Текст і переклад
Правопис книги збережено, курсив — як у книзі. Наші вставки — у квадратних дужках.
Оригінал
ЗВЕНИГОРОДКА, городъ находится въ срединѣ своего уѣзда на перекрестѣ трехъ почтовыхъ дорогъ на города: Таращу, Умань и Новомиргородъ. Отъ Кіева отстоитъ въ 187 верстахъ. Расположенъ при рѣчкѣ Гниломъ Тикичѣ, при впаденіи въ оный двухъ ручьевъ: Звенигородки и Погибной. Въ 3-хъ верстахъ отъ города близъ деревни Гузовки есть конусообразная гора, называемая Звенигорою высотою до 65 саженей, и въ окружности до 130. Говорятъ что эта гора насыпана руками человѣческими. Съ трехъ сторонъ она окружена болотомъ, а вдоль скатовъ здѣланъ искуственный на нее въѣздъ. Вершина ея покрыта кирпичнымъ муссоромъ, между коимъ попадаются обломки каменныхъ плитъ. Говорятъ, что древній Звенигородъ, былъ расположенъ около описанной горы, а на самой вершинѣ ея стоялъ замокъ. На одной изъ его башень висѣлъ колоколъ (звонъ по малороссійски), которымъ жители города созывались въ нужныхъ случаяхъ, почему и городъ названъ Звенигородомъ.
Переклад
ЗВЕНИГОРОДКА, місто, розташоване посередині свого повіту, на перехресті трьох поштових доріг — на міста Таращу, Умань і Новомиргород. Від Києва віддалене на 187 верст. Лежить на річці Гнилому Тікичі, біля впадіння в нього двох струмків: Звенигородки й Погибної. За 3 версти від міста, біля села Гузовки, є конусоподібна гора, яку називають Звенигорою, заввишки до 65 сажнів, а в обводі до 130. Кажуть, що цю гору насипали людські руки. З трьох боків її оточує болото, а вздовж схилів зроблено штучний в’їзд на неї. Вершина її вкрита битою цеглою, серед якої трапляються уламки кам’яних плит. Кажуть, що давній Звенигород був розташований біля описаної гори, а на самій її вершині стояв замок. На одній із його веж висів дзвін («звон» по-малоросійськи), яким скликали жителів міста, коли була потреба, через що й місто названо Звенигородом.
Оригінал
Въ древнихъ лѣтописяхъ часто упоминается городъ Звенигородъ и не подлежитъ сомнѣнію, что во многихъ случаяхъ должно разумѣть нынѣшнюю Звенигородку, хотя изслѣдователи польскаго направленія стараются доказать, что городъ этотъ возникъ во времена польскаго владычества, а упоминаемаго въ лѣтописяхъ Звенигорода ищутъ въ разныхъ мѣстахъ, даже подъ самими стѣнами Кіева. Нѣкоторые намеки о позднѣйшей участи Звенигорода заключаются въ привиллегіи, выданной городу Звенигородкѣ королемъ Станиславомъ Августомъ въ 1792 году. Тамъ говорится, какъ бы въ подтвержденіе тождества Звенигорода лѣтописцовъ съ нынѣшнею Звенигородкою, что нѣкогда замокъ Звенигородскій съ принадлежащимъ къ нему городомъ, находясь между городами Брацлавомъ, Черкасами и Каневомъ, давалъ совмѣстно съ прилежащими деревнями подводы, ѣдущимъ изъ Брацлава въ Кіевъ посламъ, но что въ послѣдствіи онъ былъ разоренъ Татарами и оставался въ запустѣніи до 1545 года, когда по просьбѣ Брацлавскихъ мѣщанъ, жаловавшихся на отягощеніе ихъ подводною повинностію, Звенигородскій замокъ вновь выстроенъ, чтобы служить перемѣнной станціей для проѣзжающихъ на обывательскихъ подводахъ и для защиты мѣстности. Къ концу того же столѣтія заселился вновь и городъ, а жители его получили привиллегіи, въ послѣдствіи ими утраченныя. Такъ какъ города, особенно Русскіе, по понятіямъ того времени, считались коронными имѣніями, доходы которыхъ должны итти на содержаніе шляхецкихъ родовъ, то Звенигородка переходила по королевскимъ грамотамъ во временное владѣніе многихъ польскихъ фамилій. Такъ въ 1628 году король Сигизмундъ Августъ отдалъ ее въ пожизненное владѣніе каштеляну Галицкому Козаковскому. Тогда этотъ городъ входилъ въ составъ Корсунскаго старотства и вмѣстѣ съ нимъ въ 1630 году поступилъ во владѣніе Даниловича. Въ 1639 году Звенигородскій