницкаго постоянный польскій гарнизонъ и дѣлается главнымъ мѣстомъ одного изъ богатѣйшихъ коронныхъ старотствъ 2) Бѣлоцерковскаго, коего доходы жаловались Польскими королями знаменитѣйшимъ сановникамъ королевства.

Переклад

Безсумнівно, що саме білі руїни мурованої церкви, а не Березова церква, як пише Руліковський, дали назву містечку, бо в останньому випадку довелося б припустити, що поселення до побудови березової церкви не мало жодної назви або що значне поселення й церква виникли одночасно, чого в ту епоху не могло бути. Казка про розбійника Білого та його вдову Білу, яку розповів Руліковський, — це його власна вигадка й не заслуговує жодної уваги. Утім, якщо в Костянтина Багрянородного наприкінці IX століття на річці Росі згадується Білолжебе, замок, що належав русинам 1), і якщо Білолжебе означає Білу Церкву, або білу вежу, то слід дійти висновку, що Юрій Володимирович перейменував місто на своє ім’я, а згодом воно повернуло собі колишню назву з невеликою зміною. Під теперішньою своєю назвою Біла Церква дуже рано згадується в польських літописців, а саме наприкінці XIV століття. Так, Стрийковський каже, що «за Ольгерда литовці звільнили від татар Торговицю, Білу Церкву, Звенигород і всі поля від Очакова до Києва й від Путивля до гирла Дону». Приблизно на цей час слід відносити нове заселення Білої Церкви, коли литовське військо убезпечило жителів від татарських набігів, хоч і на певний час. Балінський у творі «Старожитна Польша» [«Давня Польща»] каже, що саме Ольгерд заселив передмістя Білої Церкви власними людьми. Але оскільки татарські навали й після цього часу могли відновлюватися більшою чи меншою мірою, то задля безпеки краю, а ще більше з метою утвердження польського панування, за розпорядженням польського уряду Семен Глібович, князь Прунський, київський воєвода, близько 1550 року заклав у Білій Церкві замок, надавши при цьому міщанам різні пільги. Відтоді Біла Церква набуває іншого вигляду, підноситься до рівня міста, аж до часів Хмельницького утримує постійний польський гарнізон і стає головним місцем одного з найбагатших коронних староств 2) — Білоцерківського, доходи якого польські королі жалували найвизначнішим достойникам королівства.

Оригінал

2) Антоній епископъ Юрьевскій былъ въ 1089 году при освященіи Печерской церкви, и въ 1091 году при перенесеніи мощей преподобнаго Ѳеодосія вмѣстѣ съ Несторомъ лѣтописцемъ. О немъ же какъ о епископѣ Юрьева—на Роси упоминаетъ и Кодинъ въ росписи Русскихъ епископій.

Переклад

2) Антоній, єпископ юр’ївський, був 1089 року при освяченні Печерської церкви, а 1091 року — при перенесенні мощів преподобного Феодосія разом з Нестором-літописцем. Про нього ж як про єпископа Юр’єва на Росі згадує й Кодин у розписі руських єпископій.

Оригінал

3) Маринъ епископъ былъ участникомъ при открытіи мощей преподобнаго Ѳеодосія Печерскаго и свидѣтелемъ въ 1095 году разоренья Юрьева.

Переклад

3) Єпископ Марин брав участь у відкритті мощів преподобного Феодосія Печерського і 1095 року був свідком розорення Юр’єва.

Оригінал

4) Даніилъ, епископъ Юрьевскій въ 1115 году былъ при вторичномъ перенесеніи мощей св. Бориса и Глѣба въ храмъ, построенный Мономахомъ, а представился 9-го сентября 1122 года.

Переклад

4) Даниїл, єпископ юр’ївський, 1115 року був при повторному перенесенні мощів св. Бориса і Гліба до храму, збудованого Мономахом, а упокоївся 9 вересня 1122 року.

Оригінал

Въ 1197 году къ Юрьевской епархіи присоединена упраздненная Бѣлогородская.

Переклад

1197 року до Юр’ївської єпархії приєднано скасовану Білгородську.

Оригінал

Первыми старостами Бѣлоцерковскими были воеводы Кіевскіе: князь Семеонъ Прунскіи, имѣвшій въ своемъ гербѣ изображеніе св. Георгія, именемъ коею называлась нѣкогда Бѣлая-церковь и доблестный защитникъ православія и издатель первой славянской библіи, князь Константинъ Острожскій. Впрочемъ доходы въ то время старотства не были очень значительны и тягостны для жителей. Точнѣйшее понятіе объ нихъ даютъ намъ люстраціи 1616 и 1622 годовъ. Въ первой изъ нихъ, произведенной при князѣ Янушѣ Острожскомъ, сказано: «въ Бѣлой-церкви домовъ 300 послушныхъ, которые будучи освобождены отъ всякихъ податей, обязаны военною службою, которую каждый изъ нихъ долженъ исполнять при старостѣ или намѣстникѣ. Козацкихъ домовъ, которые не хотятъ быть въ повиновеніи болѣе 300. Другихъ доходовъ городъ не даетъ кромѣ аренды, въ которой состоятъ млыны, за исключеніемъ третьей части дохода въ пользу мельника, горѣлка, мыто (зборъ съ продуктовъ, продаваемыхъ въ городѣ) и куница съ пасѣкъ (десятина); что все составляетъ 1262 злота и 15 грошей. Предъ тѣмъ къ арендѣ принадлежала корчма, то есть варенье пива и меду и шинкованье ими; но какъ это казалось обиднымъ для жителей нововведеніемъ: то князь староста Бѣлоцерковскій, выключивъ эту статью изъ аренды, позволилъ жителямъ варенье пива и меду и шинкованье ими, за что городъ обязался уплачивать ему особо 500 злотыхъ». Всего слѣдовательно доходу 1762 злот. 15 грош., по нынѣшнему счету 264 руб, 37 коп. Вотъ какимъ доходамъ довольствовались отъ Бѣлой-церкви знаменитые Бѣлоцерковскіе старосты 1).

Переклад

Першими білоцерківськими старостами були київські воєводи: князь Семеон Прунський, що мав у своєму гербі зображення св. Георгія, ім’ям якого колись називалася Біла Церква, і доблесний оборонець православ’я та видавець першої слов’янської Біблії, князь Костянтин Острозький. Утім, доходи староства в той час не були ні дуже значними, ні обтяжливими для жителів. Точніше уявлення про них дають нам люстрації 1616 і 1622 років. У першій із них, проведеній за князя Януша Острозького, сказано: «у Білій Церкві 300 послушних домів, які, будучи звільнені від усяких податків, зобов’язані до військової служби, яку кожен із них має відбувати при старості або намісникові. Козацьких домів, які не хочуть коритися, понад 300. Інших доходів місто не дає, крім оренди, до якої входять млини — за винятком третини доходу на користь мельника, — горілка, мито (збір із продуктів, що продаються в місті) та куниця з пасік (десятина); усе це становить 1262 злотих і 15 грошів. Перед тим до оренди належала корчма, тобто варіння пива й меду та шинкування ними; але оскільки ця новина здавалася жителям кривдною, то князь, білоцерківський староста, вилучивши цю статтю з оренди, дозволив жителям варити пиво й мед і шинкувати ними, за що місто зобов’язалося сплачувати йому окремо 500 злотих». Отже, усього доходу 1762 злот. 15 грош., на теперішній лік 264 руб. 37 коп. Ось якими доходами з Білої Церкви вдовольнялися славетні білоцерківські старости 1).

Оригінал

Нарушевичъ, въ Гисторіи народу польскіего, ссылается на Багрянороднаго и въ его лѣтописи находитъ Бѣлолжебе надъ Росью. Къ сожалѣнію мы немогли повѣрить ссылку.

Переклад

Нарушевич у творі «Гисторія народу польскіего» [«Історія польського народу»] посилається на Багрянородного і в його літописі знаходить Білолжебе над Россю. На жаль, ми не змогли перевірити посилання.

Оригінал

Старотства у древнихъ Славянъ были округи, заключавшіе въ себѣ по нѣскольку селъ, и управляемые лицемъ избраннымъ изъ среды народа и называвшимся старѣйшимъ или старостою. Судъ и управленіе доставлялъ имъ нѣкоторые доходы и почетъ въ народѣ. Въ послѣдствіи, вмѣсто выборныхъ старостъ, стали назначать старостъ изъ вельможъ, пользовавшихся однако только доходами старотствъ, а управленіе и судъ предоставлявшихъ или самому народу, или назначаемымъ отъ себя подстаростамъ, уже изъ менѣе знатныхъ дворянъ. Здѣсь умѣстно припомнить остроумную замѣтку Сарнецкаго, записанную у Балинскаго томъ 2, стр. 491: Sæpe huc (въ Бѣлую-церковь) Scythæ visuntur, ut canes spectantes in culinam, и сказать, что подъ словомъ неизвѣстныхъ Скиѳовъ, лучше разумѣть дворянскихъ изъ поляковъ старостъ, нежели извѣстныхъ Татаръ, къ которымъ названіе canes немного нейдетъ.

Переклад

Староства в давніх слов’ян були округами, що охоплювали по кілька сіл і якими керувала особа, обрана з-поміж народу, яка звалася старійшиною, або старостою. Суд і управління давали їм певні доходи й пошану в народі. Згодом замість виборних старост стали призначати старост із вельмож, які, однак, користувалися лише доходами староств, а управління й суд залишали або самому народові, або призначеним від себе підстаростам, уже з менш знатних дворян. Тут доречно пригадати дотепну замітку Сарнецького, записану в Балінського, том 2, с. 491: Sæpe huc (у Білу Церкву) Scythæ visuntur, ut canes spectantes in culinam [Часто тут з’являються скіфи, мов пси, що заглядають до кухні], і сказати, що під словом про невідомих скіфів краще розуміти дворянських старост із поляків, ніж відомих татар, до яких назва canes [пси] не дуже пасує.

Оригінал

Вотъ списокъ старостъ Бѣлоцерковскихъ послѣ Константина Острожскаго, составленный Руликовскимъ, безъ указанія годовъ ихъ управленія:

Переклад

Ось список білоцерківських старост після Костянтина Острозького, складений Руліковським, без зазначення років їхнього урядування:

Оригінал

1) Князь Янушъ Острожскій, каштелянъ Краковскій.

Переклад

1) Князь Януш Острозький, каштелян краківський.

Оригінал

2) Константинъ Любомірскій.

Переклад

2) Костянтин Любомирський.

Оригінал

3) Станиславъ Любомірскій, подчашій коронный.

Переклад

3) Станіслав Любомирський, підчаший коронний.

Оригінал

4) Дмитрій-Юрій князь Вишневецкій.

Переклад

4) Дмитро-Юрій, князь Вишневецький.

Оригінал

5) Станиславъ-Янъ Яблоновскій, каштелянъ Краковскій, великій гетманъ коронный.

Переклад

5) Станіслав-Ян Яблоновський, каштелян краківський, великий гетьман коронний.

Оригінал

6) Янъ-Станиславъ Яблоновскій, воевода Волынскій, потомъ Равскій.

Переклад

6) Ян-Станіслав Яблоновський, воєвода волинський, потім равський.

Оригінал

7) Станиславъ Яблоновскій, воевода Равскій.

Переклад

7) Станіслав Яблоновський, воєвода равський.

Оригінал

8) Станиславъ-Францишекъ Яблоновскій.

Переклад

8) Станіслав-Францішек Яблоновський.

