Розкопки, які зберегли частину виробничої історії
Охоронні дослідження 1989 року проводили під керівництвом В. Дорофєєва та В. Чабая. Перед початком робіт будівельники зняли верхній шар ґрунту, тому археологи могли дослідити переважно споруди й ями, заглиблені в материк. Це важливе обмеження: наземні робочі майданчики могли не зберегтися.[1]
На ділянці відкрили залишки одинадцяти давньоруських жител та десятки господарських і виробничих об’єктів. У публікації 2017 року Бібіков повернувся до старих матеріалів, уточнив призначення частини споруд і їхній час. Нижні Дорогожичі він розглядав окремо від раніше дослідженого «Кварталу металургів» на городищі: це різні археологічні комплекси.[1]
Від руди до залізної криці
Сиродутний процес полягав у відновленні заліза з руди за допомогою деревного вугілля та повітря, яке нагнітали міхами. Відходи відокремлювалися у вигляді шлаку, а метал збирався в крицю. Таке отримання заліза передувало ковальському виготовленню готових речей.[3]
У Нижніх Дорогожичах автор виділив кілька залишків сиродутних горнів. У ямах 24 і 25 збереглися кільцеве та півкільцеве скупчення вугілля й обпаленої глини. Він пояснив їхню будову частковим розбиранням горнів після завершення процесу, щоб вийняти отримане залізо. Окремі уламки посуду не дають надійного вузького датування кожної з цих двох ям.[3]
Збагачення руди простежується значно гірше. Спеціальних агломераційних печей, у яких сировину попередньо обпалювали, тут не виявили. Тому наявність у місті металургії не означає, що археологи знайшли окрему споруду для кожного етапу роботи.[3]
Чому самих шлаків недостатньо
Шлак міг потрапляти до сусідніх ям, які не були виробничими. Бібіков наголосив на потребі зіставляти заповнення, залишки теплотехнічного пристрою, інструменти та інші знахідки. Отже, темна яма зі шлаком сама по собі ще не є доказом кузні.[1]
Яму 58 дослідник обережно визначив як можливі залишки кузні: у ній були силікатні шлаки й точильний брусок. Житлом-майстернею могла бути споруда 91, де знайшли керамічні сопла, перепалену обмазку та точильні камені, зокрема частини механічних точильних кругів. Ці визначення залишаються інтерпретаціями сукупності знахідок.[4]
Інструменти й робота з кольоровими металами
У матеріалах розкопок представлені зубила, пробійник-бородок і штихель. Зубилом могли рубати метал, бородком — робити отвори, а штихелем — наносити орнамент на вироби з кольорового металу. Кам’яні оселки й точильні круги доповнюють уявлення про обробку поверхні та леза після кування.[4]
Поряд із цим траплялися мідні й бронзові пластини, смуги та дріт, а також фрагмент тигля. Вони дозволили авторові говорити про поєднання ковальської праці з обробкою кольорових металів. Фрагмент невеликих терезів він також припускав пов’язати з ювелірною справою, не подаючи це призначення як безсумнівне.[2]
Що змінилося в уявленні про ремісниче місто
За висновком Бібікова, виробничі споруди та житла були одночасними. Майстерні переважно розміщувалися на периферії дослідженої ділянки; автор пов’язав це з пожежною небезпекою. Поруч із горнами він визначив можливі ями для випалювання вугілля, допускаючи й інші функції частини таких об’єктів.[4][2]
Серед металевих речей були побутові предмети, ремісничі й сільськогосподарські знаряддя, деталі озброєння та спорядження вершника. Водночас металографічних аналізів знахідок 1989 року не проводили. Тому конкретні технологічні властивості цих виробів залишаються відкритим питанням. Цінність комплексу — у спільних слідах отримання та обробки металу в одному міському осередку.[2]