Два млини й два різновиди виробництва
Похилевич поставив водяні млини на початку переліку бородянських виробництв. Поряд із ними він назвав полотняний, у тексті «холщевой», і шкіряний заводи. Отже, опис містечка охоплював і помел зерна, і виготовлення полотна, і оброблення шкіри. Потужності млинів, обсягів продукції та кількості робітників автор тут не навів.[2]
Інший виробничий осередок того самого маєтку він описав у сусідній Дружні: винокурню з паровим виробництвом, пивоварню та кілька водяних млинів, споруджених німецькими майстрами. Там же Похилевич зазначив цукровий завод, заведений з 1850 року. У книзі ці підприємства стосуються саме Дружні, тоді як для Бородянки наведено власний коротший перелік.[2]
Чотирипільне господарство маєтку
Власник, за Похилевичем, запровадив у всьому Бородянському маєтку чотирипільне господарство. Автор охарактеризував його як раціональне, з удосконаленнями в доборі рослин і способах їх обробітку. Це оцінка автора XIX століття; послідовності чергування культур, урожайності чи порівняння з попередньою системою нарис не містить.[2]
Масштаб цього повідомлення допомагає зрозуміти перелік володінь. До Бородянського маєтку Похилевич зарахував села Дружню й Загальці та деревні Качали, Пісківку, Галенку й Нову Буду. Площу 29 669 десятин він навів для маєтку з цими поселеннями. Тому й звістка про чотирипілля охоплює ширше господарство, ніж саме містечко.[1][2]
Контора, мешканці й два храми
Бородянку автор назвав резиденцією Ламберта Осиповича Понятовського та місцем контори, що керувала його володіннями. Тут сходилися функції поселення й управління маєтком: поряд із виробництвами діяла адміністрація великого земельного господарства. Окремі маєтності власника поза Бородянкою також згадано в продовженні нарису.[1][2]
Склад населення Похилевич подав за віросповіданням: 1 400 православних, дев’ять римо-католиків і 284 євреї, разом 1 693 людини обох статей. Це числа, опубліковані в книзі 1864 року; точної дати обліку в самому абзаці немає. Наведені поруч дані 1783 року мають інше формулювання, тож вони не утворюють автоматично зіставного ряду населення.[1]
Дерев’яну Михайлівську церкву Похилевич датував 1797 роком і зазначив за нею 49 десятин землі. За переказаною ним візитацією 1783 року, попередню церкву ремонтували 1728-го. Він також описав дерев’яну латинську каплицю, збудовану тодішнім власником, куди час від часу приїздили служити ксьондзи з Макарова.[2]