Оригінал

Пользуясь выгоднымъ мѣстоположеніемъ, обезопасенная крѣпостью отъ нападенія Татаръ, Бѣлая-церковь считалась въ это время значительнѣйшимъ городомъ въ Украинѣ, такъ что имя ея входило въ договоры Польши съ Россіею и Турціею; о срытіи крѣпости ея, или уменьшеніи польскаго гарнизона хлопотали на сеймахъ Малороссійскіе предводители; по имени ея былъ названъ полкъ, къ которому принадлежало 19 окрестныхъ мѣстечекъ; неоднократно переходила отъ одного государства къ другому; была городомъ Русскимъ, Малороссійскимъ, Польскимъ и едва не здѣлалась Турецкимъ; за обладаніе ею, въ продолженіе столѣтней войны за Малороссіею, безпрестанно сражались на поляхъ ея Россіяне и Поляки; жители пользовались всегда городскими правами, имѣли своихъ войтовъ, бурмистровъ, судились магдебурскимъ правомъ и подобно прочимъ городамъ королевства: Кіеву, Вильнѣ, Гродно; въ обезпеченіе своей вольности, получали королевскія привиллегіи 1). Если къ концу прошлаго вѣка Бѣлая-церковь обращена въ обыкновенное владѣльческое мѣстечко: то въ этомъ виноваты Бѣлоцерковскіе граждане XVII вѣка, принявшіе сердечное участіе въ востаніи Малороссіи за вѣру и народность Русскую. Со временъ Хмельницкаго, Бѣлая-церковь стряхнула съ себя польское иго, перестала считаться доходнымъ для магнатовъ страротствомъ и раздѣлила въ послѣдствіи участь прочихъ Украинскихъ городовъ. Однако при гетманѣ Выговскомъ, когда поляки опять овладѣли западною Украиною, опять была возобновлена ими и Бѣлоцерковская крѣпость, а 4-ю статьею Андрусовскаго мира именно было постановлено, что Царь не будетъ принимать въ свою оборону козаковъ, живущихъ въ Немировѣ, Паволочи и Бѣлой-церкви и до этихъ городовъ вступаться не будетъ. Впрочемъ какъ только поляки были оставлены самимъ себѣ: то уже въ 1702 году извѣстный Семенъ Палій, Хвастовскій полковникъ овладѣлъ Бѣлоцерковскою крѣпостію, взявъ въ плѣнъ польскій ея гарнизонъ. Вотъ какъ описываетъ это Орловскій въ своемъ сочиненіи «Defensa Biskupstwa Kiowskiego». Въ этомъ году Палій, соединившись съ Орликомъ, Цыганчукомъ и Коробкою подступилъ подъ мѣстечко Бѣлую-церковь; но храбрый городовый гарнизонъ, состоявшій изъ осьмидесяти только человѣкъ, умѣлъ дать отпоръ. Отбитый отсюда Палій, удалился къ Бердичеву, Чуднову и Пяткѣ (въ Житом. уѣздѣ), возмущая по дорогѣ мѣстечка и деревни. Возвратившись съ подкрѣпленіемъ, онъ опять пытался взять Бѣлую-церковь и только потерялъ довольно своихъ людей; но отступая оставилъ тайныя засады вокругъ замка. Осажденные обрадовались отступленію козаковъ, а комендантъ Галецкій, возвращавшійся въ крѣпость послѣ осмотра города, былъ окруженъ толпою козаковъ, скрывавшихся въ засадѣ, вытѣсненъ въ поле и не будучи въ состояніи возвратиться въ замокъ, рѣшился бѣжать въ Хвастовъ, гдѣ жилъ самъ Палій, желая у него спасти свою жизнь. Палій принялъ Галецкаго хорошо, но оставилъ его подъ стражею. Изъ двухъ условій предложенныхъ Паліемъ умереть или здать крѣпость, этотъ польскій Регулъ избралъ послѣднее. По его письму офицеры гарнизона, обезпеченные обѣщаніемъ пощады, здали крѣпость Палію; но козаки прежде всего отобрали отъ всѣхъ оружіе, потомъ вырѣзали всѣхъ поляковъ, а съ ксендза живаго содрали кожу. Такія жестокости были въ то время обыкновенны у Россіянъ и Поляковъ. Опасаясь мщенія отъ Польши, Палій отдался подъ Россійскую державу съ городами бывшими въ его власти. Это подчиненіе небыло однако же признано даже Россіею, какъ противное недавно заключенному ею съ Польшею трактату. Король между тѣмъ жаловался Петру Великому на Палія. Польское правительство формально требовало отъ Россіи возвращенія Бѣлоцерковщины, а въ особенности Бѣлоцерковской крѣпости—древняго оплота власти Поляковъ въ Украинѣ. Петръ Великій, цѣня доблести Палія и зная угнетенное состояніе православія въ странахъ подвластныхъ Польшѣ, удовлетвореніе требованія польскихъ пословъ ограничилъ повелѣніемъ гетману Мазепѣ, чтобы онъ о возвращеніи отъ Палія Бѣлоцерковской крѣпости Польшѣ и о успокоеніи тамошнихъ чиновь найприлѣжнѣйшее стараніе имѣлъ и Палія пристойными способами къ тому приводилъ 1). Но у Мазепы были свои виды для Палія и его владѣній. Зависть громкой его славѣ и народной къ нему любви вмѣстѣ съ желаніемъ захватить его богатства, овладѣли душею гетмана честолюбиваго и корыстолюбиваго. 1706 года Мазепа лѣтовалъ въ Хвастовѣ съ войскомъ. Здѣсь клеветы поляковъ на Палія будьто бы за обиды, наглости, озарничества и возмущенія, которыя имъ самимъ принадлежали, были для Мазепы достаточнымъ предлогомъ къ тому, чтобы привести въ исполненіе злобный умыселъ погубить Хвастовскаго полковника. Но Мазепа, избавившись отъ опаснаго совмѣстника въ Украинѣ, самъ не думалъ возвращатъ Польшѣ Бѣлую-церковь. На Царское же о семъ требованіе онъ отвѣчалъ графу Головкину, что всѣ Заднѣпрскіе полковники негодуютъ за отдачу этаго города ляхамъ; говорятъ, что скорѣе погибнутъ, нежели поддадутся подъ иго польское; и, если ляхи пріобрѣтутъ Бѣлую-церковь отъ Государя: то будутъ вырѣзаны козаками; что тамошній полкъ находится въ службѣ Царя, а жены и дѣти, ненавидя извѣстное тиранство и фанатизмъ магнатовъ польскихъ и республики, оставятъ дома и разбѣгутся; что Поляки снова начнутъ мучить народъ православный.... и т. п. Считая себя теперь уже вполнѣ безопаснымъ, Мазепа въ здѣшнемъ замкѣ собралъ свои сокровища на всякій случай, какъ сказано въ лѣтописи. Но собранное неправдою и убійствомъ богатство недосталось измѣннику. Послѣ Полтавскаго пораженія скарбы Мазепы были открыты и здѣлалисъ добычею князя Голицына, а крѣпость занята Русскимъ гарнизономъ. Съ того времени Бѣлоцерковская крѣпость была занята Русскими войсками до 1715 года, въ которомъ отдана польскимъ комиссарамъ. Теперь Бѣлая-церковь въ третій разъ возвращенная Польшѣ, здѣлана опять королевскимъ городомъ и объявлена старотствомъ, съ принадлежавшимъ къ ней округомъ. Воевода Русскій былъ большею частію вмѣстѣ съ тѣмъ старостою Бѣлоцерковскаго округа. Подстароста имѣлъ пребываніе въ самой Бѣлой-церкви. Однако жители причислялись къ свободнымъ сословіямъ, были раздѣлены на цехи по ремесламъ, и имѣли собственный судъ и управленіе.

Переклад

Користуючись вигідним розташуванням і захищена фортецею від нападів татар, Біла Церква вважалася в цей час найзначнішим містом в Україні, тож її ім’я входило в договори Польщі з Росією й Туреччиною; про знесення її фортеці або зменшення польського гарнізону клопоталися на сеймах малоросійські проводирі; на її ім’я було названо полк, до якого належало 19 навколишніх містечок; вона не раз переходила від однієї держави до іншої; була містом руським, малоросійським, польським і мало не стала турецьким; за володіння нею впродовж столітньої війни за Малоросію на її полях безперестанку билися росіяни й поляки; жителі завжди користувалися міськими правами, мали своїх війтів, бурмистрів, судилися за магдебурзьким правом і, подібно до інших міст королівства — Києва, Вільна, Гродна, — на забезпечення своєї вольності отримували королівські привілеї 1). Якщо наприкінці минулого століття Білу Церкву перетворено на звичайне власницьке містечко, то в цьому винні білоцерківські міщани XVII століття, які щиро взяли участь у повстанні Малоросії за віру й руську народність. Від часів Хмельницького Біла Церква скинула з себе польське ярмо, перестала вважатися прибутковим для магнатів староством і згодом розділила долю інших українських міст. Однак за гетьмана Виговського, коли поляки знову оволоділи західною Україною, вони знову відновили й білоцерківську фортецю, а 4-ю статтею Андрусівського миру саме було постановлено, що цар не братиме під свою оборону козаків, які живуть у Немирові, Паволочі та Білій Церкві, і в ці міста втручатися не буде. Утім, щойно поляків полишили самих на себе, то вже 1702 року відомий Семен Палій, фастівський полковник, оволодів білоцерківською фортецею, взявши в полон її польський гарнізон. Ось як описує це Орловський у своєму творі «Defensa Biskupstwa Kiowskiego» [«Оборона Київського біскупства»]. Цього року Палій, об’єднавшись з Орликом, Циганчуком і Коробкою, підступив під містечко Білу Церкву, але хоробрий міський гарнізон, що складався лише з вісімдесяти чоловік, зумів дати відсіч. Відбитий звідси, Палій відійшов до Бердичева, Чуднова й П’ятки (в Житом. повіті), підбурюючи дорогою містечка й села. Повернувшись із підкріпленням, він знову пробував узяти Білу Церкву і лише втратив чимало своїх людей; але, відступаючи, залишив таємні засідки довкола замку. Обложені зраділи відступу козаків, а комендант Галецький, який повертався до фортеці після огляду міста, був оточений юрбою козаків, що ховалися в засідці, витіснений у поле і, не маючи змоги повернутися до замку, зважився втекти до Фастова, де жив сам Палій, бажаючи в нього врятувати своє життя. Палій прийняв Галецького добре, але тримав його під вартою. З двох умов, запропонованих Палієм, — померти або здати фортецю — цей польський Регул обрав останнє. За його листом офіцери гарнізону, забезпечені обіцянкою помилування, здали фортецю Палієві; але козаки насамперед забрали в усіх зброю, потім вирізали всіх поляків, а з ксьондза живцем здерли шкіру. Такі жорстокості були в той час звичайними в росіян і поляків. Остерігаючись помсти з боку Польщі, Палій віддався під Російську державу з містами, які були в його владі. Це підданство, однак, не визнала навіть Росія, як суперечне трактатові, нещодавно укладеному нею з Польщею. Тим часом король скаржився Петрові Великому на Палія. Польський уряд формально вимагав від Росії повернення Білоцерківщини, а надто білоцерківської фортеці — давньої твердині влади поляків в Україні. Петро Великий, цінуючи доблесть Палія й знаючи пригноблений стан православ’я в краях, підвладних Польщі, задоволення вимоги польських послів обмежив наказом гетьманові Мазепі, щоб той про повернення від Палія білоцерківської фортеці Польщі та про заспокоєння тамтешніх чинів якнайпильніше дбав і Палія пристойними способами до того приводив 1). Але Мазепа мав свої види на Палія та його володіння. Заздрість до його гучної слави й народної до нього любові разом із бажанням захопити його багатства опанували душу гетьмана, честолюбного й користолюбного. 1706 року Мазепа літував із військом у Фастові. Тут наклепи поляків на Палія, нібито за кривди, зухвальства, свавілля й заколоти, які належали їм самим, стали для Мазепи достатнім приводом, щоб здійснити злий намір погубити фастівського полковника. Але Мазепа, позбувшись небезпечного суперника в Україні, сам не думав повертати Польщі Білу Церкву. На царську ж вимогу про це він відповідав графові Головкіну, що всі задніпрські полковники обурюються через віддання цього міста ляхам; кажуть, що радше загинуть, ніж підуть під польське ярмо; і якщо ляхи отримають Білу Церкву від государя, то їх виріжуть козаки; що тамтешній полк перебуває на службі царя, а жінки й діти, ненавидячи відоме тиранство й фанатизм польських магнатів і республіки, покинуть домівки й розбіжаться; що поляки знову почнуть мучити православний народ.... і т. ін. Вважаючи себе тепер уже цілком у безпеці, Мазепа на всякий випадок зібрав у тутешньому замку свої скарби, як сказано в літописі. Але багатство, зібране неправдою та вбивством, зрадникові не дісталося. Після полтавської поразки скарби Мазепи було виявлено, і вони стали здобиччю князя Голіцина, а фортецю зайняв російський гарнізон. Відтоді білоцерківську фортецю займали російські війська до 1715 року, коли її віддали польським комісарам. Тепер Білу Церкву, утретє повернену Польщі, знову зроблено королівським містом і оголошено староством разом із належним до неї округом. Руський воєвода здебільшого був водночас і старостою білоцерківського округу. Підстароста мав осідок у самій Білій Церкві. Однак жителі належали до вільних станів, були поділені на цехи за ремеслами й мали власний суд і управління.