ключъ съ городомъ утвержденъ за женою Богуславскаго старосты Козаковскаго Анною, изъ Потоцкихъ. Двадцать лѣтъ спустя, въ 1659 году, Звенигородка съ ключемъ пожалована въ потомственное владѣніе полковнику Выговскому—сыну гетмана малороссійскаго Ивана Выговскаго, за принятіе латинской вѣры и за содѣйствіе полякамъ подъ Кіевомъ противъ Московскихъ войскъ. Выговскій переуступилъ Звенигородское имѣніе коронному хорунжему Яблоновскому; жена Яблоновскаго Теофиля передала Феликсу Солтыку. Отъ Солтыка Звенигородка перешла къ Потоцкому, въ фамиліи коего Русскимъ уже правительствомъ Звенигородское старотство оставлено съ 1803 года, въ пятидесяти-лѣтнемъ эмфитеутическомъ владѣніи, которое прекратилось въ 1853 году 16-го августа. Впрочемъ, Звенигородка исключена была изъ частнаго владѣнія еще въ прошломъ столѣтіи; и въ 1799 году наименована уѣзднымъ городомъ вмѣсто Калниболотъ. Въ ревизіи 1765 года Звенигородка описывается слѣдующимъ образомъ: «замокъ кругомъ обнесенъ дубовымъ частоколомъ; при воротахъ казармы для козаковъ и арестантовъ, покрытыя землею, а на нихъ башня для стражи. Напротивъ воротъ строеніе покрытое лубами, кладовая дубовая съ балкономъ для обороны отъ гайдамаковъ; конюшня и возовня покрыты землею. Въ мѣстечкѣ евреевъ нѣтъ кромѣ арендаря; избъ 134. Доходъ старотства 30,682 злотыхъ, а съ мѣстечка 20,089». Гербъ данный городу въ привиллегіи 1792 года основанъ на вышеприведенномъ преданіи о Звенигорѣ и изображаетъ гору, окруженную частоколомъ, а на ней воина съ обнаженнымъ мечемъ въ одной рукѣ и съ щитомъ въ другой. На щитѣ виденъ крестъ.
Переклад
У давніх літописах часто згадується місто Звенигород, і не підлягає сумніву, що в багатьох випадках ідеться про нинішню Звенигородку, хоча дослідники польського напряму намагаються довести, що це місто виникло за часів польського панування, а згадуваний у літописах Звенигород шукають у різних місцях, навіть під самими стінами Києва. Деякі натяки на пізнішу долю Звенигорода містяться в привілеї, виданому місту Звенигородці королем Станіславом Августом 1792 року. Там ідеться, ніби на підтвердження тотожності літописного Звенигорода з нинішньою Звенигородкою, що колись звенигородський замок із належним до нього містом, розташований між містами Брацлавом, Черкасами й Каневом, разом із довколишніми селами давав підводи послам, які їхали з Брацлава до Києва, але згодом його зруйнували татари і він лежав у запустінні до 1545 року, коли на прохання брацлавських міщан, які скаржилися на обтяжливу для них підводну повинність, звенигородський замок збудували знову, щоб він служив станцією для зміни підвод тим, хто проїжджав на обивательських підводах, і для захисту місцевості. Наприкінці того ж століття знову заселилося й місто, а його жителі отримали привілеї, згодом ними втрачені. Оскільки міста, особливо руські, за тодішніми уявленнями вважалися коронними маєтками, прибутки з яких мали йти на утримання шляхетських родів, то Звенигородка за королівськими грамотами переходила в тимчасове володіння багатьох польських родин. Так, 1628 року король Сигізмунд Август віддав її в довічне володіння галицькому каштелянові Козаковському. Тоді це місто входило до складу Корсунського староства і разом із ним 1630 року перейшло у володіння Даниловича. 