Ґрунт як історичне джерело
Ж. М. Матвіїшина, В. О. Петрашенко та О. Г. Пархоменко поєднали археологічні спостереження з палеопедологією — вивченням ґрунтів минулого. Автори наголошували, що сучасна поверхня вже суттєво змінена господарськими й будівельними роботами.[1]
Звичайний вигляд місцевості тому не був достатньою підставою для відтворення давнього ландшафту. Дослідники аналізували послідовність ґрунтових шарів у розрізах, їхню мікробудову та співвідношення частинок різного розміру. Окремий фоновий профіль давав матеріал для порівняння.[1]
Два типи природних умов
За результатами аналізу автори виділили темно-сірі лісові ґрунти та дернові ґрунти на піщаних породах. Другий тип вони пов’язували з лучно-степовою рослинністю. Це свідчило про неоднорідність середовища, а не про однаковий рослинний покрив усієї пам’ятки.[1]
У висновках також розглянуто вплив людей. Насичення органічними рештками змінювало структуру ґрунту, тоді як технічні роботи пізнішого часу порушували його поверхню. Природні процеси й людські зміни доводилося розрізняти в одному дослідженні.[1]
Порівняння з археологічними знахідками
Археологічний звіт того самого сезону описує обвуглене дерево укріплень, рештки глинобитної печі та кераміку різних періодів. Дослідження ґрунту доповнювало ці спостереження відомостями про умови, у яких формувалися нашарування, а не замінювало датування речей.[2][1]
Верхній шар культурних нашарувань під дерном автори віднесли до часу другого горизонту пам’ятки — V–VIII століть. За їхнім висновком, на час появи слов’ян, близько V століття, центральна частина городища могла бути під лісом, а по краях переважали безлісі або рідко заліснені ділянки.[1]