Оригінал

9) Юрій-Ванделинъ Мнишекъ, маршалекъ надворный коронный, возвысившійся женитьбою съ Антониною, единственною дочерью графа Брюля, перваго министра короля Августа III. См. объ немъ въ памятникахъ Михайловскаго, томъ II, стран. 28. Варш. 1856 г.

Переклад

9) Юрій-Ванделін Мнішек, маршалок надвірний коронний, що піднісся завдяки шлюбові з Антоніною, єдиною донькою графа Брюля, першого міністра короля Августа III. Див. про нього в пам’ятках Михайловського, том II, с. 28. Варш. 1856 р.

Оригінал

А вотъ списокъ намѣстниковъ или подстарость Бѣлоцерковскихъ по Руликовскому же.

Переклад

А ось список білоцерківських намісників, або підстарост, також за Руліковським.

Оригінал

Годы 1571.Скаровскій.
1578.Князь Димитрій Булыга-Курцевичъ.
1630.Петръ Хованскій.
1636.Станиславъ Кокошъ.
1640—1645.Зигмундъ зъ Войтовецъ Черный.
1729.Журовскій.
1783.Жилинскій.

Переклад

Роки 1571.Скаровський.
1578.Князь Димитрій Булига-Курцевич.
1630.Петро Хованський.
1636.Станіслав Кокош.
1640—1645.Зигмунд з Войтовець Черний.
1729.Журовський.
1783.Жилінський.

Оригінал

Въ настоящее время (въ 1860 году) аренда тѣхъ же статей доставляетъ владѣльцу болѣе 50,000 рублей серебромъ и сверхъ того зборъ съ крестьянъ работою и натурою и доходъ съ земель доставляютъ еще болѣе.

Переклад

Нині (1860 року) оренда тих самих статей дає власникові понад 50,000 рублів сріблом, а крім того, збір із селян роботою й натурою та дохід із земель дають ще більше.

Оригінал

Мы здѣсь приводимъ одну изъ нихъ, заимствованную у Руликовскаго, къ сожалѣнію затемнившаго смыслъ ея въ нѣкоторыхъ мѣстахъ, употребленіемъ для русской рѣчи латинскаго алфавита.

Переклад

Ми наводимо тут один із них, запозичений у Руліковського, який, на жаль, подекуди затемнив його зміст тим, що передав руську мову латинською абеткою.

Оригінал

«Мы Жигмундъ III.. и проч., ознаймуемъ тымъ лыстомъ нашимъ нынѣшнимъ и потомъ будущимъ. Пріѣзжалъ до насъ славный Гаврыло Петровичъ Моторенко—войтъ, Иванъ Поповичъ, Иванъ Бобролежа, мѣщане мѣста нашого Бѣлоцерковскаго и били намъ чоломъ, абысьмо зъ ласки нашой королевской ихъ всѣхъ и каждого зъ особна при грунтахъ, урочищахъ, селищахъ, рѣкахъ, рѣчкахъ, которые оны давно держатъ и оныхъ уживаютъ, лыстомъ нашимъ зостававши и заховавши ихъ и потомковъ ихъ, утвердили и умоцнили. Которые просьбы свои за липшую намъ вѣру, показывали предъ нами лыстъ отвористый зъ печатью и подписомъ руки ясневельможнаго княжаты Януша Острогскаго, каштеляна Краковскаго, Черкасскаго, Богуславскаго, Бѣлоцерковскаго, нашого старосты, подъ датой въ Варшавѣ, въ року нынѣшнемъ девятьдесять сёмомъ, мѣсяца Мая 14-го дня, на той часъ при нашемъ боку тутъ же будучого, которымъ упреймость его, спокойне и давно держаніе и уживаніе ихъ: войта и мѣщанъ Бѣлоцерковскихъ грунтовъ, урочищъ сѣдлищъ, описался. Мяновите: рѣчка Рось, надъ которою мѣсто Бѣлацерковь лежитъ такъ на свышъ, яко и на долъ, якъ ся сама въ соби маетъ. Взвышъ по одной сторонѣ, на которой мѣсто сыдитъ, то есть по самый шляхъ Татарскій, где Татары Рось переходятъ и до самой рѣчки Бережницы со всими потоками и верховинами, до Роси палежащими. Сквира—руда, якъ ся сама въ соби маетъ также со всими верховинами. Раставиця до верху, до самой руды Ольшанки, съ другой стороны тажъ Раставиця ажъ до самой Шапынки: а Шапынка яко ся въ соби маетъ. Рѣчка Каменица яко ся въ соби маетъ, ажъ до самаго устья руды Чертеной. Рѣчка Рутекъ яко ся въ соби маетъ, ажъ до валу що за Перепетовымъ курганомъ. Надолъ тажъ сама рѣчка Рось, яко ся въ соби маетъ, ажъ до устья рѣчки Насташки. Насташка яко ся въ соби маетъ зо всими верховинами. Узянъ поки ся въ соби маетъ ажъ до границы Рокитянской. Рѣка Рось по другой сторони отъ поля дыкаго почавши отъ устья Хвастовки до Роси. Меновите: Ольшанокъ двѣ, такожъ часть лѣса Болгуновскаго зедлугъ разграниченія посланьца нашого учиненого, при поданю отъ него Ольшаницы дѣдичамъ. Отъ дыкаго поля по рѣчкахъ и лѣсахъ меновытыхъ то есть по Тикичь на Лишанци (а не на Лысянкѣ), на Жубру, Спинякотъ, на Боярци, на Майдани, на Шполѣ и на Шполицѣ, на Вербовцѣ и Дубовомъ-лугу, на мокрыхъ болотахъ и на Богатыревомъ рогу, въ Лѣсовичахъ, на Списовомъ потоку, на Смердячымъ, на Неморожей, на Ольховой, на Погиблой, на Тетыковой, на Бужанкахъ и иншихъ, где здавна и на сей часъ мѣщаны Бѣлоцерковсцы насѣками, фольварками по ихъ хуторахъ стоятъ, мѣшкаютъ и вшелякихъ пожитковъ соби досягаютъ. Итакъ мы за тымъ свид[?]цтвомъ ясневельможнаго каштеляна Краковскаго и старосты нашого Бѣлоцерковскаго и за причиною пановъ радъ нашихъ и иныхъ яко Украинныхъ подданныхъ нашихъ небезпеченьствамъ Татарскимъ подлеглыхъ, и на чоломъ бытіе ихъ милостиве взглянувше, войта и всѣхъ мѣщанъ Бѣлоцерковскихъ при верху и при грунтахъ, урочищахъ, рѣкахъ, рѣчкахъ, лѣсахъ и дубровахъ и тожъ при вшелякихъ одтоль пожиткахъ зоставуемъ и подтверждаемъ. Потомкове наши и старотство тамочное зоставаты и заховаты повинны маютъ. Оные верхомененніи грунта держати, пасѣки маты, дерева рубиты, ставки сыпаты, млынки где ставы маютъ будоваты и одтоль вшелякихъ пожитковъ уживаючи повинностей вшелякихъ зъ высланіемъ господаръ и старостовъ тамочныхъ зъ того...... Тымъ же лыстомъ нашимъ, который про липшую твердость рукою нашою подписавши, печать коронную до него привѣсити росказалысьмо. Писанъ въ Варшавѣ, на сейму вольномъ, року отъ нароженія Исуса Сына Божого 1597, мѣсяца Марта 20-го дня. Sigismundus Rex. L. S.»

