Могили, дорога і два вітряки

У публікації 1901 року Вікентій Хвойка подав план дослідженої ділянки: умовні знаки позначали різні поховальні обряди, а поряд були нанесені польова дорога, канави та вітряки. Креслення дозволяло бачити взаємне розташування знахідок. Але для наступних дослідників воно стало також джерелом питань: наскільки точно передані напрями та чому багато поховань утворюють такі правильні ряди?⁠[1]⁠[2]

Самі вітряки в цій історії важливі як пізніші орієнтири. Вони допомогли повернутися до давнього кладовища, але не належали до часу його використання. У 1960-х роках споруд уже не було, натомість на розораному полі залишалися насипані пагорби. Особливо помітним був пагорб північного придорожнього млина. Дослідники впізнали й улоговину колишньої дороги з Черняхова до вітряка.⁠[3]

Дорога виявилася повернутою

Експедиція під керівництвом Е. А. Сымоновича перевіряла взаємне положення своїх шурфів і старих орієнтирів бусоллю та рулеткою. З’ясувалося, що напрям дороги на плані Хвойки передано неправильно. Насправді вона проходила з південного сходу на північний захід. Відмінність між напрямами виявлених канав та їхнім зображенням на старому плані становила приблизно 20 градусів. Автор пов’язав це з поворотом давнього креслення проти годинникової стрілки.⁠[3]

На новому плані робіт дослідник залишив обидва напрями півночі: визначений під час повторного обстеження та той, що випливав із креслення Хвойки. Так можна було побачити причину розбіжності, а не лише прочитати висновок про неї. Для тлумачення поховального обряду це суттєво: якщо повернутий увесь план, відлік напрямів окремих могил теж змінюється.⁠[3]

Правильні ряди пояснили сліди траншей

Нові розкопки відкрили в ґрунті сліди попередніх робіт. Хвойка досліджував могильник вузькими траншеями приблизно саженної ширини, закладеними паралельно й перпендикулярно до дороги. Між ними залишалися проміжки від одного до семи метрів. Археологи 1960-х років простежили межі цих перекопів і побачили, як вони перетинали давні могили.⁠[3]

Отже, видимі на старому кресленні правильні ряди значною мірою відображали розташування пошукових траншей. За висновком Сымоновича, їх не можна було прямо приймати за впорядковані ряди самого кладовища. Повторне дослідження змінило зміст знайомого малюнка: він зберігав відомості водночас про давні поховання і про роботу археолога початку XX століття.⁠[3]

Що залишилося між старими розкопами

Роботи 1961–⁠1962 років охопили 22 поховання, одне з яких автор відніс до доби бронзи. Усі розкриті могили містили тілопокладення. Водночас на дослідженій площі траплялися перепалені кістки та оплавлене скло — ознаки поховань зі спаленням. Для цієї ділянки дослідник припускав, що неглибокі кремаційні поховання могли постраждати від розмивання схилу й обробітку землі. Це пояснення стосувалося збереженості конкретної частини могильника.⁠[4]

Перевірка торкнулася й складу старої колекції. У нових розкопах знаходили крихку ліпну кераміку, тоді як серед речей Хвойки вона була представлена слабко. Сымонович припускав, що дрібні уламки й посуд, який розсипався, могли не потрапити до зібрання. Тому музейна колекція та польовий план потребували спільного прочитання: на їхній вигляд впливали і давнє життя, і збереженість речей, і прийоми перших досліджень.⁠[4]