Вільховець (Звенигородський повіт) у Похилевича (1864)

Переклад

ВІЛЬХОВЕЦЬ, містечко за 8 верст на південний захід від Звенигородки, при злитті трьох невеликих струмків в один, що за 5 верст, біля села Стебного, впадає в річку Тікич. Ці струмки, загачені в кількох місцях, оточують підвищений півострів, придатний для укріплення. І справді, ще в далеку давнину Вільховець укріпили ровом і валом, прокладеними на перешийку від однієї річки до другої. Помітно, що вал був увінчаний частоколом, а рів наповнювався водою. За переказами, у Вільховці до руїн жили греки й купці з міста Львова; але майже всі жителі розбіглися за часів козацьких воєн, особливо перед нашестям турків на Чигирин. Відтоді Вільховець не зміг піднестися, хоча вважався головним місцем окремого староства. З давніх вільховецьких старост відомий Йосиф Ржевуський, одружений з Маріанною, онукою малоросійського гетьмана Виговського. Після Ржевуського староством володіли князі Яблуновські з 1697 по 1780 рік, коли староство разом з багатьма великими володіннями подаровано за заслуги перед Польщею у вотчинну власність коронному гетьманові Францишкові-Ксаверію графу Браницькому. Цим актом добробутові жителів завдано остаточного удару. Багато десятків тисяч руського вільного народу безладна республіка позбавила власності й обернула в рабство, тим тяжче, що від нього були звільнені євреї та латинники, які жили поруч на тих самих землях. 1817 року вільховецьку вотчину записано в посаг нинішній власниці, графині Софії Ксаверіївні, уродженій Браницькій, яка в першому шлюбі була за князем Сангушком, а в другому — за графом Артюром Потоцьким. У цьому маєтку налічується 36 657 десятин чудової землі з 8225 ревізькими душами чоловічої статі. У самому Вільховці жителів обох статей: православних 2819, римських католиків 23, євреїв 115. Давній Вільховець простягався в напрямку до Попівки, де на полях досі знаходять каміння, цеглу та інші сліди жител. В околицях містечка варті уваги: а) Шугайлова могила, що слугує межовим знаком між вільховецькими і стебнянськими ґрунтами; б) урочище в лісі Жидовське, де татари вбили безліч євреїв; в) бурякоцукровий завод [цукру-піску], збудований на річці на 2 версти нижче містечка.

Переклад

Дві церкви дерев’яні: Троїцька і Миколаївська. Перша 4-го класу, землі має 42 десятини, збудована 1781 року; друга 5-го класу, землі 43 десятини, збудована раніше. Обидві недавно відновлено, піднято на кам’яні фундаменти й пофарбовано. З візити Корсунського деканату за 1741 рік видно, що тодішні церкви теж були дерев’яні: Троїцька будована 1703 року, а Миколаївська — 1723 року; парафіян мали по 50 дворів. Священиками були: при першій Герасим Доментович, при другій Григорій Петрович. Доментовича висвячено 1740 року в Уневі за презентою княгині Яблоновської, а Петровича — 1730 року в Києві, ймовірно, без презенти. Обидві церкви до 1831 року, тобто до останньої польської революції, володіли ставком і млином у містечку, які й досі називаються братськими. Хоча церкви й братство втратили надію повернути свою колишню власність, ми вміщуємо тут письмовий документ гетьмана Юрія Хмельницького на це угіддя: «Тоби Дмитрови, Посачишиному зятеви, козакови приказуемъ пильно, абысь ся въ ставъ, подъ мѣстечкомъ Ольховцемъ, здавна предъ тымъ отъ побожныхъ фундаторовъ на поправъ церквей та- мошнихъ наданный, не втручался и не турбовалъ, подъ зарукою сто копъ литовскихъ, въ декретѣ отъ отца нашего, небожчика выкланныхъ постановленного. А жесь ты подъ заруку тую, небоячись Бога и приказанье старшихъ переступивши, зневажилъ, теды съ тымижъ обывателями Ольховецкими, въ скоромъ часѣ зъ виною, въ которуюсь попалъ, до насъ жебысь прибывалъ. Ще тежъ выложилесь неслушне ихъ турбуючи о той ставъ неправо, тое чинилъ на свой карбъ; нихто тоби невиненъ и ворочати непозволилисьмо. Въ млынѣ, на тойже греблѣ вымѣру що застанутъ теперъ отъ насъ пріѣхавшіе, все маютъ отобрати старшіи на церкви Божіи и отъ того часу абы нихто не втручался, але на церкви маютъ пожитки вси; и ты и помѣрчій, отъ когось тамъ поставленный, абы заразъ пречъ вырушовался и не имѣлъ справы жадной, подъ строгостію войскового. Зъ Чигирина, дня 18 Децембра 1659 года. Юрій Хмельницкій, гетманъ Его Царскаго Величества войска запорожскаго» [Тобі, Дмитрові, Посачишиному зятеві, козакові, пильно наказуємо, щоб ти у став під містечком Вільховцем, здавна перед тим наданий побожними фундаторами на ремонт тамтешніх церков, не втручався і [його] не турбував, під зарукою в сто кіп литовських, [що мають бути] сплачені, постановленою в декреті від нашого батька, небіжчика. А що ти, не боячись Бога й переступивши наказ старших, знехтував [наказ] під тією зарукою, то щоб ти разом із тими ж вільховецькими жителями невдовзі прибув до нас із провиною, у яку потрапив. А що ти ще й витратився, несправедливо й неправо турбуючи їх за той став, — те робив на свій карб [рахунок]; ніхто тобі не винен, і повертати [витрачене] ми не дозволили. Скільки виміру [мірчука] застануть у млині на тій самій греблі ті, що тепер приїдуть від нас, усе старші мають відібрати на Божі церкви, і відтоді щоб ніхто не втручався, а всі прибутки мають іти на церкви; а ти і помірчий, кимось там поставлений, щоб негайно забиралися геть і не мали жодної справи [до цього], під суворістю військового [права]. З Чигирина, дня 18 грудня 1659 року. Юрій Хмельницький, гетьман війська запорозького його царської величності]. Церкви мають і інші юридичні документи на зазначене угіддя, але вони не примітні в інших відношеннях. За давніх часів, ще в XVII столітті, була й третя церква, Спаська, місце якої, поблизу нинішнього волосного правління, вказують жителі. 1827 року жителі села Прохватиловки, які належать до парафії Троїцької церкви, почали були будувати у своєму присілку Спаську церкву; але замість церкви їм дозволили збудувати лише каплицю на кладовищі. Село Прохватиловка, що утворилося з вільховецьких хуторів, розташоване на 2 версти нижче м. Вільховця; має гористе місцеположення й прилягає до лісу. Жителів у ньому обох статей 566.