Переклад

«Мы Жигмундъ III.. и проч., ознаймуемъ тымъ лыстомъ нашимъ нынѣшнимъ и потомъ будущимъ. Пріѣзжалъ до насъ славный Гаврыло Петровичъ Моторенко—войтъ, Иванъ Поповичъ, Иванъ Бобролежа, мѣщане мѣста нашого Бѣлоцерковскаго и били намъ чоломъ, абысьмо зъ ласки нашой королевской ихъ всѣхъ и каждого зъ особна при грунтахъ, урочищахъ, селищахъ, рѣкахъ, рѣчкахъ, которые оны давно держатъ и оныхъ уживаютъ, лыстомъ нашимъ зостававши и заховавши ихъ и потомковъ ихъ, утвердили и умоцнили. Которые просьбы свои за липшую намъ вѣру, показывали предъ нами лыстъ отвористый зъ печатью и подписомъ руки ясневельможнаго княжаты Януша Острогскаго, каштеляна Краковскаго, Черкасскаго, Богуславскаго, Бѣлоцерковскаго, нашого старосты, подъ датой въ Варшавѣ, въ року нынѣшнемъ девятьдесять сёмомъ, мѣсяца Мая 14-го дня, на той часъ при нашемъ боку тутъ же будучого, которымъ упреймость его, спокойне и давно держаніе и уживаніе ихъ: войта и мѣщанъ Бѣлоцерковскихъ грунтовъ, урочищъ сѣдлищъ, описался. Мяновите: рѣчка Рось, надъ которою мѣсто Бѣлацерковь лежитъ такъ на свышъ, яко и на долъ, якъ ся сама въ соби маетъ. Взвышъ по одной сторонѣ, на которой мѣсто сыдитъ, то есть по самый шляхъ Татарскій, где Татары Рось переходятъ и до самой рѣчки Бережницы со всими потоками и верховинами, до Роси палежащими. Сквира—руда, якъ ся сама въ соби маетъ также со всими верховинами. Раставиця до верху, до самой руды Ольшанки, съ другой стороны тажъ Раставиця ажъ до самой Шапынки: а Шапынка яко ся въ соби маетъ. Рѣчка Каменица яко ся въ соби маетъ, ажъ до самаго устья руды Чертеной. Рѣчка Рутекъ яко ся въ соби маетъ, ажъ до валу що за Перепетовымъ курганомъ. Надолъ тажъ сама рѣчка Рось, яко ся въ соби маетъ, ажъ до устья рѣчки Насташки. Насташка яко ся въ соби маетъ зо всими верховинами. Узянъ поки ся въ соби маетъ ажъ до границы Рокитянской. Рѣка Рось по другой сторони отъ поля дыкаго почавши отъ устья Хвастовки до Роси. Меновите: Ольшанокъ двѣ, такожъ часть лѣса Болгуновскаго зедлугъ разграниченія посланьца нашого учиненого, при поданю отъ него Ольшаницы дѣдичамъ. Отъ дыкаго поля по рѣчкахъ и лѣсахъ меновытыхъ то есть по Тикичь на Лишанци (а не на Лысянкѣ), на Жубру, Спинякотъ, на Боярци, на Майдани, на Шполѣ и на Шполицѣ, на Вербовцѣ и Дубовомъ-лугу, на мокрыхъ болотахъ и на Богатыревомъ рогу, въ Лѣсовичахъ, на Списовомъ потоку, на Смердячымъ, на Неморожей, на Ольховой, на Погиблой, на Тетыковой, на Бужанкахъ и иншихъ, где здавна и на сей часъ мѣщаны Бѣлоцерковсцы насѣками, фольварками по ихъ хуторахъ стоятъ, мѣшкаютъ и вшелякихъ пожитковъ соби досягаютъ. Итакъ мы за тымъ свид[?]цтвомъ ясневельможнаго каштеляна Краковскаго и старосты нашого Бѣлоцерковскаго и за причиною пановъ радъ нашихъ и иныхъ яко Украинныхъ подданныхъ нашихъ небезпеченьствамъ Татарскимъ подлеглыхъ, и на чоломъ бытіе ихъ милостиве взглянувше, войта и всѣхъ мѣщанъ Бѣлоцерковскихъ при верху и при грунтахъ, урочищахъ, рѣкахъ, рѣчкахъ, лѣсахъ и дубровахъ и тожъ при вшелякихъ одтоль пожиткахъ зоставуемъ и подтверждаемъ. Потомкове наши и старотство тамочное зоставаты и заховаты повинны маютъ. Оные верхомененніи грунта держати, пасѣки маты, дерева рубиты, ставки сыпаты, млынки где ставы маютъ будоваты и одтоль вшелякихъ пожитковъ уживаючи повинностей вшелякихъ зъ высланіемъ господаръ и старостовъ тамочныхъ зъ того...... Тымъ же лыстомъ нашимъ, который про липшую твердость рукою нашою подписавши, печать коронную до него привѣсити росказалысьмо. Писанъ въ Варшавѣ, на сейму вольномъ, року отъ нароженія Исуса Сына Божого 1597, мѣсяца Марта 20-го дня. Sigismundus Rex. L. S.» [Ми, Сигізмунд III.. та ін., сповіщаємо цим нашим листом теперішнім і майбутнім. Приїздили до нас славний Гаврило Петрович Моторенко — війт, Іван Попович, Іван Бобролежа, міщани нашого міста Білоцерківського, і били нам чолом, щоб ми з нашої королівської ласки їх усіх і кожного окремо при ґрунтах, урочищах, селищах, ріках, річках, які вони здавна тримають і якими користуються, нашим листом залишили й зберегли, їх і їхніх нащадків, затвердили й скріпили. На більше підтвердження цих своїх прохань вони показували перед нами відкритий лист із печаткою і власноручним підписом ясновельможного князя Януша Острозького, каштеляна краківського, нашого старости черкаського, богуславського, білоцерківського, даний у Варшаві нинішнього дев’яносто сьомого року, травня 14-го дня, — він на той час був тут же при нашому боці, — яким його милість описав спокійне й давнє тримання і користування війтом і білоцерківськими міщанами ґрунтами, урочищами, сідлищами. А саме: річка Рось, над якою лежить місто Біла Церква, як угору, так і вниз, уся, як вона є. Угору по тому боці, на якому сидить місто, тобто аж до самого Татарського шляху, де татари переходять Рось, і до самої річки Бережниці з усіма потоками й верхів’ями, що належать до Росі. Сквира-руда, уся, як вона є, так само з усіма верхів’ями. Раставиця до верхів’я, до самої руди Ольшанки, з другого боку та сама Раставиця аж до самої Шапинки, а Шапинка — уся, як вона є. Річка Каменица, уся, як вона є, аж до самого гирла руди Чертеної. Річка Рутек, уся, як вона є, аж до валу, що за Перепетовим курганом. Униз та сама річка Рось, уся, як вона є, аж до гирла річки Насташки. Насташка, уся, як вона є, з усіма верхів’ями. Узян, наскільки сягає, аж до рокитянської межі. Ріка Рось по другому боці від дикого поля, починаючи від гирла Хвастовки до Росі. А саме: дві Ольшанки, а також частина Болгуновського лісу згідно з розмежуванням, зробленим нашим посланцем, коли він передавав Ольшаницю дідичам. Від дикого поля по названих річках і лісах, тобто по Тікичу, на Лишанці (а не на Лисянці), на Жубру, Спинякоті, на Боярці, на Майдані, на Шполі й на Шполиці, на Вербовці й Дубовому Лузі, на мокрих болотах і на Богатиревому Розі, в Лісовичах, на Списовому потоці, на Смердячому, на Неморожій, на Ольховій, на Погиблій, на Тетиковій, на Бужанках та інших, де здавна й донині білоцерківські міщани стоять пасіками, фільварками по своїх хуторах, мешкають і всякі пожитки собі здобувають. Отже, ми, за тим свідченням ясновельможного каштеляна краківського і нашого білоцерківського старости та за клопотанням наших панів-радників та інших, бо це наші українні піддані, наражені на татарські небезпеки, милостиво зглянувшись на їхнє чолобиття, війта й усіх білоцерківських міщан при вищезгаданих ґрунтах, урочищах, ріках, річках, лісах і дібровах, а також при всяких пожитках звідти залишаємо й підтверджуємо. Наші нащадки й тамтешнє староство повинні їх при цьому залишати й зберігати. Вищезгадані ґрунти тримати, пасіки мати, дерева рубати, ставки насипати, млинки, де мають стави, будувати і, користуючись звідти всякими пожитками, всякі повинності з висиланням господарів і тамтешніх старост із того...... Цим же нашим листом, який для більшої певності ми підписали власною рукою і наказали привісити до нього коронну печатку. Писано у Варшаві, на вольному сеймі, року від народження Ісуса, Сина Божого, 1597, березня 20-го дня. Король Сигізмунд. Місце печатки.]

Оригінал

Извѣстно, что Палій получалъ жалованье отъ царя по 1000 ефимковъ въ годъ.

Переклад

Відомо, що Палій отримував від царя платню по 1000 єфимків на рік.

Оригінал

Но Польское правительство помнило преданность Бѣлоцерковскихъ мѣщанъ, какъ и прочихъ малороссійскихъ городовъ: Корсуня, Богуславля, Лысянки, Ставищъ дѣлу Малороссіи при Хмельницкомъ и Паліѣ. И вотъ въ 1774 году совершается извѣстные акты взаимныхъ подарковъ между послѣднимъ польскимъ королемъ и его вельможами, избравшими его на тронъ. Присоединеніе древле Русскихъ восточныхъ частей государства къ Россіи дѣлается неизбѣжнымъ и очевиднымъ. Почему въ видахъ сохраненія въ отпадающихъ частяхъ полонизма и папизма, очень слабо тогда здѣсь развивавшихся, а также, нѣчего грѣха таить, подъ вліяніемъ корыстолюбія, Примасъ королевства съ знатнѣйшими вельможами постановили, именемъ сейма подарить древніе Русскіе города съ ихъ округами въ личную собственность короля. А король немедленно раздарилъ ихъ вельможамъ латинскаго исповѣданія, по составленному заблаговременно росписанію. Такимъ образомъ Бѣлая-церковь поступила въ частную собственность короннаго гетмана, графа Ксаверія Браницкаго съ 100,000 окрестныхъ жителей Русскаго происхожденія. Одни только евреи и лица, содержавшіе папское исповѣданіе остались свободными отъ приписки къ имѣнію и не воспользовались благодѣяніями крѣпостнаго состоянія. Единственный сынъ Ксаверія Браницкаго Владиславъ былъ женатъ съ православною племянницею свѣтлѣйшаго князя Потемкина Александрою Васильевною Энгельгардтъ—наслѣдовавшею по дядѣ своемъ также обширное имѣніе въ Черкасскомъ и Звенигородскомъ уѣздахъ. Послѣ покойнаго Владислава Браницкаго осталось 4 сына (всѣ лат. испов.): Ксаверій, Александръ, Владиславъ и Константинъ. Имъ нынѣ за исключеніемъ Ксаверія, бѣжавшаго въ Турцію, и принадлежитъ Бѣлоцерковщина, къ коей нынѣ причисляется: ⅔ Васильковскаго уѣзда, по ⅓ Таращанскаго и Каневскаго, ¼ Звенигородскаго и значительныя части въ Черкасскомъ и Радомысльскомъ уѣздахъ. Въ одномъ Васильковскомъ уѣздѣ за ними числится земли по вѣдомостямъ казенной палаты:

Переклад

Але польський уряд пам’ятав відданість білоцерківських міщан, як і інших малоросійських міст — Корсуня, Богуслава, Лисянки, Ставища, — справі Малоросії за Хмельницького й Палія. І ось 1774 року відбуваються відомі акти взаємних дарувань між останнім польським королем і його вельможами, які обрали його на трон. Приєднання давніх руських східних частин держави до Росії стає неминучим і очевидним. Тому, щоб зберегти у відпадних частинах полонізм і папізм, які тоді тут дуже слабко розвивалися, а також — нічого гріха таїти — під впливом користолюбства, примас королівства з найзнатнішими вельможами ухвалили іменем сейму подарувати давні руські міста з їхніми округами в особисту власність короля. А король негайно роздарував їх вельможам латинського віросповідання за заздалегідь складеним розписом. Так Біла Церква перейшла в приватну власність коронного гетьмана, графа Ксаверія Браницького, зі 100,000 навколишніх жителів руського походження. Лише євреї та особи папського віросповідання залишилися вільними від приписки до маєтку й не скористалися благодіяннями кріпосного стану. Єдиний син Ксаверія Браницького Владислав був одружений із православною племінницею світлішого князя Потьомкіна Олександрою Василівною Енгельгардт, яка успадкувала по своєму дядькові також великий маєток у Черкаському та Звенигородському повітах. По покійному Владиславові Браницькому залишилося 4 сини (усі лат. віросп.): Ксаверій, Олександр, Владислав і Костянтин. Їм нині, за винятком Ксаверія, що втік до Туреччини, і належить Білоцерківщина, до якої нині зараховують ⅔ Васильківського повіту, по ⅓ Таращанського й Канівського, ¼ Звенигородського та значні частини в Черкаському й Радомишльському повітах. Лише у Васильківському повіті за ними, за відомостями казенної палати, рахується землі:

Оригінал

за Александромъ Браницкимъ28,076десят.Крестьянъ ревизскихъ
— Владиславомъ131,583—душъ муж. п. 40,740
— Константиномъ47,326—(по 9 рев.) совокупно
206,985—

Переклад

за Олександром Браницьким28,076десят.Селян ревізьких
— Владиславом131,583—душ чол. ст. 40,740
— Костянтином47,326—(за 9 рев.) разом
206,985—

