Архітектура, яка не дає однієї дати
Церква поєднує кілька різних об’ємів. Вівтарна частина має три апсиди; основне приміщення, близьке в плані до квадрата, поділене двома стовпами на три нефи. До нього примикає західна башта. Занкін і Юрченко звернули увагу на поєднання готичних і візантійських архітектурних традицій. Проте така спорідненість форм сама по собі не встановлює року будівництва: для перевірки потрібні інші свідчення.[1][2]
До цих робіт археологічних досліджень церкви, за словами авторів, не проводили. У літературі храм відносили до різних періодів — від XII до XIV–XV століть. Група, до складу якої входили археолог Занкін та архітектор Юрченко, поставила кілька завдань: уточнити датування, вивчити конструкцію фундаменту й культурний шар, перевірити наявність решток давніших будівель. Отже, давню дату не прийняли як вихідний факт, а зробили предметом дослідження.[1][2]
Між братством і плитою 1604 року
Одним з аргументів став опис храму 1740 року. За переказаними у звіті відомостями, спорудження кам’яної церкви пов’язували з коштами та стараннями рогатинських «братчиків». Занкін і Юрченко навели дату створення братства — 1589 рік — і використали її як найранішу можливу межу будівництва за цією версією. Ця межа випливає з їхнього прочитання історичних відомостей, а не зі знахідки в розкопі.[2]
Іншу межу дала надгробна плита з датою 1604, про яку автори повідомили під час опису обстеження склепу. У їхній аргументації вона означала, що будівля вже існувала до цього часу. Так утворився проміжок між 1589 і 1604 роками. Проте дата на плиті безпосередньо не називає року спорудження храму: це свідчення, яке дослідники використали разом з іншими матеріалами.[2]
Що побачили біля фундаменту
Археологічна частина робіт обмежилася одним шурфом розмірами 1,50 на 1,35 метра. Він відкрив зовнішню поверхню фундаменту та нижню частину стіни. Виявлена стіна мала декоративну обробку у вигляді русту, а кладка починалася одразу під вимощенням. Порушений ґрунт біля храму ускладнював вивчення нашарувань; глибше дослідники могли продовжити роботи лише в частині шурфу.[2]
Кам’яну кладку фундаменту простежили на всю досліджену глибину — 3,10 метра від тодішньої поверхні. Її виконали з необробленого бутового каміння на вапняному розчині. Камені лежали нерегулярно. За спостереженнями авторів, між фундаментом і природним ґрунтом траплялися невеликі порожнини. Саме такі подробиці дозволяли описати спосіб будівництва, а не лише зафіксувати наявність фундаменту.[2]
Верхні камені фундаменту трохи виступали за лінію наземної стіни. Занкін і Юрченко вважали, що відповідний рівень давньої поверхні збігався з тодішнім, тому за час існування церкви висота поверхні істотно не змінилася. Слідів давніших будівель або конструкцій у цьому шурфі вони не побачили. Це результат обстеження невеликої ділянки; він не доводить відсутності таких решток під усією спорудою.[2]
Два часові пласти знахідок
У заповненні траплялися уламки побутового посуду, один фрагмент зеленої полив’яної кахлі та фрагмент віконного скла. Кахлю автори датували XVII–XVIII століттями. Скло визначили як безбарвне й датували XVIII–XIX століттями. Такі різночасові речі свідчать про тривале використання храмової ділянки й не мають автоматично датувати закладення фундаменту.[2]
Кераміку дослідники поділили на три групи за матеріалом і способом виготовлення. Частина виробів мала поливу. Найранішу групу знахідок вони віднесли до другої половини XVI–XVII століть, пізнішу — до XVIII–XIX. Перша, за їхньою інтерпретацією, могла бути пов’язана з початком функціонування церкви, друга — з пізнішою історією ділянки.[2][3]
Висновок Занкіна та Юрченка спирався на сукупність свідчень: історію братства, плиту 1604 року, кладку й найраніший виявлений матеріал. Автори припустили будівництво наприкінці XVI століття та зазначили, що підтвердження ранішої дати під час цих робіт не отримали. Але вони самі обмежили силу висновку, вказавши на недостатній обсяг дослідження. Тому звіт 1998 року дозволяє зрозуміти аргументи цієї версії, зберігаючи питання про давність храму відкритим.[1][3]