Сквира у Похилевича (1864)

Переклад

СКВИРА, повітове місто, за 116 верст від Києва, на великій дорозі до Молдавії, на річці Сквирі, в яку в цьому місці впадає кілька малих струмків. Жителів обох статей: православних 3406, римо-католиків 467, євреїв 3096.

Переклад

Відомості про минулу долю Сквири можна почерпнути з привілею короля Станіслава Августа, наданого цьому місту 1791 року, в якому сказано: «Місто Сквира управлялося магдебурзьким правом, здавна користувалося і привілеями, і міщанськими вольностями. Але коли через різні революції, що сталися в Київському воєводстві, Сквиру вкрай розорено, то Його Величність Жигмунд III, король, наш попередник, бажаючи знову заселити пусту землю, яка тоді була урочищем над річкою Сквирою в межах Білоцерківського староства, дозволив панові Миколаєві, князеві Ружинському, київському воєводі, та його дружині Єлизаветі довічно володіти згаданою землею, аж до вільного відбудування на тих землях міста й замку, привілеєм, наданим у Кракові 12 червня 1591 року, на підставі якого привілею на тих самих наших землях те саме місто Сквиру знову збудовано, як свідчить ревізія 1616 року, подана нам в екстракті, виписаному з архіву коронного скарбу. У посесії княжни Ружинської, разом із цілим Романовським староством, місто Сквира після розорення знову почало заселятися, і в ньому було лише 30 осілостей [осілих дворів]; але воно не відбувало для нас жодних повинностей і не платило податків, бо мало видану йому пільгу на 30 років, після спливу яких мало платити такі самі чинші, як місто Романов. Від того ж часу в місті запроваджено магістрат, війта, бургомістра, райців та інших урядників згідно з міщанським правом, як свідчать декрети від 19 січня 1633 р. у каптурових судах Київського воєводства між війтом, бургомістром, райцями й цілим магістратом міста Сквири, перший — з паном Лящем, коронним стражником, овруцьким старостою, другий — з цілою хоругвою того ж пана Ляща, щодо кривд і наїздів, виписані екстрактами з київських книг, а також універсал Його Величності, нашого попередника короля Владислава IV, виданий у Варшаві 5 червня 1646 р. до бургомістра, райців, війта й лавників цілого магістрату та обивателів того ж міста Сквири, з якого універсалу видно, що на той час місто Сквира вже існувало й мало свій магістрат і міщанський уряд». З рішення королівських комісарів у суперечці за маєток між поміщиками Сабанським і Страшинським, внесеного до київських гродських актів 13 травня 1780 року, видно, що (невідомо коли) «пан Ожга, тодішній регіментар Української партії, ставши обозом на правому березі річки Сквири, почав засновувати містечко Сквиру, а на його будівництво, так само як і млинів, хат, гуралень, та на обнесення замку палісадом звелів силоміць рубати й возити ліси з того боку річки Сквири, що належали до Володарки, і дозволив зайняти й приперти греблю аж до володарських берегів на річці Сквирі.» Утім, сліди існування м. Сквири ще в XIV столітті ми знаходимо в грамотах київських князів Володимира Ольгердовича (правив з 1387 р.) та Олександра (Олелька) Володимировича († 1455 р.). Наводимо тут ці грамоти, запозичені нами в Руліковського (з опису Васильківського повіту. Варшава, 1853 р., с. 33). «Владиміръ Ольгердовичъ Князь Кіевскій ознаймуемъ то: Юрій Ивантычь зе Сквира, ижъ его ойчизны бардзо спустошалы отъ непріятелей нашихъ Татаръ, гды воевала орда заволгска, просилъ насъ абысь мы ему то ствердили и осѣдлость при замку дали: Дворъ Соломецъ въ Кіевѣ и землю Святошицку съ данію и зе вшисткимъ обапулъ Сырца. Писанъ въ Кіевѣ 19 Января, индикта 4 (1390 года). Мы теды то вшистко, цо пр̄едкове дали, ему ствердзами: Славовъ зе вшисткимъ надбрестыньцемъ и Мыцко при Тетеревѣ (Радомысль) Рудню и Кочеровъ зе вшисткимъ, Велицу, Охотовъ, яко ся то ма и землю Святошицку, яко предокъ его тр̄ималъ Романъ. А въ Сѣверу: Рожны зе вшисткимъ, Крехово, Осово, Свѣтильново, Бердово, Островецъ, Буковъ, Варно, Волузовъ, Нѣжинъ, Дор́огинъ, зе вшисткими инными урочистыми пущами въ тымъ отд́ѣлѣ, почавши отъ Десны по Удай и по Остеръ, и Сосновскій отдѣлъ также зе вшисткими, и Высогоръ, также то опустить въ цудзе реньце зостать ся нема. А отдѣлъ его предковскій Сквирскій, яко пр̄едки его Тугорханъ Кариманъ и иные по нихъ одержали на Роси, по Раставицѣ и Каменицѣ, который звано Сквира, а теразъ Повѣтщизна, по предкахъ зе вшисткими иными пожитечными мѣстами: Сквира, Ягнатинъ, Трилѣсы, Фущово (Хвастовъ) и инными, то ма, яко свое д́ержать и тымъ вшисткимъ, жона и потомство ихъ вѣчными часы держа, тымъ шафовать, яко сами бендо хтѣли уживать. Въ Кіевѣ писанъ.» [Володимир Ольгердович, князь київський, оголошуємо: Юрій Івантич зі Сквири, оскільки його отчини дуже спустошили наші вороги татари, коли воювала заволзька орда, просив нас, щоб ми йому це підтвердили й дали осілість при замку: двір Соломець у Києві та Святошицьку землю з даниною і з усім довкола Сирця. Писано в Києві 19 січня, індикту 4 (1390 року). Тож ми все те, що дали предки, йому підтверджуємо: Славов з усім «надбрестиньцем», і Мицко при Тетереві (Радомишль), Рудню й Кочеров з усім, Велицю, Охотов, як воно є, і Святошицьку землю, як тримав його предок Роман. А на Сіверщині: Рожни з усім, Крехово, Осово, Світильново, Бердово, Островець, Буков, Варно, Волузов, Ніжин, Дорогин з усіма іншими урочищами й пущами в тому уділі, починаючи від Десни по Удай і по Остер, і Сосновський уділ так само з усім, і Висогор, — і щоб це не опинилося в чужих руках. А його предківський Сквирський уділ, який його предки Тугорхан, Кариман та інші після них тримали на Росі, по Раставиці й Камениці, що звався Сквира, а тепер Повітщина, — по предках з усіма іншими пожиточними місцями: Сквирою, Ягнятином, Трилісами, Фущовом (Фастовом) та іншими — він має тримати як своє, і всім тим він, дружина та їхні нащадки, володіючи навіки, мають розпоряджатися, як самі захочуть уживати. Писано в Києві.] З цієї грамоти можна зробити висновок, що Сквирою володів ще Тугорхан, половецький князь, на доньці якого 1094 року одружився великий князь київський Святополк. Кариман був його сином, а Роман — онуком; Іван, або Івант, — син Романа, а Юрій — онук, якому князь Володимир і дав наведений нами вище привілей, змінений полонізмами Руліковського. Юрій, князь зі Сквири, Половець Рожиновський, мав сина Михайла, якому знову Олександр (Олелько) Володимирович підтверджує володіння нерухомими маєтками. Останній привілей Руліковський наводить такими словами:

Переклад

«Мы Александръ Владиміровичъ Князь Кіевскій чинимъ знаменито на вшистке потомне часы: патр̄залисьмы тего д́ѣла съ Ксіонжаты и бояры паны Кіевскими тутечными, же Панъ Михалъ Юрьевичъ зе Сквира Половецъ покладалъ грамоту господаровъ Кіевскихъ, Князя Отца моего, предкомъ его данную на осядлость, бардзо спусташалу отъ непр̄іятель нашихъ, и билъ намъ челомъ, абысь мы ему то стверд́или, якъ бы то въ пустызнѣ зосталося. Пре то, видя Мы то, ижъ пр̄едокъ Пана Михала, прилончившися до нашего предка, вѣру крѣпко зд́ержалъ и непріятель Княжества нашего воевалъ, и вшистке предки Михала и самъ Михалъ, также добр̄е служили, не литуяцъ здравія и маетности своей. Мы жъ Пана Михала, таковего добрего менжа жалуемы: даемъ му пр̄и Кіевѣ дворъ нашъ Володымерку, обапулъ Совки р̄ѣчки, зе вшисткимъ цо до тего належи, и въ Полѣсьи на Звиздени (Здвижу) и Тетеревѣ Темевичи, Тригобивичи, Коленца, Трудемевичи, Микуличи, Хилимоновщину зе вшисткими земями зъ данію и гонами бобровыми, къ томужъ Гуляники на Стугнѣ, Бѣлки и Глѣбовъ на Рпени, на вѣки то ему предковщизну ствердзамы.» [Ми, Олександр Володимирович, князь київський, чинимо відомим на всі майбутні часи: ми розглянули цю справу з тутешніми київськими князями, боярами й панами, що пан Михайло Юрійович зі Сквири Половець подав грамоту київських господарів, князя, мого батька, дану його предкам на осілість, дуже спустошену нашими ворогами, і бив нам чолом, щоб ми йому це підтвердили, бо воно лишилося пусткою. Тож, бачачи, що предок пана Михайла, приєднавшись до нашого предка, міцно зберігав вірність і воював із ворогами нашого князівства, і всі предки Михайла, і сам Михайло так само добре служили, не шкодуючи свого здоров’я й маєтностей, ми пана Михайла, такого доброго мужа, жалуємо: даємо йому під Києвом наш двір Володимерку, довкола річки Совки, з усім, що до того належить, і на Поліссі, на Звиздені (Здвижі) й Тетереві, Темевичі, Тригобивичі, Коленця, Трудемевичі, Микуличі, Хилимоновщину з усіма землями, з даниною і бобровими гонами, а також Гуляники на Стугні, Білки і Глібов на Ірпені — навіки йому цю предковщину підтверджуємо.]

Переклад

Михайло зі Сквири Половець залишив сина Яцка й доньку Ксенію. Яцек помер 1536 року, заповівши маєток, на випадок бездітної смерті своїх дітей, Іванові Немиричу, своєму родичеві по матері. Цей самий Яцек заповів Києво-Золотоверхо-Михайлівському монастиреві невеликий шматок землі поблизу Києва й похований у цьому монастирі. Звідси роблять висновок, що він був православним. Після відновлення польського панування в нашому краї, в минулому столітті Сквира перебувала у володінні різних осіб, належачи спочатку до Романовського староства, а потім — як окреме староство. Люстрація 1765 року налічувала тут: халуп 124, лібертованих 3, слобожан 1, козацьких 38, осілих євреїв 51, млинів 2. Наступна люстрація, 1789 року, описала: економічний двір під солом’яною покрівлею, оточений валом і ровом; у містечку єврейських будинків 37, християнських 160. Повітовим містом Сквиру утворено 1796 року. Поблизу Сквири проходить давній вал, що зветься Зміїним, заввишки 2 сажні. Завдовжки він від свого початку близько 20 верст; далі, пройшовши повз села Довмонтовку, Пустоварівку, входить у Васильківський повіт біля Шамраєвської Стадниці.

Переклад

У місті дві православні церкви: соборна Успенська кам’яна і парафіяльна Аннинська дерев’яна. Першу збудовано 1810 року. Штат вона має такий, що належить усім соборним церквам у повітових містах; землі ж їй належить 90 десятин за ерекцією князя Йосифа Любомирського. Дерев’яну Успенську церкву, що існувала в Сквирі на місці теперішньої, було збудовано, як зазначено у візиті (1741 року, Паволоцького деканату), 1718 року з дубових кругляків; парафіян вона мала 1741 року 60 дворів у Сквирі та 1 двір у Кам’яній Греблі. Священником при ній із 1738 року був Павло Суходольський, висвячений в Уневі за презентою Стецького, київського каштеляна, який тоді володів Сквирою.

Переклад

Аннинська церква дерев’яна на кам’яному фундаменті, збудована 1790 року, а дзвіниця при ній — 1849 року. Причт одержує платню за штатом сільських церков 5 класу; землі має узаконену для сільських церков пропорцію. Ця церква возз’єднана від унії з православ’ям лише 1839 р. До парафії соборної Успенської церкви приписано село Довмонтовку, що лежить за 5 верст на південний захід від Сквири. Жителів у ньому обох статей 280. Належить поміщикові Петрові Адамовичу Потоцькому, який живе в Трубіївці (див. це слово). Західна частина села називається Казиміровкою.