Оригінал

Бѣлая-церковь нынѣ резиденція владѣльцовъ и управленія обширнаго ихъ имѣнія. Жителей въ ней считается: православныхъ 8461, римскихъ католиковъ 412, другихъ раскольниковъ 16 и евреевъ 9808, всего 18,697. Нынѣшнія достопримѣчательности мѣстечка составляютъ великолѣпные дворцы владѣтелей, богатѣйшій и красивѣйшій садъ, называемый Александріею, со многими статуями, бесѣдками, искуственными развалинами, мостами, водопадомъ и проч. Въ немъ есть деревья посаженныя руками царственныхъ особъ. Рось текущая здѣсь между гранитными скалами еще болѣе украшаетъ этотъ садъ. Въ Бѣлой-церкви открыта въ 1843 году гимназія въ 7-мь классовъ, въ которой учится среднимъ числомъ до 300 учениковъ. Съ 1838 года назначенъ управляющимъ имѣніемъ г-нъ Пршесмыцкій. При немъ особенно украсилась Бѣлая-церковь. Достроены обѣ каменныя церкви, гимназія, значительное число еврейскихъ домовъ на деньги и матеріалы заимообразно данные евреямъ на продолжительные сроки отъ имени владѣльцовъ; учреждены три ярмарки въ году, устроены свеклосахарный и стеариновый и литейный заводы, распространенъ кожевенный, развита заграничная торговля хлѣбомъ, съ учрежденіемъ конторъ графовъ Браницкихъ въ Ливорнѣ и Марсели. Впрочемъ эта торговля хлѣбомъ, начавшаяся съ запрещеніемъ вывоза звонкой монеты за границу, прекратилась съ прекращеніемъ помянутаго запрещенія. Въ 1851 году Варшавскій фабрикантъ машинъ Станиславъ Лильцонъ основалъ въ Бѣлой-церкви заводы машинъ земледѣльческихъ. Заведеніе это въ 1853 году перешло въ собственность бывшаго директора онаго Менцеля, который снабжаетъ машинами нетолько ближайшія хозяйства, но и выполняетъ заказы изъ другихъ губерній. Вообще нынѣшняя Бѣлая-церковь въ промышленномъ и торговомъ отношеніи, послѣ Кіева и Бердичева, занимаетъ первое мѣсто въ губерніи.

Переклад

Біла Церква нині — резиденція власників і управління їхнього великого маєтку. Жителів у ній налічується: православних 8461, римо-католиків 412, інших розкольників 16 і євреїв 9808, усього 18,697. Нинішні визначні місця містечка — розкішні палаци власників, найбагатший і найкрасивіший сад, що зветься Олександрією, з багатьма статуями, альтанками, штучними руїнами, мостами, водоспадом тощо. У ньому є дерева, посаджені руками царственних осіб. Рось, що тече тут між гранітними скелями, ще більше прикрашає цей сад. 1843 року в Білій Церкві відкрито гімназію на 7 класів, у якій навчається в середньому до 300 учнів. З 1838 року управителем маєтку призначено п. Пршесмицького. За нього Біла Церква особливо прикрасилася. Добудовано обидві муровані церкви, гімназію, значну кількість єврейських будинків — за гроші й матеріали, позичені євреям на тривалі строки від імені власників; запроваджено три ярмарки на рік, збудовано бурякоцукровий, стеариновий і ливарний заводи, розширено шкіряний [завод], розвинуто закордонну торгівлю хлібом, заснувавши контори графів Браницьких у Ліворно й Марселі. Утім, ця торгівля хлібом, що почалася із забороною вивозити дзвінку монету за кордон, припинилася зі скасуванням згаданої заборони. 1851 року варшавський фабрикант машин Станіслав Лільцон заснував у Білій Церкві заводи сільськогосподарських машин. Цей заклад 1853 року перейшов у власність свого колишнього директора Менцеля, який постачає машини не лише найближчим господарствам, а й виконує замовлення з інших губерній. Загалом нинішня Біла Церква в промисловому й торговельному відношенні посідає перше місце в губернії після Києва та Бердичева.

Оригінал

Бѣлоцерковскій замокъ, котораго въ настоящее время кромѣ незначительныхъ валовъ, нѣтъ и слѣдовъ, почитаемъ былъ польскимъ правительствомъ за единственное на Украинѣ укрѣпленное мѣсто, которое служило складомъ жизненныхъ и аммуничныхъ потребностей. Въ одномъ старомъ польскомъ документѣ находимъ слѣдующую лестную объ немъ замѣтку: «замокъ этотъ весьма нуженъ республикѣ, такъ какъ онъ выдерживаетъ первые удары непріятелей». Около 1647 года Стефанъ Чарнецкій, желая имѣть точку опоры въ войнѣ съ козаками, построилъ его наново, употребивши при этомъ искуснѣйшихъ инженеровъ; укрѣпленіе окончено было подъ надзоромъ Яна Сапѣги, полеваго писаря 1). Въ 1663-мъ, 4-мъ, 5-мъ и 6-мъ годахъ комендантомъ Бѣлоцерковской крѣпости былъ генералъ-лейтенантъ Янъ Стахурскій, считавшійся въ то же время начальникомъ всѣхъ украинскихъ гарнизоновъ. Въ это время Бѣлоцерковскій гарнизонъ состоялъ изъ 2000 человѣкъ, кромѣ козацкаго полка называвшагося Бѣлоцерковскимъ. По причинѣ безпрестанныхъ въ этомъ краѣ волненій, снабженіе гарнизона жизненными потребностями совершалось съ большимъ трудомъ такъ, что неразъ обнаруживался въ крѣпости голодъ. Доставлевіемъ для гарнизона провіанту должны были заботиться украинскіе гетманы. Обязанностію ихъ было дѣлать распредѣленія при снабженіи крѣпости провизіею; потому что вообще эту тягость возлагали на жителей русскаго происхожденія (chłopów). Но весьма часто они, желая уклониться отъ этого, именовали себя козаками и не слушали гетманскихъ универсаловъ и не доставляли хлѣба. Случалось, что украинскіе гетманы, 1) ссылаясь на невозможность и бѣдность страны, опустошенной войною, на отрѣзъ отказывали въ провіантѣ, и гарнизонъ принимался за грабежъ. Въ спокойнѣйшее время солдаты засѣвали окрестныя поля хлѣбомъ, собирали его при помощи жителей, и такимъ образомъ снабжали себя хлѣбомъ. Но во время раздоровъ, или войны, принуждены были силою отнимать у окрестныхъ поселянъ жизненные припасы, посылая нарочныхъ фуражировъ. Утѣсненія эти тѣмъ болѣе возбуждали неудовольствія жителей, а въ послѣдствіи это послужило поводомъ неоднократныхъ со стороны козаковъ требованій о совершенномъ выводѣ, или покрайней мѣрѣ уменьшеніи польскихъ гарнизоновъ, въ крѣпостахъ ихъ страны находившихся. Впрочемъ это былъ только предлогъ, а въ самомъ дѣлѣ для козаковъ шло дѣло объ совершенномъ удаленіи изъ края Поляковъ, владычество которыхъ было такъ тягостно для всѣхъ. Когда въ 1667 году въ договорѣ подгаецкомъ козаки настаивали, чтобы уменьшенъ былъ гарнизонъ въ Бѣлой церкви, утверждая, что въ прежнемъ числѣ онъ не можетъ быть содержимъ безъ притѣсненія жителей: то желаніе это не было уважено; напротивъ въ конституціяхъ 1669 года мы находимъ постановленіе, сдѣланное на выборовомъ сеймѣ, не о выводѣ, или уменьшеніи гарнизона, а о назначеніи значительной суммы на содержаніе его. Въ 1670 году коммиссія учрежденная въ Острогѣ для успокоенія козаковъ и подтвержденія условій подгаецьаго договора, совершенно уже устранила это требованіе козаковъ. Въ царствованіе Яна III, комендантомъ Бѣлоцерковской крѣпости былъ полковникъ Эрнестъ Раппъ, которому конституція 1678 и 1683 г. постановляетъ вознаградить кровавые заслуги и прославляетъ его мужество. Въ это же время капитанъ Людвикъ d' Orgiewal оставался въ здѣшнемъ замкѣ временнымъ начальникомъ и въ награду заслугъ своихъ получилъ дворянское достоинство. Около 1702 года комендантомъ былъ Галецкій, взятый Паліемъ въ плѣнъ. По 1715 г. въ замкѣ находился гарнизонъ русскій; по выходѣ котораго генералъ-маіоръ de-Boyen — французъ назначенъ комендантомъ. По старанію его опредѣлена, на возобновленіе построекъ въ крѣпости и латинской церкви, извѣстная сумма, на что согласился и сеймъ въ Житомірѣ происходившій. Но прежде нежели отпущена была назначенная сумма Казиміръ Илинскій, староста Нижинскій, три года на свой счетъ содержалъ крѣпость. Въ 1729 году во время сеймику Житомірскаго помѣщики воеводства Кіевскаго назначили на поддержаніе замка 15,000 злотыхъ. Около 1734 года Станиславъ Антоній Свидзинскій, будучи полковникомъ милиціи украинской, начальствовалъ въ замкѣ и настоялъ, что жители и староста Бѣлоцерковскій замокъ весь возобновили. Люстрація 1612 года такъ говоритъ объ этомъ замкѣ: «замокъ надъ рѣкою Росью расположенъ на городищѣ высоко возвышающемся надъ городомъ и притомъ со стороны рѣки скалистомъ, окруженъ валомъ и дубовыми кольями, къ нему одни ворота въѣздные дубоваго дерева построены въ концѣ моста, опирающагося въ гору. Въ землѣ построены жилища по валу рядомъ начиная отъ избы, которою изъ города входятъ въ замокъ. Изба, въ которой живетъ панъ подстароста, большая, сосноваго дерева безъ коморы, имѣющая окна на обѣихъ сторонахъ: въ замокъ и на городъ. Другая изба столовая, напротивъ анкирь, построенный на сваяхъ. Около той избы комната, поставленная вдоль валу, а за нею избочка малая съ перегородкою; за тою другая избочка изъ стараго дубоваго дерева, на верху которой комора съ крылечками, на подобіе башенекъ. За сею избочкою на валу двѣ коморы и спижарня, построенныя въ заметъ, а при нихъ кухня съ двумя пекарнями; надъ рѣкою конюшня также въ заметъ и подземный тайникъ къ рѣкѣ. Угловыхъ башень изъ свай 4; каплица (латинская) посреди замка на мѣстѣ или фундаментѣ церковномъ 1) построена небольшая, а отъ нея недалеко пороховня, вновь пристроенная, не покрыта; здѣсь же цехгаузъ для пушекъ (armaty) и другихъ надобностей. Больше въ замкѣ нѣтъ никакихъ строеній, кромѣ коморъ, въ которыхъ жители хранятъ свои пожитки». Нынѣ на мѣстѣ замка возвышается великолѣпная Римско-католическая церковь а домы со службами латинскаго священника и его Викарія.