1639 року звенигородський ключ разом із містом закріплено за дружиною богуславського старости Козаковського Анною з Потоцьких. Через двадцять років, 1659 року, Звенигородку з ключем надано в спадкове володіння полковникові Виговському — синові малоросійського гетьмана Івана Виговського — за прийняття латинської віри та за допомогу полякам під Києвом проти московських військ. Виговський переуступив звенигородський маєток коронному хорунжому Яблоновському; дружина Яблоновського Теофіля передала [його] Феліксові Солтику. Від Солтика Звенигородка перейшла до Потоцького, в родині якого вже російський уряд залишив Звенигородське староство з 1803 року в п’ятдесятирічному емфітевтичному володінні, яке припинилося 16 серпня 1853 року. Утім, Звенигородку вилучено з приватного володіння ще в минулому столітті, і 1799 року її названо повітовим містом замість Калниболот. У ревізії 1765 року Звенигородку описано так: «замок довкола обнесений дубовим частоколом; біля воріт казарми для козаків і арештантів, покриті землею, а на них вежа для варти. Навпроти воріт будівля, покрита лубом, комора дубова з балконом для оборони від гайдамаків; стайня й возівня покриті землею. У містечку євреїв немає, крім орендаря; хат 134. Дохід староства 30 682 злотих, а з містечка 20 089». Герб, наданий місту в привілеї 1792 року, ґрунтується на наведеному вище переказі про Звенигору і зображує гору, оточену частоколом, а на ній воїна з оголеним мечем в одній руці та щитом у другій. На щиті видно хрест.
Оригінал
Нынѣ Звенигородка занимаетъ пространства 5668 десятинъ 1), домовъ имѣетъ до 600, изъ коихъ только 6 кирпичныхъ. Жителей обоего пола: православныхъ 4620, римскихъ католиковъ 271, раскольниковъ 47, евреевъ 2341. Городскій доходъ простирается до 5000 рублей, запаснаго капитала городъ имѣетъ 30,000. Торговля и промышленность въ рукахъ евреевъ. По ревизіи числилось въ Звенигородкѣ купцовъ изъ христіанъ 10, евреевъ 36, гражданъ 144, мѣщанъ христіанъ 2700, евреевъ 715. Мѣщане изъ христіанъ занимаются большею частію земледѣліемъ на городскихъ земляхъ. Въ городѣ есть небольшое раскольническое (безпоповцы) общество, живущее особнякомъ. Оно образовалось въ 1797 году приходомъ сюда изъ деревни Листвина, близъ Корсуня, до 100 человѣкъ. Половина изъ поселившихся первоначально раскольниковъ приняли въ разное время православіе. Остальные, по видимому, готовы вступить въ общеніе съ церковію.
Переклад
Нині Звенигородка займає площу 5668 десятин 1), будинків має до 600, з яких лише 6 цегляних. Жителів обох статей: православних 4620, римських католиків 271, розкольників 47, євреїв 2341. Міський дохід сягає 5000 рублів, запасного капіталу місто має 30 000. Торгівля й промисловість у руках євреїв. За ревізією у Звенигородці налічувалося купців із християн 10, із євреїв 36, громадян 144, міщан із християн 2700, із євреїв 715. Міщани-християни здебільшого займаються хліборобством на міських землях. У місті є невелика розкольницька (безпопівці) громада, що живе відокремлено. Вона утворилася 1797 року, коли сюди з села Листвина поблизу Корсуня прийшло до 100 осіб. Половина розкольників, які спершу тут оселилися, в різний час прийняли православ’я. Решта, схоже, готові вступити в єдність із церквою.
Оригінал
Сверхъ того въ Звенигородской юридикѣ 92 десятины, при 13 ревизскихъ душахъ.
Переклад
Крім того, у звенигородській юридиці 92 десятини з 13 ревізькими душами.
Оригінал
Соборная церковь во имя Преображенія Господня, каменная, построена въ 1820 году тщаніемъ протоіерея Іоанна Радзимовскаго, при помощи прихожанъ и постороннихъ благотворителей. Прежняя деревяная Преображенская церковь, какъ видно изъ визиты 1741 года Корсунскаго деканата, была построена въ 1706 году на другомъ мѣстѣ. Приходскихъ дворовъ, равно какъ и Успенская, имѣла во время визиты 50. Священники обѣихъ существовавшихъ тогда церквей Леонтій Микитовичъ и Павелъ Григоровичъ посвящались въ Переяславлѣ и получили въ послѣдствіи презенты отъ княгини Яблуновской, въ Заваловкѣ, въ 1739 году. Причтъ соборный получаетъ содержаніе какъ жалованьемъ отъ казны по штатамъ для уѣздныхъ соборовъ опредѣляемымъ, такъ и отъ земли, коей собору принадлежитъ 33 десятины.
