Про що просили монастирські старці
Документ надруковано під № 93 на сторінці 111 першого тому «Актов, относящихся к истории Западной России», виданого 1846 року. У заголовку його датовано 7 липня 1489 року. Це звернення Казимира до київського воєводи Юрія Пацевича щодо прохання монастиря. У завершальній формулі листа зазначено місце написання — Судомир. Видавці повідомили, що текст узято з Литовської метрики.[1]
Монастирські старці повідомили владареві, що Княжичі пустували ще за великого князя Вітовта. За їхніми словами, при селищі не було нічого, крім одного озера, а владар не одержував із нього платежу. Це виклад доводів прохачів у королівському листі. Він не є окремим описом огляду місцевості й не пояснює, чому селище спорожніло.[1]
На яких умовах дозволили орати
Прохання стосувалося передусім землеробського використання. У відповіді Казимир дозволив монастирю орати землю в Княжичах, якщо становище було таким, як повідомили старці. У самому тексті є вираз «до нашое воли» — надання залежало від волі владаря. Тому переказувати документ як беззастережне дарування навічно було б неточно.[1]
Послідовність аргументів у листі проста: земля стоїть пусткою, не дає платежу, монастир просить пустити її під ріллю. Лист засвідчує намір використовувати землю під ріллю. Проте лист не повідомляє про результат дозволу: скільки землі зорали, чи оселилися тут нові мешканці та який дохід одержував монастир. Дату грамоти також не слід перетворювати на дату заснування села: у ній уже йдеться про раніше відоме селище.[1]
Чому важливі слова «за Днѣпромъ»
Вказівка «за Днѣпромъ» міститься в самому листі та в наведеній видавцями назві запису Литовської метрики. У київському контексті документа це ознака лівобережного селища. Вона не узгоджується з розташуванням Княжичів над Ірпенем. Проте самого цього формулювання недостатньо, щоб визначити точне місце поселення XV століття або довести безперервність його зв’язку із сучасним селом.[1][2]
Складність такого ототожнення видно в нарисі Похилевича 1864 року. На сторінці 76 він описав Княжичі над Ірпенем і в тому самому нарисі послався на грамоту Казимира 1489 року про передачу селища Пустинному Миколаївському монастирю під ріллю. Але опублікований текст грамоти прямо називає інший географічний орієнтир — Дніпро. Тож це посилання Похилевича саме по собі не підтверджує згадки 1489 року для Княжичів над Ірпенем. У цьому матеріалі йдеться про текст земельного надання, без приписування його конкретному сучасному населеному пункту.[1][2]
Пізніший переказ і давній лист
Ілюстрація показує нарис Похилевича у виданні 1864 року зі скану НБУВ. У ньому поруч містяться приірпінський опис села й речення про грамоту 1489 року. Це зображення пізнішого переказу, що обговорюється в статті, а не фотографія давньої грамоти. Текст самого листа читаємо за публікацією 1846 року, на яку веде окреме посилання в джерелах.[1][2]
Княжичі в цьому листі постають через конкретну земельну справу: монастирське прохання, умовний дозвіл на ріллю й згадку про попереднє запустіння. Короткий акт дає ці відомості, але залишає відкритою подальшу історію заселення. Саме його власне формулювання, а не лише пізніший переказ, визначає межі такого історичного висновку.[1]