Переклад

Білоцерківський замок, від якого нині, крім незначних валів, не лишилося й сліду, польський уряд уважав єдиним укріпленим місцем в Україні, що слугувало складом харчових і амуніційних припасів. В одному старому польському документі знаходимо таку похвальну замітку про нього: «цей замок дуже потрібен республіці, бо він витримує перші удари ворогів». Близько 1647 року Стефан Чарнецький, бажаючи мати точку опори у війні з козаками, збудував його наново, залучивши до цього найвправніших інженерів; укріплення завершено під наглядом Яна Сапіги, польного писаря 1). У 1663-му, 4-му, 5-му і 6-му роках комендантом білоцерківської фортеці був генерал-лейтенант Ян Стахурський, якого водночас уважали начальником усіх українських гарнізонів. У цей час білоцерківський гарнізон складався з 2000 чоловік, крім козацького полку, що звався Білоцерківським. Через безперестанні в цьому краї заворушення постачання гарнізону харчами відбувалося з великими труднощами, тож не раз у фортеці наставав голод. Про доставку провіанту для гарнізону мали дбати українські гетьмани. Їхнім обов’язком було робити розкладку при постачанні фортеці провізією, бо загалом цей тягар покладали на жителів руського походження (chłopów) [хлопів]. Але дуже часто вони, бажаючи ухилитися від цього, називали себе козаками, не слухали гетьманських універсалів і не доставляли хліба. Траплялося, що українські гетьмани, 1) посилаючись на неспроможність і бідність краю, спустошеного війною, навідріз відмовляли в провіанті, і гарнізон брався до грабунку. У спокійніший час солдати засівали навколишні поля збіжжям, збирали його з допомогою жителів і так забезпечували себе хлібом. Але під час чвар або війни вони змушені були силою відбирати в навколишніх селян харчові припаси, посилаючи спеціальних фуражирів. Ці утиски тим більше викликали невдоволення жителів, а згодом це стало приводом до неодноразових вимог з боку козаків цілком вивести або принаймні зменшити польські гарнізони, що перебували у фортецях їхнього краю. Утім, це був лише привід, а насправді для козаків ішлося про цілковите усунення з краю поляків, панування яких було таке тяжке для всіх. Коли 1667 року в підгаєцькому договорі козаки наполягали, щоб гарнізон у Білій Церкві було зменшено, стверджуючи, що в колишній кількості його не можна утримувати без утиску жителів, то цього бажання не взяли до уваги; навпаки, у конституціях 1669 року ми знаходимо ухвалу, зроблену на елекційному сеймі, не про виведення чи зменшення гарнізону, а про призначення значної суми на його утримання. 1670 року комісія, утворена в Острозі для заспокоєння козаків і підтвердження умов підгаєцького договору, вже цілком відкинула цю вимогу козаків. За панування Яна III комендантом білоцерківської фортеці був полковник Ернест Рапп, якому конституція 1678 і 1683 р. ухвалює винагородити криваві заслуги і прославляє його мужність. У цей самий час капітан Людвік d’ Orgiewal залишався в тутешньому замку тимчасовим начальником і в нагороду за свої заслуги дістав дворянську гідність. Близько 1702 року комендантом був Галецький, якого Палій узяв у полон. До 1715 р. в замку перебував російський гарнізон; після його виходу комендантом призначено генерал-майора de-Boyen, француза. Його старанням визначено певну суму на відновлення будівель у фортеці та латинської церкви, на що погодився й сейм, який відбувався в Житомирі. Але перш ніж було відпущено призначену суму, Казимир Ілінський, ніжинський староста, три роки власним коштом утримував фортецю. 1729 року під час житомирського сеймику поміщики Київського воєводства призначили на підтримання замку 15,000 злотих. Близько 1734 року Станіслав Антоній Свідзинський, будучи полковником української міліції, начальствував у замку й домігся того, що жителі й білоцерківський староста відновили весь замок. Люстрація 1612 року так каже про цей замок: «замок над річкою Россю розташований на городищі, що високо здіймається над містом і притому з боку річки скелясте, оточений валом і дубовими палями; до нього збудовано одну в’їзну браму з дубового дерева в кінці мосту, що впирається в гору. У землі збудовано житла вздовж валу поряд, починаючи від хати, якою з міста входять до замку. Хата, в якій живе пан підстароста, велика, із соснового дерева, без комори, має вікна на обидва боки: в замок і на місто. Друга хата — їдальня, навпроти — анкир, збудований на палях. Біля тієї хати кімната, поставлена вздовж валу, а за нею мала хатинка з перегородкою; за тією — друга хатинка зі старого дубового дерева, нагорі якої комора з ганочками на подобу башточок. За цією хатинкою на валу дві комори й спіжарня, збудовані в замет, а при них кухня з двома пекарнями; над річкою стайня, так само в замет, і підземний тайник до річки. Кутових веж із паль 4; каплиця (латинська) посеред замку на місці, або фундаменті, церковному 1) збудована невелика, а неподалік від неї порохівня, щойно прибудована, не накрита; тут же цейхгауз для гармат (armaty) та інших потреб. Більше в замку немає жодних будівель, крім комор, у яких жителі зберігають свої пожитки». Нині на місці замку здіймається розкішна римо-католицька церква, а також будинки з господарськими будівлями латинського священника та його вікарія.

Оригінал

См. X. Michał Krajewski w historia Stefana Czarnickiego.

Переклад

Див. X. Michał Krajewski w historia Stefana Czarnickiego [ксьондз Міхал Краєвський в історії Стефана Чарнецького].

Оригінал

Разумѣются тѣ, коихъ въ этомъ достоинствѣ утверждало правительство польское; какъ-то: Тетеря, Ханенко и Иръ.

Переклад

Маються на увазі ті, кого в цій гідності затверджував польський уряд, як-от: Тетеря, Ханенко та Ір.

Оригінал

Трудно обозначить границы, какія въ прежнихъ вѣкахъ имѣли округъ и старотство Бѣлоцерковское. Было время, когда Тараща, Сыница, Лысянка, Сквира, Таборовъ входили въ составъ этого обширнаго округа. Начавши отъ границы Хвастовскаго Бискупскаго имѣнія, старотство простиралось до самой Звенигородки. Нѣсколько позже его окружали, съ сѣвера Хвастовское имѣніе, съ сѣверозапада и запада старотство Романовское и Паволочское, съ юга Ставищское и Богуславское; съ востока граничила Кіевская область. Впрочемъ все это пространство было глухою пустынею, дикою безпредѣльною степью. Только надъ рѣками, по ярамъ то тамъ, то индѣ были разбросаны слободы, хутора и пасѣки мѣщанъ Бѣлоцерковскихъ, наданные имъ въ разное время польскими королями. Границъ опредѣлено обозначенныхъ въ этихъ надѣлахъ не было. Тамъ оканчивались границы мѣщанскихъ поселеній, гдѣ останавливала ихъ сила крѣпшаго. Съ теченіемъ времени, какъ видно изъ документовъ, Бѣлоцерковщина болѣе и болѣе уменьшалась въ своемъ пространствѣ. Урочище Лысянка, въ царствованіе Сигизмунда III, здѣлалось собственностію Яна Даниловича; Сквира была присоединена къ Романовскому старотству. Впослѣдствіи Тараща, Синица, Таборовъ сдѣлались особыми старотствами. Кромѣ того въ 1659 году 1) польское правительство, переводившее малороссіянъ въ крѣпостное состояніе, подарило въ Бѣлоцерковскомъ старотствѣ Кошеватское имѣніе фамиліи Млодецкихъ. Присовокупивъ къ этому, что въ обычаѣ было, что короли польскіе, желая какъ найскорѣе утвердить въ этомъ краѣ польскій и папскій элементъ, давали привиллегіи шляхтѣ латинскаго исповѣданія на заселеніе земель, изъ которыхъ природніе русскіе жители—давніе владѣтели земель, были разогнаны оружіемъ и притѣсненіями и оставлены только подчинившіеся новому порядку вещей. Впрочемъ привиллегіи даваемы были дожизненно и подъ тѣмъ условіемъ, что земля не переставала быть собственностію старотства. Однако такъ случалось, что отецъ для сына выпрашивалъ у короля продолженіе пользованія хуторомъ или деревушкою; затѣмъ, по соизволенію королевскому, этотъ сынъ утверждался въ деревнѣ, такимъ же способомъ внукъ и дальнѣйшіе потомки. Не одна по этому деревня, подъ предлогомъ давнихъ заслугъ и извѣстной земской давности, здѣлалась изъ старостинской вотчинною. Гетманъ Браницкій, сдѣлавшись владѣльцемъ Бѣлоцерковщины, съ этого поводу принужденъ былъ вести значительное число процессовъ, и по многимъ изъ нихъ онъ доказалъ предъ судами неправильность владѣнія мѣлкихъ помѣщиковъ и законную принадлежность имѣній тѣхъ къ Бѣлоцерковской, его вотчинѣ. Въ недавнее время Бѣлоцерковщина раздѣлена на три части между тремя братьями Браницкими, изъ коихъ Владиславъ будетъ имѣть своею резиденціею Бѣлую-церковь, Константинъ Богуславль, а Александръ Ставища.

Переклад

Важко визначити межі, які в минулі століття мали білоцерківський округ і староство. Був час, коли Тараща, Синиця, Лисянка, Сквира, Таборов входили до складу цього великого округу. Починаючись від межі фастівського біскупського маєтку, староство простягалося до самої Звенигородки. Дещо пізніше його оточували: з півночі фастівський маєток, із північного заходу й заходу Романовське та Паволоцьке староства, з півдня Ставищенське й Богуславське; зі сходу межувала київська область. Утім, увесь цей простір був глухою пустелею, диким безмежним степом. Лише над річками, по ярах то там, то деінде були розкидані слободи, хутори й пасіки білоцерківських міщан, надані їм у різний час польськими королями. Чітко окреслених меж у цих наділах не було. Межі міщанських поселень закінчувалися там, де їх зупиняла сила дужчого. З плином часу, як видно з документів, Білоцерківщина дедалі більше зменшувалася в своєму просторі. Урочище Лисянка за панування Сигізмунда III стало власністю Яна Даниловича; Сквиру приєднано до Романовського староства. Згодом Тараща, Синиця, Таборов стали окремими староствами. Крім того, 1659 року 1) польський уряд, який переводив малоросіян у кріпосний стан, подарував у Білоцерківському старостві кошеватський маєток родині Млодецьких. Додамо до цього, що звичаєм було, щоб польські королі, бажаючи якнайшвидше утвердити в цьому краї польський і папський елемент, давали шляхті латинського віросповідання привілеї на заселення земель, з яких корінних руських жителів — давніх власників земель — розганяли зброєю та утисками, а залишали лише тих, хто підкорився новому порядкові речей. Утім, привілеї давали довічно й за умови, що земля не переставала бути власністю староства. Однак траплялося так, що батько випрошував у короля для сина продовження користування хутором чи сільцем; потім, з королівського дозволу, цей син утверджувався в селі, таким самим способом — онук і подальші нащадки. Тож не одне село під приводом давніх заслуг і відомої земської давності перетворилося зі старостинського на вотчинне. Гетьман Браницький, ставши власником Білоцерківщини, через це змушений був вести значну кількість процесів, і в багатьох із них він довів перед судами неправильність володіння дрібних поміщиків і законну належність тих маєтків до білоцерківської, своєї вотчини. Нещодавно Білоцерківщину поділено на три частини між трьома братами Браницькими, з яких Владислав матиме своєю резиденцією Білу Церкву, Костянтин — Богуслав, а Олександр — Ставище.

Оригінал

Православной церкви или русской. На польскомъ нарѣчіи латинскія церкви именуются костелами.

Переклад

Православної, або руської, церкви. Польською мовою латинські церкви називаються костелами.

Оригінал

Въ настоящее время нѣтъ и слѣдовъ бѣлой-церкви, давшей названіе мѣстечку, неизвѣстно въ чье имя она была построена; по догадкамъ только опредѣляется самое мѣсто гдѣ она стояла. Бывшій приходскій Бѣлоцерковской Преображенской церкви священникъ справедливо полагалъ, что этотъ остатокъ каѳедральной церкви епископовъ древняго Юрьева былъ тотъ самый древній фундаментъ, о которомъ упоминается въ люстраціи 1612 года, и на которомъ въ XVII вѣкѣ польскіе коменданты Бѣлоцерковской крѣпости нашли приличнымъ устроить латинскую каплицу, и на которомъ уже въ настоящемъ столѣтіи графомъ Браницкимъ воздвигнутъ великолѣпный латинскій костелъ. Это тѣмъ достовѣрнѣе можно утверждать, что для главной церкви древніе Юрьевскіе князья и епископы не могли избрать другаго мѣста, равнаго этому, по красотѣ отсюда видовъ и по возвышенности, какъ-бы нарочно для храма Божія устроенной.

