Майданчик із корою та дубовими помостами
Під насипом відкрили рештки круглого майданчика діаметром до 11 метрів. За слідами розкладеної деревини дослідники визначили, що його, вочевидь, вистелили корою. У двох місцях лежали спеціальні помости з горизонтальних дубових колод або плах — товстих дерев’яних пластин.[1]
Найкраще зберігся майже прямокутний поміст розмірами 5,5 × 3,6 метра. Для нього використали щонайменше вісім колод або плах, завдовжки близько чотирьох метрів. Неподалік зафіксували ще один ряд деревини. Отже, навколо будівлі був окремо облаштований простір, хоча точних дій, які тут відбувалися, ці залишки не показують.[1]
Три стовпи перед входом
Основу наземної споруди розміром 4 × 4 метри простежили за канавкою, яка охоплювала її з трьох боків, нагадуючи літеру П. На дні лишилися сліди до 25 вертикальних стовпів. Вони утворювали три суцільні дерев’яні стіни — частокіл. Уздовж внутрішнього боку канавки збереглися й сліди горизонтальних дощок або плах.[1]
У центрі була яма, яку автори пояснили як можливе місце опорного стовпа. Перед відкритою стороною споруди виявили три більші стовпові ями. За ними дослідники відновили три стовпи, схожі на колони, із проходами між ними. Вони також припустили, що ці стовпи стояли поза спільним дахом будівлі. Це вже реконструкція за слідами в землі: ні висоту стін, ні характер покрівлі встановити не вдалося. Усі визначені дерев’яні частини споруди були дубовими.[1]
Що розповіли уламки посуду
Ще в давнину в насип проклали грабіжницький хід. Саме в ньому, особливо поблизу дерев’яної споруди, знайшли уламки ліпних горщиків, миски й черпака, частини грецької амфори, а також металеві речі. Амфора — це велика посудина для зберігання й перевезення продуктів. Важливо, що ці предмети лежали у порушеному давніми грабіжниками місці.[1]
Найбільше для визначення часу дали фрагмент чорнолощеного черпака — посудини з відполірованою темною поверхнею — і вінце — верхній край горловини — світлоглиняної амфори. За формою амфору віднесли до виробів Мілета, давньогрецького міста в Малій Азії. Зважаючи на цю знахідку, автори запропонували датувати курган найімовірніше кінцем VII століття до нашої ери. У звіті це обґрунтоване припущення, а не дата, встановлена написом чи календарним записом.[1]
Чому виникла версія про святилище
Підставою для ритуального пояснення стали будова дерев’яної споруди та облаштування простору під насипом. Автори зіставили канавку для основи й стіни з частоколу з відомими підкурганними наземними спорудами Дніпровського Лісостепу. Окремою рисою Люботинської знахідки вони назвали винесені вперед стовпи-«колони».[1][2]
Дослідники допустили зв’язок комплексу з обрядами поховання і назвали споруду наземним святилищем. Водночас у межах її основи та в грабіжницькому ході людських кісток не зафіксували. Кілька невиразних уламків можливої людської кістки з насипу лежали поза спорудою, і самі автори вважали їхній безпосередній зв’язок із нею проблематичним. Тому тут можна говорити про авторське пояснення призначення будівлі, а не про докладно відомий обряд чи встановлене поховання всередині.[1][2]