Книжка з гравійованими малюнками
За власною розповіддю Шевченка, до Лисянки він утік від попереднього наставника. Із собою забрав у дячка невелику книжку з гравійованими зображеннями. В автобіографії ця деталь стоїть поруч із поясненням сильної цікавості до малярства: хлопець шукав не просто нового прихистку, а можливості опанувати бажане ремесло.[1]
Наступним учителем став диякон, який займався малярством; за словами Шевченка, правилами й звичаями той мало відрізнявся від першого наставника. Оповідач пов’язував із ним надію врешті навчитися малювати. Йдеться про особисте учнівство при майстрові, а не про вступ до спеціального художнього закладу; програми занять або домовленості про строк навчання в цьому спогаді немає.[1]
Три дні роботи замість уроків
Шевченко пригадував, що протягом трьох днів носив воду й розтирав мідянку — зелений пігмент. Роботу з фарбою він описав досить предметно: розтирання відбувалося на залізному листі. Ці подробиці показують допоміжну працю при малярі, яку мусив виконувати учень, перш ніж отримав би омріяні уроки.[1]
На четвертий день, за тією ж розповіддю, він залишив наставника та пішов шукати іншого маляра. Невдача не припинила його бажання вчитися. Водночас три дні й рішення піти відомі саме з пізнішої автобіографічної оповіді: окремого щоденного запису цього учнівства наведені джерела не подають.[1][2]
Як зберігся спогад про Лисянку
Лист, у якому викладено цей епізод, датовано 18 лютого 1860 року. Його було звернено до редактора журналу «Народное чтение». У виданні «Кобзаря» 1876 року текст надруковано як автобіографію. Отже, 1860 рік — дата пізнішої розповіді, а не дата дитячого перебування в Лисянці.[1]
Григорій Зленко у «Шевченківській енциклопедії» також вказує на згадку Лисянки в щоденнику за 29 липня 1857 року та відлуння ранніх вражень у повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали». Місце збереглося в пам’яті письменника далеко за межами короткого й невдалого учнівства.[2]