Переклад

Нині немає й сліду білої церкви, що дала назву містечку; невідомо, на честь кого її було збудовано; лише за здогадами визначають саме місце, де вона стояла. Колишній парафіяльний священник білоцерківської Преображенської церкви слушно вважав, що цей залишок кафедральної церкви єпископів давнього Юр’єва був тим самим давнім фундаментом, про який згадано в люстрації 1612 року, на якому в XVII столітті польські коменданти білоцерківської фортеці вважали за доречне влаштувати латинську каплицю і на якому вже в нинішньому столітті граф Браницький звів розкішний латинський костел. Це можна стверджувати тим певніше, що для головної церкви давні юр’ївські князі та єпископи не могли обрати іншого місця, рівного цьому за красою краєвидів звідси й за підвищенням, ніби навмисне влаштованим для храму Божого.

Оригінал

Сколько церквей было въ Бѣлой-церкви въ древнее время и до начала прошлаго столѣтія не собрано свѣдѣній. Церкви же существовавшія въ началѣ XVIII вѣка, довольно подробно описаны въ визитахъ уніатскихъ благочинныхъ, которыя доставлялись въ бывшую уніатскую Радомысльскую Консисторію, а нынѣ хранятся въ архивѣ Кіевской Консисторіи. Вотъ извлеченіе о Бѣлоцерковскихъ церквахъ, изъ визиты 1740 года: 1) Зарѣцкая Троицкая церковь, дубовая, дранью покрытая построена прихожанами 1718 года. Приходъ ея составляли 70 домовъ. Жителей способныхъ къ исповѣди числилось около 300. Священникомъ былъ Іосифъ Артышевичъ, посвященный въ 1717 году 25 Ноября, въ Кіевѣ митрополитомъ Іоасафомъ Кроковскимъ, а въ 1737 году, по принятіи уніи съ Латынами, утвержденный въ Львовѣ унитскимъ митрополитомъ. 2) Покровская на предмѣстьѣ дубовая, дранью покрытая, построена прихожанами 1725 года. Къ ней причислено 50 «господаровъ» или хатъ. Способныхъ къ исповѣди въ приходѣ ея 140. Священникъ Герасимъ Купченко, посвященный въ Уневѣ (близъ Львова), 23 Августа 1731 года. 3) Николаевская каменная на торговой площади, построенная 1700 г. къ ней причислено господаровъ 20; способныхъ къ исповѣди 100. Священникъ Іоаннъ Бойченко, «поѣхалъ посвящаться». 4) Петропавловская дубовая, пристойная, гонтою покрытая, но безъ подлоги (пола деревяннаго); построена мѣщанами 1730 года, но старые иконы имѣетъ (что свидѣтельствуетъ о существованіи древнѣйшей Петропавловской церкви). Прихожане ея составляли: 20 господаровъ въ Бѣлой-церкви, 10 въ веси Напрасникахъ. Способныхъ къ исповѣди считалось 150. Священникъ Евстафій Плаксовскій, 1739 года 8 Апрѣля посвященъ въ Уневѣ (уніатскимъ архіереемъ) и обличаемый визитою въ соблюденіи нѣкоторыхъ православныхъ обрядовъ и за то наказанный. 5) Преображенская дубовая, «піенкна и пристойна,» въ 1728 году на старомъ фундаментѣ прихожанами построенная. Господаровъ до этой церкви принадлежало 35. Способныхъ къ исповѣди числилось до 125. Священникъ Григорій Сѣкорскій, посвященный 10 Іюня 1738 г. въ Уневѣ. 6) Богородичная изъ дубовыхъ кругляковъ неизвѣстно когда построенная; «стара, опадла и къ разрушенію клонащаяся, безъ подлога». Къ ней приписано 40 господаровъ. Душъ къ исповѣди способныхъ 160 plus minus. Нѣтъ при ней ни священника, ни викарія. 7) Успенская, дубовая, гонтами покрытая, пристойная, построена прихожанами въ 1731 году на старомъ фундаментѣ. Прихожанъ имѣла бондаровъ въ мѣстѣ 30, въ деревняхъ: Камянкѣ 10, Верхолакахъ 10, Пищикахъ 10. Душъ способныхъ къ исповѣди около 450. Священникъ при ней былъ Іосифъ Руденко, который во время визиты, за неповиновеніе унитскому духовному начальству, былъ посланъ на эпитемію въ Красногорскій монастырь (близъ Андріевки). Кромѣ этихъ семи церквей существовавшихъ въ 1740 году, извѣстно по преданію и сохранились доказательства что въ мѣстечкѣ еще съ начала прошлаго вѣка существовали церкви: Андрея Первозваннаго и архангела Михаила, неизвѣстно гдѣ стоявшія и когда упраздненныя. Такимъ образомъ въ городѣ находилось 9 церквей, кромѣ храмовъ Латинскихъ и Еврейскихъ.

Переклад

Скільки церков було в Білій Церкві в давнину й до початку минулого століття, відомостей не зібрано. Церкви ж, що існували на початку XVIII століття, досить докладно описано у візитах уніатських благочинних, які надсилалися до колишньої уніатської Радомишльської консисторії, а нині зберігаються в архіві Київської консисторії. Ось витяг про білоцерківські церкви з візити 1740 року: 1) Зарічна Троїцька церква, дубова, крита драницею, збудована парафіянами 1718 року. Її парафію становили 70 домів. Жителів, здатних до сповіді, налічувалося близько 300. Священником був Іосиф Артишевич, висвячений 25 листопада 1717 року в Києві митрополитом Іоасафом Кроковським, а 1737 року, після прийняття унії з латинянами, затверджений у Львові уніатським митрополитом. 2) Покровська на передмісті, дубова, крита драницею, збудована парафіянами 1725 року. До неї приписано 50 «господаровъ» [господарів] або хат. Здатних до сповіді в її парафії 140. Священник Герасим Купченко, висвячений в Унові (біля Львова) 23 серпня 1731 року. 3) Миколаївська, мурована, на торговій площі, збудована 1700 р.; до неї приписано 20 господарів; здатних до сповіді 100. Священник Іоанн Бойченко «поѣхалъ посвящаться» [поїхав висвячуватися]. 4) Петропавлівська, дубова, пристойна, крита гонтом, але без подлоги (дерев’яної підлоги); збудована міщанами 1730 року, але має старі ікони (що свідчить про існування давнішої Петропавлівської церкви). Її парафіяни: 20 господарів у Білій Церкві, 10 у селі Напрасниках. Здатних до сповіді налічувалося 150. Священник Євстафій Плаксовський, висвячений 8 квітня 1739 року в Унові (уніатським архієреєм), якого візита викрила в дотриманні деяких православних обрядів і за це покарала. 5) Преображенська, дубова, «піенкна и пристойна,» [гарна й пристойна] збудована парафіянами 1728 року на старому фундаменті. До цієї церкви належало 35 господарів. Здатних до сповіді налічувалося до 125. Священник Григорій Сікорський, висвячений 10 червня 1738 р. в Унові. 6) Богородична, з дубових кругляків, невідомо коли збудована; «стара, опадла и къ разрушенію клонащаяся, безъ подлога» [стара, занепала й схильна до руйнування, без підлоги]. До неї приписано 40 господарів. Душ, здатних до сповіді, 160 plus minus [приблизно]. При ній немає ні священника, ні вікарія. 7) Успенська, дубова, крита гонтом, пристойна, збудована парафіянами 1731 року на старому фундаменті. Парафіян мала: бондарів у місті 30, у селах: Кам’янці 10, Верхолаках 10, Пищиках 10. Душ, здатних до сповіді, близько 450. Священником при ній був Іосиф Руденко, якого під час візити за непослух уніатському духовному начальству послали на єпитимію до Красногорського монастиря (біля Андрієвки). Крім цих семи церков, що існували 1740 року, за переказами відомо, і збереглися докази, що в містечку ще з початку минулого століття існували церкви Андрія Первозванного та архангела Михаїла, невідомо де стояли й коли скасовані. Отже, у місті було 9 церков, крім латинських і єврейських храмів.

Оригінал

Вся малороссія съ Хмельницкимъ принята подъ державу Россійскую въ 1654 году, и часть ея по правую сторону Днѣпра уступлена польшѣ со стороны Россіи только по Андрусовскому миру въ 1667 году. Слѣдовательно пожалованія, въ промежутокъ этого времени польскими королями сдѣланныя, не законны по праву.

Переклад

Усю Малоросію з Хмельницьким прийнято під Російську державу 1654 року, а її частину на правому березі Дніпра Росія поступилася Польщі лише за Андрусівським миром 1667 року. Отже, пожалування, зроблені польськими королями в проміжку цього часу, незаконні з погляду права.

Оригінал

Изъ этихъ церквей въ настоящее время существуетъ только Николаевская близъ недавно построенной Преображенской мѣстной церкви; прочія упразднены около 1839 года. Какъ нынѣ, такъ и въ давнее время церковь Николаевская была окружена торговою площадью. Она была построена на мѣсто древнейшей деревяной. Въ этомъ убѣждаетъ насъ во первыхъ то, что въ надписахъ на принадлежащихъ церкви двухъ евангеліяхъ значится 1637 годъ, а во вторыхъ то, что при недавнемъ осмотрѣ грунта найдены полуистлѣвшіе брусья, составлявшіе фундаментъ прежней деревянной церкви, а на значительной глубинѣ остатки парчевыхъ облаченій, безъ сомнѣнія показывающіе о давнемъ погребеніи духовныхъ особъ, которое, по древнему обычаю, совершаемо было непремѣнно въ храмѣ. Николаевская церковь, и въ XVII вѣкѣ, была не единственною въ Бѣлой-церкви: во всякомъ случаѣ достоинство и количество вещей, ей принадлежавшихъ, показываетъ что она была главнымъ храмомъ города. Хотя вышеприведенная визита 1740 года относитъ построеніе каменной Николаевской церкви къ 1700 году, но по другимъ болѣе точнымъ извѣстіямъ церковь эта заложена 25 Августа 1706 года гетманомъ Иваномъ Мазепою и Бѣлоцерковскимъ полковникомъ Константиномъ Мокіевскимъ. Предполагали построить храмъ трехпрестольный въ длину 13, а въ ширину 9 сажень; но до 1715 года приведенъ былъ къ окончанію только одинъ изъ придѣловъ. Съ 1715 года, когда Бѣлая-церковь отдана была полякамъ, строеніе церкви, какъ и должно было предполагать, прекратилось, и только въ одномъ углу церковномъ сдѣлана была соломеная крыша, а по освященіи открыто Богослуженіе. Только въ 1852 году часть этаго храма приведена была въ приличное состояніе и преобразована въ теплую церковь Преображенскаго прихода.