Переклад
Соборна церква на честь Преображення Господнього, кам’яна, збудована 1820 року старанням протоієрея Іоанна Радзимовського за допомогою парафіян і сторонніх доброчинців. Попередня дерев’яна Преображенська церква, як видно з візити 1741 року Корсунського деканату, була збудована 1706 року на іншому місці. Парафіяльних дворів вона, так само як і Успенська, мала під час візити 50. Священники обох церков, що існували тоді, Леонтій Микитович і Павло Григорович, були висвячені в Переяславі й згодом отримали презенти від княгині Яблуновської в Заваловці 1739 року. Соборний причт має утримання як із казенної платні за штатами, визначеними для повітових соборів, так і з землі, якої соборові належить 33 десятини.
Оригінал
Успенская приходская церковь деревяная, построена, какъ видно изъ той же визиты въ 1700 году. Причтъ ея получаетъ жалованье по 5-му классу сельскихъ церквей; земли имѣетъ также 33 десятины.
Переклад
Успенська парафіяльна церква дерев’яна, збудована, як видно з тієї ж візити, 1700 року. Її причт отримує платню за 5-м класом сільських церков; землі має теж 33 десятини.
Оригінал
Еще въ XVIII вѣкѣ существовала и третья церковь во имя сошествія Святаго Духа, на мѣстѣ близъ нынѣшнихъ присутственныхъ мѣстъ, обозначенномъ прежде особымъ памятникомъ, который недавно разрушенъ евреями.
Переклад
Ще у XVIII столітті існувала й третя церква на честь Зішестя Святого Духа — на місці біля нинішніх присутственних місць [повітових установ], яке раніше позначав окремий пам’ятник, нещодавно зруйнований євреями.
Оригінал
Въ городѣ есть латинскій костелъ, построенный при бывшихъ въ Звенигородкѣ польскихъ старостахъ около 1766 года. Староста Феликсъ Солтыкъ щедро снабдилъ его фундушемъ. При костелѣ прежде находилась латинская семинарія. Въ пользованіе ксендза отведено казенной земли 30 десятинъ. Въ костелѣ находится образъ преподобнаго Антонія Падуанскаго, признаваемый латынянами чудотворнымъ.
Переклад
У місті є латинський костел, збудований близько 1766 року за польських старост, які були у Звенигородці. Староста Фелікс Солтик щедро забезпечив його фундушем. При костелі раніше була латинська семінарія. У користування ксьондза відведено 30 десятин казенної землі. У костелі є образ преподобного Антонія Падуанського, який латиняни вважають чудотворним.
Примітки до перекладу
Міри. Верста — близько 1,07 км, сажень — близько 2,13 м, десятина — близько 1,09 га. У статті: 187 верст ≈ 199 км; 3 версти ≈ 3,2 км; 65 сажнів ≈ 139 м; 5668 десятин ≈ 6192 га; 92 десятини ≈ 101 га. Перерахунок наш.
Назва. «Звенигородка» — Звенигородка.
«Візита». Опис парафії, складений під час перевірки (візитації) деканату; Похилевич часто цитує візити XVIII ст.
«Деревня». У Похилевича — поселення без власної парафії, приписане до парафії іншого села. Перекладаємо «село».
«Клас» парафії. Розряд парафії за церковним штатом, від якого залежали утримання причту й кількість землі.
«Містечко». Невелике торговельне поселення з ярмарками й торгами, проміжне між селом і містом.
«Фундуш». Земля, кошти чи доходи, надані на утримання церкви або монастиря.
Про джерело
- Книга
- «Сказания о населенных местностях Киевской губернии» (Похилевич Л. И., Київ, 1864)
- Розділ
- Звенигородський повіт, «ЗВЕНИГОРОДСКІЙ УѢЗДЪ.»
- Ліцензія
- Книга — суспільне надбання. Наша розшифровка й переклад — CC BY 4.0.
Як цитувати
Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. Киев, 1864. С. 377–379. Розшифровка й переклад: «Минуле», 2026. https://mynule.com.ua/dzherela/pokhylevych-1864/zvenyhorodka/