Переклад

З цих церков нині існує лише Миколаївська, біля нещодавно збудованої Преображенської місцевої церкви; решту скасовано близько 1839 року. Як нині, так і в давнину Миколаївська церква була оточена торговою площею. Її збудовано на місці давнішої дерев’яної. У цьому переконує нас, по-перше, те, що в написах на двох євангеліях, які належать церкві, значиться 1637 рік, а по-друге, те, що під час недавнього огляду ґрунту знайдено напівзотлілі бруси, які становили фундамент колишньої дерев’яної церкви, а на значній глибині — рештки парчевих облачень, що безсумнівно вказують на давнє поховання духовних осіб, яке за давнім звичаєм неодмінно відбувалося в храмі. Миколаївська церква і в XVII столітті не була єдиною в Білій Церкві: в усякому разі цінність і кількість речей, що їй належали, показують, що вона була головним храмом міста. Хоча наведена вище візита 1740 року відносить побудову мурованої Миколаївської церкви до 1700 року, але за іншими, точнішими відомостями цю церкву закладено 25 серпня 1706 року гетьманом Іваном Мазепою та білоцерківським полковником Костянтином Мокієвським. Передбачали збудувати храм на три престоли, завдовжки 13, а завширшки 9 сажнів; але до 1715 року завершено лише один із бічних вівтарів. Від 1715 року, коли Білу Церкву віддали полякам, будівництво церкви, як і слід було сподіватися, припинилося, і лише в одному куті церкви зробили солом’яний дах, а після освячення розпочали богослужіння. Лише 1852 року частину цього храму приведено в пристойний стан і перетворено на теплу церкву Преображенської парафії.

Оригінал

Преображенская деревяная церковь упомянутая въ визитѣ, до 1839 года стояла на томъ мѣстѣ, гдѣ теперь флигель Бѣлоцерковской гимназіи, а въ семъ году освящена вновь построенная, иждивеніемъ покойной графини Александры Браницкой, каменная церковь также во имя Преображенія Господня, близъ Николаевской церкви, которую хотѣли было разобрать до основанія. Нынѣшняя Преображенская церковь, заложенная въ 1833 г. и освященная 24 Сентября 1839 г. замѣчательна тѣмъ, что она построена по плану одесскаго каѳедральнаго собора, и что въ ней погребено, 15 Августа 1838 года, тѣло графини Александры Васильевны Браницкой, строительницы Бѣлоцерковскихъ и нѣсколькихъ другихъ православныхъ церквей обширнаго ея имѣнія. Это единственная церковь въ Кіевской епархіи, по штатамъ сельскихъ церквей, причисленная къ 1-му классу. Земли ей принадлежитъ 151 дес., приходъ ея состоитъ изъ четырехъ приходовъ упраздненныхъ деревянныхъ церквей на лѣвой сторонѣ стоявшихъ, именно: Успенской, Рождественской, Преображенской и вышеописанной Николаевской. Замѣчательные предметы въ ней слѣдующіе: часть животворящаго древа въ крестовидной золотой оправѣ; сія святыня въ 1788 году, по взятіи Очакова, была принесена въ даръ князю Потемкину отъ патріарха Іерусалимскаго, обрадованнаго вѣстію о побѣдѣ надъ врагами Креста Господня. Свѣтлѣйшій дядя покойной графини Браницкой съ благоговѣніемъ носилъ его на себѣ и умира передалъ эту святыню графинѣ, а она завѣщала, по кончинѣ своей для храненія и благоговѣйнаго чествованія въ церковь. б) Икона св. великомученика Георгія и святыя царицы Александры, въ серебреномъ вызолоченомъ окладѣ, которою Императрица Екатерина II благословила строительницу храма, при выходѣ ея въ замужество за гетмана, графа Ксаверія Браницкаго. в) Очень древній Воздухъ съ именемъ неизвѣстнаго митрополита Анастасія, а также нѣкоторыя книги.

Переклад

Преображенська дерев’яна церква, згадана у візиті, до 1839 року стояла на тому місці, де тепер флігель білоцерківської гімназії, а цього року освячено нову, збудовану коштом покійної графині Олександри Браницької, муровану церкву, так само на честь Преображення Господнього, біля Миколаївської церкви, яку були хотіли розібрати до основи. Нинішня Преображенська церква, закладена 1833 р. й освячена 24 вересня 1839 р., примітна тим, що її збудовано за планом одеського кафедрального собору і що в ній поховано 15 серпня 1838 року тіло графині Олександри Василівни Браницької, будівничої білоцерківських і кількох інших православних церков її великого маєтку. Це єдина церква в Київській єпархії, зарахована за штатами сільських церков до 1-го класу. Їй належить 151 дес. землі; її парафія складається з чотирьох парафій скасованих дерев’яних церков, що стояли на лівому березі, а саме: Успенської, Різдвяної, Преображенської та описаної вище Миколаївської. Примітні предмети в ній такі: частка животворного древа в хрестоподібній золотій оправі; цю святиню 1788 року, після взяття Очакова, приніс у дар князеві Потьомкіну патріарх єрусалимський, утішений звісткою про перемогу над ворогами Хреста Господнього. Світліший дядько покійної графині Браницької з благоговінням носив її на собі й, помираючи, передав цю святиню графині, а вона заповіла по своїй смерті віддати її до церкви на зберігання й благоговійне вшанування. б) Ікона св. великомученика Георгія та святої цариці Олександри в срібному визолоченому окладі, якою імператриця Катерина II благословила будівничу храму, коли та виходила заміж за гетьмана, графа Ксаверія Браницького. в) Дуже давній воздух з ім’ям невідомого митрополита Анастасія, а також деякі книги.

Оригінал

На мѣсто разобранныхъ въ 1839 году на Зарѣчьи (по правую сторону Роси) деревянныхъ Троицкой и Покровской церквей, покойною графинею Браницкою построена въ 1843 году одна каменная во имя святыя равноапостольныя Маріи Магдалины. По штатамъ она причислена къ 4-му классу сельскихъ церквей; земли имѣетъ 78 десятинъ.

Переклад

На місці розібраних 1839 року на Заріччі (на правому березі Росі) дерев’яних Троїцької та Покровської церков покійна графиня Браницька 1843 року збудувала одну муровану на честь святої рівноапостольної Марії Магдалини. За штатами її зараховано до 4-го класу сільських церков; землі має 78 десятин.

Оригінал

Такимъ образомъ нынѣ въ м. Бѣлой-церкви находятся только двѣ приходскія церкви: Преображенская и Магдалинская и приписная Николаевская. Первая церковь, не смотря на многочисленность своихъ прихожанъ въ Бѣлой-церкви (болѣе 6,000), считаетъ въ своемъ приходѣ деревню Песчану. Деревня эта въ разстояніи 5-ти верстъ отъ Бѣлой-церкви, расположена на лѣвой сторонѣ рѣчки Ротка; жителей обоего пола 602. Въ недавнее время жители этой деревни, тяготясь отдаленіемъ своимъ отъ приходской церкви, предположили построить у себя особую церковь и образовать самостоятельный приходъ, и надѣются привести это доброе свое желаніе къ исполненію, если встрѣтятъ хотя малѣйшее сочувствіе во владѣльцѣ имѣнія, отъ котораго зависитъ отводъ необходимаго для церкви лѣса и земли для причта.

Переклад

Отже, нині в м. Білій Церкві є лише дві парафіяльні церкви — Преображенська й Магдалинська — та приписна Миколаївська. Перша церква, попри численність своїх парафіян у Білій Церкві (понад 6,000), зараховує до своєї парафії й село Песчану. Це село лежить за 5 верст від Білої Церкви, на лівому березі річки Роток; жителів обох статей 602. Останнім часом жителі цього села, обтяжені віддаленістю від парафіяльної церкви, задумали збудувати в себе окрему церкву й утворити самостійну парафію і сподіваються здійснити це своє добре бажання, якщо зустрінуть хоч найменше співчуття у власника маєтку, від якого залежить виділення потрібного для церкви лісу та землі для причту.

Оригінал

Римско-католическая церковь въ мѣстечкѣ, какъ сказано выше, построена гетманомъ Ксаверіемъ Браницкимъ на томъ самомъ мѣстѣ, гдѣ въ древности была каѳедра православныхъ епископовъ Поросскихъ, а потомъ латинская часовня для польскаго гарнизона. При польскомъ правительствѣ коменданты Бѣлоцерковской крѣпости и старосты были главными протекторами римскаго ученія, дизуніи въ каѳолической церкви и построенія латинскихъ церквей. Такъ еще въ 1667 году Стахурскій исходатайствовалъ сеймовое опредѣленіе на фундацію въ Бѣлой-церкви de nova radice церкви и монастыря Оо. Августиновъ. Но этотъ монастырь, безъ потребности построенный, сожженъ Паліемъ по взятіи Бѣлоцерковской крѣпости. По удаленіи въ 1715 году русскаго гарнизона, князь Яблоновскій—староста Бѣлоцерковскій соорудилъ здѣсь монастырь для Оо. езуитовъ въ замѣнъ того, который разрушенъ при Хмельницкомъ въ Хвастовѣ. Для монастыря избрано мѣсто среди православныхъ церквей, напротивъ Преображенской, надъ главною проѣзжею дорогою, гдѣ нынѣ зданія гимназіи. При монастырѣ былъ домъ профессовъ, отличавшихся обѣтомъ безпрерывныхъ путешествій для исполненія порученій папы. Оо. езуитамъ предоставлены были населенные русскими жителями села Снѣгуровка и Лучинъ, которыя сдѣлались собственностію ихъ, когда они были еще въ Хвастовѣ. Езуиты процвѣтали въ Бѣлой-церкви до самаго изгнанія ихъ. Въ то время монастырь обращенъ былъ въ приходскую латинскую церковь, которая разобрана съ построеніемъ въ замкѣ каменной.

Переклад

Римо-католицьку церкву в містечку, як сказано вище, збудував гетьман Ксаверій Браницький на тому самому місці, де в давнину була кафедра православних єпископів поросських, а потім — латинська каплиця для польського гарнізону. За польського уряду коменданти білоцерківської фортеці та старости були головними покровителями римського вчення, дизунії в кафоличній церкві та будівництва латинських церков. Так, іще 1667 року Стахурський виклопотав сеймову ухвалу на фундацію в Білій Церкві de nova radice [наново, від самого кореня] церкви й монастиря оо. августинів. Але цей монастир, збудований без потреби, спалив Палій після взяття білоцерківської фортеці. Після виведення 1715 року російського гарнізону князь Яблоновський, білоцерківський староста, спорудив тут монастир для оо. єзуїтів замість того, що був зруйнований за Хмельницького у Фастові. Для монастиря обрано місце серед православних церков, навпроти Преображенської, над головною проїжджою дорогою, де нині будівлі гімназії. При монастирі був дім професів, які вирізнялися обітом безперервних подорожей для виконання доручень папи. Оо. єзуїтам надано заселені руськими жителями села Снігуровку й Лучин, які стали їхньою власністю, ще коли вони були у Фастові. Єзуїти процвітали в Білій Церкві аж до самого їх вигнання. Тоді монастир перетворено на парафіяльну латинську церкву, яку розібрано, коли в замку збудували муровану.

Примітки до перекладу

Міри. Верста — близько 1,07 км, сажень — близько 2,13 м, десятина — близько 1,09 га. У статті: 81 верста ≈ 86,4 км; 9 сажнів ≈ 19,2 м; 78 десятин ≈ 85,2 га; 5 верст ≈ 5,3 км. Перерахунок наш.

Назва. «Бѣлая-Церковь» — Біла Церква.

«Городище», «замковище». Місце давнього укріплення з валами й ровами.

«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.

«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».

«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.

Унія і «возз’єднання». Так у книзі названо перехід парафій з унії (греко-католицької церкви) до православ’я.

Про джерело

Книга
«Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
Розділ
Васильківський повіт, «а) имѣніе графовъ Браницкихъ. Бѣлоцерковщина.»
Сторінки
489–502 · скан 489, скан 490, скан 491, скан 492, скан 493, скан 494, скан 495, скан 496, скан 497, скан 498, скан 499, скан 500, скан 501, скан 502
Ліцензія
Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.

Як цитувати

Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 489–502. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/bila-tserkva/